Буття світу і людини

Варто підкреслити важливу роль в обгрунтованій єдності світу  й інших наукових відкриттів (передусім  відкриття періодичної системи елементів Д. І. Мендєлєєва (1869 р.), який довів єдність і зв’язок усіх хімічних елементів), а також подальших відкриттів у галузі атомної і ядерної фізики.

Матеріальна єдність світу виявляється  в таких характеристиках матерії  й окремих матеріальних об’єктів: а) в абсолютності й вічності матерії, в її самотворенні і неможливості знищення; б) в єдності атрибутивних властивостей матерії на всіх рівнях її розвитку, у зв’язку всіх форм руху; в) у підпорядкуванні всіх явищ об’єктивного світу загальним діалектичним закономірностям; г) у нескінченній багатоманітності взаємопереходів явищ об’єктивного світу; д) в історичному розвитку матерії, виникненні живої і соціально організованої матерії на основі менш складних форм її існування.

Крім цих загальних ознак, єдність світу виявляється також у локальних масштабах, які досліджуються сучасними природничими науками. Ознаками єдності великих груп явищ виступають: аналогічність їх фізико-хімічного складу і будови; підпорядкування їх ряду загальних законів, зрівнянь руху; аналогічність форм математичних законів, які описують різноманітні процеси; історична спадковість властивостей матеріальних явищ у процесі їх розвитку і т. ін. Сучасне природознавство дало багато фактологічних даних, які підтверджують адекватність філософських уявлень про матеріальну єдність світу. Речова єдність світу підтверджується спектральним аналізом світлових променів, які приходять на Землю від найрізноманітніших небесних тіл. У космічному випромінюванні з глибин Всесвіту фізики знаходять такі ж елементарні частки, що і в земних умовах. Докази єдності світу подають і біологічні науки, сучасна генетика, яка відкрила єдність коду спадкоємності, єдність структурних елементів ДНК, РНК, білків.

Важливе значення для обгрунтування  єдності світу мають також досягнення кібернетики. Досліджуючи внутрішню структуру процесів передачі, збереження і переробки інформації у природі, суспільстві, а також у людському організмі й у створенні людиною електронно-обчислювальних машин, кібернетика встановила спільність закономірностей процесів управління у всіх матеріальних системах.

Методологічне значення філософського  вчення про матерію й матеріальну  єдність світу полягає у тому, що:

• воно дозволяє формувати науковий світогляд фахівців, гнучкість мислення й широту наукового світогляду;
• наукове розуміння матерії лежить в основі передбачення й об’єктивного аналізу шляхів розвитку суспільства, точної оцінки характеру соціальних процесів у різноманітних сферах життя на сучасному етапі;
• вчення про матерію має принципове значення для наукового розуміння соціально-економічних процесів, дозволяє розглядати економічну й політичну дійсність як єдність матеріальних і духовних, об’єктивних і суб’єктивних аспектів.

РУХ ЯК СПОСІБ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ

Історико-філософський огляд  теми. Ідея всезагальності, абсолютності руху була висунута ще філософами Древнього Китаю та Індії. Так, древньокитайський філософ Лао-цзи вчив, що у світі все знаходиться в русі, змінах⁴. Особливої уваги вченню про рух надавали представники античності. Наприклад, у вченнях древньогрецьких філософів-матеріалістів Фалєса, Анаксимена, Анаксимандра поняття руху входило в якості обов’язкового елементу в їх філософські системи і тлумачилось як вічне виникнення і знищення матеріальних об’єктів. Інша група античних філософів-ідеалістів – представників елейської школи (Ксенофан, Парменід, Зенон) – звернула увагу на протилежну рухові характеристику матерії – спокій, підкресливши тим самим необхідність удосконалення способів адекватного віддзеркалення руху мисленням.

Вищим досягненням античної філософії стало вчення Геракліта, який уперше наділив рух атрибутом матерії і висунув геніальну здогадку, що джерелом будь-якого руху є боротьба протилежностей. Подальший розвиток погляди на рух отримали в працях таких древньогрецьких філософів, як Емпедокл, Демокріт, Епікур, Арістотель. Ці та інші філософи приділяли значну увагу класифікації руху, вони включали в нього не лише виникнення і зникнення, але і якісні зміни, переміщення тіл у просторі тощо. Давньоримський філософ, поет Тіт Лукрецій Кар сприймав вияв руху як найяскравішу прикмету життя:

Ти озирнись: на морях і на землях, і високо в небі

Скільки-то різного руху довкіл! Описать  неспромога –

Просто в очах мерехтить⁵.

В епоху середньовіччя ідея руху пов’язувалася передусім з існуванням і волею Бога.

Істотний внесок у розвиток учення про рух був здійснений ученими  ХVII-ХVIII ст. У цей час відбувався бурхливий розвиток природничих наук, змінювалася суспільно-економічна формація. За цих умов утверджується механістичний світогляд, абсолютизується механічна форма руху матерії (Р. Декарт, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій). Зазначимо, що французькі матеріалісти визнавали й інші форми руху, проте пріоритет надавали механічній формі як найочевиднішій і найпростішій. Значний внесок щодо висвітлення проблеми руху зробив М. В. Ломоносов. Він обгрунтував ідею про збереження матерії й руху і на цій основі підійшов до визнання можливості переходу однієї форми руху матерії в іншу. Це важливе положення він формулює у праці “Про важкість тіл і вічність першоруху” (1748 р.), у якій переконливо показує, що “первинний рух ніколи не може мати початку, але повинен перебувати вічно”⁶.

Цієї ж думки пізніше дотримувався Ф. Енгельс, який писав: “Рух як такий, як сутнісний вияв, як форма існування матерії – незнищенний, як і сама матерія”⁷. Ленін характеризував рух як суперечність. У “Філософських зошитах” він наголошував: “Рух є суперечністю, є єдністю суперечностей”⁸.

