Буття світу і людини

Епоха середньовіччя. Представники епохи середньовіччя –А. Блаженний, Плотін, С. Боецій, Авіценна, Т. Аквінський – пов’язують існування простору і часу з існуванням і замислом Божим. Бог – початок і кінець простору та часу.

Новий час. У філософії Нового часу продовжувалась і розвивалась метафізична концепція. Утвердилось вчення Ньютона, згідно з яким простір і час абсолютні. Це вчення широко використовувалось у природознавстві Нового часу. Вважалося, що простір і час – це особливі й самостійні начала, які існують незалежно від матерії і одне від одного. Простір сам по собі (абсолютний простір) – це пусте “вмістилище тіл”, він нерухомий, неперервний, однорідний (однаковий у всіх точках) та ізотропний (однаковий у всіх напрямах). Простір не впливає на матерію, а залежить від неї, він нескінченний, володіє трьома вимірами. Від абсолютного простору Ньютон відрізняв протилежність тіл як їх основну властивість, завдяки якій вони займають певне місце в абсолютному просторі, співпадають з цими місцями.

Час, згідно з концепцією Ньютона, сам по собі є також абсолютним і ні в чому незалежним, чистою протяжністю  як такою. Час рівномірно пливе від  минулого до майбутнього. Він є пустим “вмістилищем явищ”, які можуть його заповнювати; хід подій не впливає на протікання часу. Час є універсальним, одномірним, неперервним, нескінченним, однорідним. Ньютон розрізняв відносність часу. Вимір часу здійснюється лише за допомогою часів, тобто рухів, які є достатньо рівномірними. Незалежність простору і часу Ньютон пояснює таким чином: відстань між двома точками і проміжок часу між двома подіями зберігають своє значення незалежно один від одного у будь-якій системі відліків, а відношення цих величин або швидкості тіл можуть бути будь-якими.

Р. Декарт намагався подолати метафізичний відрив простору від матерії. Він оголосив найважливішою і єдиною властивістю матерії протяжність, тим самим ототожнив простір із матерією. Подальший крок у цьому напрямі зробив Б.Спіноза. Він вважав простір атрибутом матерії. У взаємозв’язку з матерією розглядав простір Д.Локк, розглядаючи останнє як величину тіл. Н. І. Любачевський висловлював думку, згідно з якою існування певних простірних форм повинні пояснюватися не евклідовою геометрією. За своєю суттю це положення заперечувало концепцію абсолютного простору.

Проти розуміння абсолютного простору і часу виступав Г. Гегель. Він писав: “абсолютний простір, абсолютний час нічого іншого не означають, крім абстрактного простору і абстрактного часу”¹³. Філософ визначає поняття простору як наявно існуючу кількість, у якій усе залишається усталено існувати. Він вказує на суперечливість існування простору. Час є наявним буттям. Простір і час існують окремо лише в людській уяві, реально вони існують у діалектичній єдності¹⁴.

Новий підхід щодо розуміння простору і часу належить Ейнштейну, який обгрунтував теорію відносності. Ця теорія внесла нове поняття – “простору – часу” як єдиної форми координації явищ. Розподіл координації на чисто просторову і чисто часову є відносним: події, які співіснують в одній системі, в іншій системі є також і послідовними в часі (проте сама послідовність у часі таких подій, які можуть бути пов’язані відношенням причин і наслідку, не може змінюватися). Таким чином, відстань і тривалість набувають повної визначеності лише в тій чи іншій системі координат (відліку).

Новітня доба. У новітню добу відбувається подальший розвиток загальної теорії відносності з космологічними проблемами – структурою простору і часу (А. Фрідман). Предметом простірно-часового опису є не об’єкт сам по собі, а об’єкт, який певним чином взаємодіє із зовнішнім світом. Уява про взаємодію як детермінанту просторово-часових форм буття служить основним евристичним принципом сучасного природознавства. Прикладом того можуть служити позитивні дані квантової теорії поля, нелінійної, нелокальної та інших фізичних теорій елементарних часток. Формулюючи основний висновок квантової теорії поля, фізик В. Я. Файнберг пише: “Врахування взаємодії приводить до того, що частки ніби “обростають”, набувають простірно-часової структури… поняття структури у квантовій теорії відносності елементарних часток неможливо відірвати від взаємодії: структура виявляється при взаємодії. Немає сенсу говорити про структуру елементарних часток “самих по собі”, без урахування їх взаємодії”¹⁵.

Пізнати простір і час – означає пізнати діяльне відношення матеріального носія простірно-часових характеристик з об’єктами зовнішнього світу. У цьому зв’язку особливо цікавим є конкретно-наукове визначення простору і часу, яке пропонує А. Александров: “Простір-час є множиною всіх явищ у світі, абстрактне від усіх його властивостей, окрім тих, які визначаються відносинами взаємодії одних подій на інші”¹⁶.

Таким чином, простір і час – це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Кожна частинка світу має власні просторові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрологічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу¹⁷.

Біологічний вид простірно-часових відносин містить у собі в “знятому” вигляді фізико-хімічні форми буття. Простірно-часові форми і будова живих організмів своєрідна і якісно відмінна від аналогічних властивостей неживих об’єктів. Як зазначають Ю. А. Урманцев і Ю. П. Трусов, “у певний час виникнувши, біологічний простір випробував зміни і розвиток, завдяки внутрішньо притаманним організмам обміну речовин і неперервному впливу зовнішнього середовища під контролем природного відбору”¹⁸. Отже, біологічний вид простірно-часових відносин зумовлений специфічним способом діяльного, активного ставлення біологічного організму до “свого” середовища.

Соціальний вид простірно-часових  відносин розглядається через призму об’єктивно існуючих відносин реального суспільного життя. Такий підхід дозволяє подивитися на простірно-часові зміни в аспекті кількісних і якісних характеристик розвитку суспільства.

Соціальний простір і час  є вищими формами буття матерії, разом з тим служать формами  освоєння дійсності. У теоретико-пізнавальному  смислі простір і час соціального  буття можна розглядати як специфічні форми, в яких суб’єкту пізнання дається  зовнішній світ.

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Людина реалізує себе в практичній діяльності. У різні епохи по-різному  усвідомлювалася ця проблема філософами, соціологами, психологами, етиками, істориками-вченими.

В образній формі висловлювали роль, значущість діяльності такі філософи, як Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель, Гете, Кант, Гегель, Маркс та ін. Наприклад, Піфагор наголошував: “Статую прикрашає вигляд, людину – діяльність”. Отже, тут виразний елемент естетичного. Гете писав: “У діяльності – початок буття”. Зазначмо, що діяльнісний підхід у визначенні людського буття був характерним ще для Арістотеля. Даний підхід розвинув К. Маркс, який сформулював це положення у такий спосіб: “Історія – ніщо інше, як діяльність людини, яка переслідує свої цілі”. Отже, суспільство являє собою історичний процес людської діяльності, й передусім матеріально-виробничої.

Кант, Фіхте розглядали діяльність як основу і принцип усієї людської культури. Зокрема Фіхте розглядав  діяльність суб’єкта (“Я”) як чисту  самодіяльність, як вільну активність, яка творить світ (“не-Я”) й орієнтується на культурно-етичний ідеал.

Найбільш грунтовну раціоналістичну  концепцію діяльності вибудував  Гегель. З позицій об’єктивного ідеалізму він тлумачить діяльність як всепроникаючу характеристику абсолютного духа, яка викликається внутрішніми потребами останнього до самозміни, саморозвитку. Головну роль він відводить духовній діяльності та її вищій формі – рефлексії, тобто самосвідомості¹⁹.

Такий підхід дозволив Гегелю вибудувати цілісну концепцію діяльності, в межах якої центральне місце посідає всепроникаюча і раціоналізуюча сила духа: “дух… за сутністю є діяльністю”²⁰. У концепції Гегеля грунтовно аналізується діалектика структури діяльності (особливо взаємовизначеність мети і засобу), висунуто ряд глибоких думок щодо соціально-історичної зумовленості діяльності та її форм.