У своїй завершеній ідеалістичній  формі поняття “рух” знаходить  у німецькій класичній філософії. Зокрема Г. Гегель розглядав рух як вияв абсолютної ідеї, як єдність простору і часу, доцільну діяльність Бога і людини⁹.

Сучасні концепції руху неоднозначні. Так, неотомізм наголошує на тому, що першоосновою руху є Бог. Релятивізм абсолютизує ідею спокою; рух є відносним. Неопозитивізм ставить під сумнів ідею об’єктивності руху і т. ін.

Поняття “рух”. Як в органічному, так і в неорганічному світі відбуваються зміни, викликані розвитком і рухом. Рухаються усі речі, змінюються їх властивості й відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Згідно сучасної космогонічної системи, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов’язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі й т. ін.

Соціальні системи існують завдяки  обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального  організму. Існування будь-якого  матеріального об’єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких складається. Взаємодія проходить як усередині об’єкта, так із зовнішнім оточенням. Рух – це не лише кількісна, але і якісна зміна матерії. Зміни характерні всім формам буття і складають його найголовнішу характеристику. На основі сказаного можна визначитися з поняттям “рух”. Рух – це зміна матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Конкретні речі, властивості й відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов’язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї¹⁰.

Філософський підхід не заперечує  і поняття спокою. Адже річ, явище, перебуваючи В русі, разом з тим зберігає певну своєрідність, незмінність. У цьому сенсі можна говорити, що спокій є виявом руху, його мірою. Отже, спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв’язку.

Форми руху матерії. Рухові як загальному способу існування матерії притаманні різноманітні форми. Під формою руху матерії розуміється рух, пов’язаний із певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям¹¹. Сучасні вчені виділяють такі принципи класифікації форм руху матерії:

• субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія (субстрат – загальна основа різноманітних явищ);
• функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії;
• генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форми руху в еволюції матерії.

Таким принципам відповідають певні  форми руху матерії:

• субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, слабкі й сильні взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, у тому числі хімічна форма розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики);
• органічна форма руху – результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з’єднань, що привело до утворення органічних з’єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається з процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах, і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху – вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб’єктивно-об’єктивних відносин, тобто ставлення людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху – людина – розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований характер.

Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Між формами  руху і різними структурними рівнями  організації матерії існує зв’язок. У чому він виявляється?

По-перше, форми руху матерії, що розглядаються, – це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого.

По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вища включає нижчу як одну з генетичних передумов, як свій власний  момент. Біологи, наприклад, встановили, що вирішення одного з найінтимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя – це хімія не лише білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот.

По-третє, матерія – це субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій із навколишніми тілами¹².

Вчення про рух і його форми  має для майбутніх фахівців важливе  методологічне значення. Воно дозволяє зрозуміти не лише сутність і зміст руху і спокою, але й виявити їх об’єктивність, абсолютність і відносність, суперечливість і взаємозумовленість. З іншого боку, вчення про форму руху матерії дозволяє побачити і врахувати дві взаємопов’язані тенденції розвитку наукового знання – його інтеграцію й диференціацію, служить засобом у вирішенні проблеми взаємозв’язку класифікації наук, важливим чинником у розумінні взаємодії теорії і практики, зв’язку природничих, суспільних і технічних наук.

ФІЛОСОФСЬКІ КАТЕГОРІЇ “ПРОСТІР”  І “ЧАС”

Пізнання матеріальних і духовних явищ світу неможливе без аналізу загальних категорій, якими є “простір” і “час”.

Зазначимо, що уявлення про сутність простору і часу мають багатовікову історію, протягом якої вони зазнали  значних змін у залежності від  досягнень природознавства й філософії.

Античність. Категорія простору виникла на основі споглядань і практичного використання розташування і відношення об’єктів один до одного, їх об’єкту, протяжності. Категорія часу виникла на основі сприйняття зміни явищ, їх кругообігу (зміна дня і ночі, і навпаки, зміна зими літом, і навпаки і т. ін.). Те, що Геракліт узагальнивши висловив у вигляді афоризму “Все тече”, людина безпосередньо споглядала й усвідомлювала.

Через усю історію філософії  проходять дві основні протилежні концепції простору. Одна з них належить Демокріту, Епікуру, Лукрецію і грунтовно сформульована Ньютоном. У цій концепції простір ототожнюється з пустотою, розглядається як нерухоме (статичне) вмістилище реальних речей. Він існує всюди, на відміну від матерії, яка знаходиться лише в деяких місцях простору. Простір не залежить ні від матерії, ні від часу, він абсолютний, може існувати без матерії, але матерія без простору існувати не може.

Другу концепцію започаткував Арістотель. У ній заперечується  існування пустоти як такої і простір розглядається як деяка властивість тіл. В Арістотеля простір розуміється як сукупність усіх місць реальних об’єктів.

У розумінні часу в історії філософії також існували дві протилежні точки зору. Згідно з однією з них, яка належить Платону, час не залежить від реальних процесів, а є особливою абсолютною реальністю, елементом, який впорядковує Всесвіт. Він не залежить від матерії і простору. Час розглядається як умова будь-якого процесу.

Представники іншої точки зору, зокрема Арістотель, взаємопов’язують час і з реальним рухом, і зі структурою реальних процесів і стверджують, що час поза цими процесами не існує. Оригінальний внесок у вирішення проблеми простору і часу зробив Зенон, який ставив питання про скінченний і нескінченний поділ простору і часу, їх дискретність (перервність) і неперервність, висуваючи, наприклад, уявлення про існування “атомів” часу.