Проти гегелівської концепції виступив С.К’єркегор. Розумному началу в  людині він протиставив волю, а  діяльності він протиставляв життя, людське існування²¹. Волюнтаристська й ірраціоналістична лінія (Шопенгауер, Ніцше, Гартман), яка розглядає волю як основу світового й індивідуального існування, на місце розумного цілепокладання (тобто діяльності) ставить потяг і переживання. Ця тенденція отримала своє продовження в сучасному екзистенціалізмі (Ж.-П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс). Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е. Гуссерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. М. Вебер, Ф. Знанецький, а пізніше й Т. Парсонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

Як бачимо, діяльність інтерпретують  з різних боків, неоднаково за якістю і структурою. Головне ж лишається сталим: майже в кожній філософській системі соціальність пов’язується саме з діяльністю, яка розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело формування соціальності.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від лат. institutum – устрій, становлення) – це заклад, що забезпечує відносну стабільність зв’язків і відносин між людьми в рамках соціальної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідають соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; у політичній – держава, армія, партія і т. ін.; у духовній – мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, виховання, культура.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечить цим нормам, контролюють та впорядковують їх згідно зі своїми принципами. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності – характерна риса соціальності людського життя.

Розгляд діяльності з боку інституціональності  дає змогу говорити про суспільство  як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми – систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальним інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою.

Суспільство – це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності²².

Структура людської діяльності. Будь-яка діяльність включає в себе такі елементи: мету; потреби, інтереси; мотиви; засоби; предмет, на який вона спрямована; процес діяльності; результат.

Невід’ємною характеристикою діяльності є її усвідомлення. Діяльність – реальна рушійна сила суспільного прогресу й умова, спосіб існування суспільного буття. Діяльність отримує свій смисл врешті-решт у залежності від її моральної орієнтації, від її впливу на людське існування. З іншого боку, залежність самої діяльності від інших соціальних чинників виявляється в тому, що в різних типах культури вона посідає сутнісно різноманітні місця, виступаючи то в ролі носія вищого сенсу людського буття, то на правах необхідних умов життя ²³

Існують різноманітні класифікації форм діяльності. До основних належать: матеріальна; духовна; соціально-політична; культурно-побутова; творча і репродуктивна; організаційна й управлінська.

Матеріальна охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію.

Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), її трансформація (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний, духовний світ людини.

Соціально-політична включає соціальні та політичні взаємини людей у суспільстві: національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, мир. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партії, держава, суспільні, громадські організації.

Духовно-побутова охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Творча діяльність породжує щось нове, якого раніше не було. Вона спрямовує людську свідомість не лише на пізнання, але й на самопізнання. Це рух від старого до нового.

Репродуктивна діяльність спрямована на відтворення того, що вже було.

Організаційна діяльність спрямована на упорядковане об’єднання індивідів і груп, які діють на основі загальних цілей, інтересів і програм. Організаційна діяльність може бути формальною і неформальною.

Управлінська діяльність спрямована на регуляцію відносин у суспільстві, збереження його структури, підтримку установленого режиму діяльності й реалізацію даної програми.

Таким чином, діяльність – це передусім доцільний матеріально-практичний і духовний вплив суб’єкта на об’єкт, у процесі якого змінюється як зовнішній об’єкт, так і суб’єкт, який на нього впливає. Діяльність – це об’єктивний, закономірний процес людського життя.

ПРАКТИКА – ОСНОВА ВСІХ ФОРМ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

“Практика” походить від грецького  слова “праксис”, що в перекладі  означає “діяння”, “активність”, “діяльність”.

У становленні людини практика відігравала  визначальну роль. Адже якщо тваринний  світ був ніби вписаний у певну  “екологічну нішу”, тобто в увесь спектр природних умов, у якому він здатний до розвитку, то людина мала завоювати собі цю “нішу”. Взаємозв’язок тварини і природи обмежений можливостями тілесної організації, пристосуванням до навколишнього середовища. Людина має безмежні можливості пізнання і перетворення дійсності. Для цього вона користується знаряддям і засобами практичного впливу на природу. Ці засоби і знаряддя постійно нею вдосконалюються. Отже, людина створює свою “другу природу” – культурну діяльність, у процесі якої вона змінює саму себе.