Буття світу і людини

Здійснюючи будь-які форми практично-перетворюючої  діяльності, людина діє у співробітництві, в кооперації з іншими людьми. Практика формується, відтворюється і розвивається у єдності суб’єкт-об’єктних  і суб’єкт-суб’єктних відносин, вона являє собою завжди суспільну діяльність.

Самовдосконалення людини в процесі  практично-відтворюючої діяльності пов’язане  з розвитком навичок ставлення  до інших людей, розвитком культури спілкування. Практика передбачає наявність  культури спілкування як необхідної умови свого існування, для чого люди творять певні норми і дотримуються їх. Засвоєння цих норм і передача їх новим поколінням забезпечує неперервність існування людської культури.

Таким чином, практика як специфічно людський спосіб буття у світі являє собою діяльність, яка утворює складну системну організацію. Вона включає в себе:

1) реальне перетворення зовнішнього середовища за допомогою створених знарядь і засобів (суб’єкт-об’єктні відносини);

2) спілкування людей у процесі та з приводу цього перетворення (суб’єкт-суб’єктні відносини);

3) сукупність норм і цінностей (ціннісно-цільові структури), які існують у вигляді образів свідомості й забезпечують цілеспрямований характер практичної діяльності²⁴.

Практика – це чуттєво-предметна, матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей. Отже, у цьому визначенні є такі аспекти:

1. Практика як чуттєво-предметна діяльність. Це означає, що в процесі діяльності людина включає чуттєві органи: зір, слух, розум, знання, пам’ять, уяву і т. ін. Усе це спрямоване на створення предметів, засобів існування людини.

2. Практика як матеріально перетворююча діяльність. Вона грунтується на емпірично-практичному досвіді. Тут – збіг практики з практичним досвідом. Можна сказати, що практика є діяльністю з перетворення світу відповідно до інтересів людини. Це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення до світу.

3. Практика як свідомо цілеспрямована діяльність. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі й досягає їх. Проте не завжди свідомо поставлена ціль може бути здійсненою. Це залежить не лише від суб’єкта, але й від об’єкта, від певних обставин. Важливо, щоб поставлені цілі були реальними.

4. Практика – це суспільна й історична діяльність. Індивід живе, діє в певному суспільному колі, в певних історичних обставинах. Він не може обминути ці обставини. Проте своїми ідеалами, діяльністю може змінити історичні умови, в яких знаходиться. Звернімо увагу і на таку особливість практики: вона є процесом постійного заперечення природного і соціально даного. Практика – це діяльність відповідно до інтересів людини.

Вищий смисл практики – досягнення свободи. Свобода означає подолання тиску заданих людині умов – як природних, так і соціальних норм.

Свобода дозволяє людині розширити межі свого буття, реалізувати свої творчі можливості в нових програмах діяльності (матеріальних і духовних).

Практика виконує такі основні функції:

1. Інтегруюча. У можливостях практично-перетворюючого впливу людства на навколишній світ акумулюються, отримують своє впровадження свій вияв результати культурного будівництва людства, розвиток усіх способів діяльності, сформованих у процесі цього культурного будівництва.

2. Гуманізуюча. Практика має великий гуманістичний смисл як така, що спрямована на розвиток людини, її духовно-моральне призначення. Практика формує в людині гуманне ставлення до світу, до ближнього.

3 Комунікативна. Практика – це відповідний тип зв’язку між людьми. Вона навчає зрозуміти іншого, управляти своєю поведінкою, давати їй оцінку й самооцінку і т. ін.

4. Виховуюча. У процесі практики виховується людина, формується її світогляд, свідомість і самосвідомість.

5. Пізнавальна. Практика виступає не лише основою пізнання, а й кінцевою метою пізнання та критерієм істини.

Форми практичної діяльності з огляду цілей та інтересів:

• матеріальна практична діяльність;
• суспільно-політична діяльність;
• організаційна й управлінська діяльність;
• духовна діяльність.

Форми практичної діяльності з огляду взаємозв’язку теорії і практики:

• зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою і спирається на соціально визначені норми;
• власне предметно-перетворююча діяльність, що грунтується на емпірично-практичному досвіді;
• поєднання практики з науковим знанням.

Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинного виробництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму розкриває предмет у його цілісності, необхідності, загальності. Практична діяльність грунтується на науковій теорії, яка осягає узагальнені характеристики предмета і представляє їх як мету діяльності. Ці ідеально визначені цілі об’єктивізуються, власне, практичною діяльністю, тому операції, із системи яких складається діяльність, набувають узагальнено-теоретичної форми. Крім наукових знань, дана форма практики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє свою гуманістичну орієнтацію.

У цілому практика є діяльністю з  перетворення світу відповідно до інтересів  людини – це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення до світу²⁵.

 

 

КАТЕГОРІЯ “СВІДОМІСТЬ”

 

Серед фундаментальних філософських і науково-природничих проблем  одне з центральних місць належить проблемі свідомості. Вона не лише важлива, але й надзвичайно складна, оскільки до цього часу повністю не з’ясовані  процеси, пов’язані з виникненням живого із неживого, з генезою технічного на основі фізичного, з переходом від чуттєвого пізнання до абстрактного мислення і т. ін. Проте існування цих труднощів не означає, що людина не може проникнути в сутність свідомості, вивчити його різноманітні властивості й форми, сформувати наукову світоглядну позицію.

Для відповіді на питання “Що  таке свідомість?” необхідно з’ясувати  співвідношення матеріального й  ідеального:

а) що є спільного між ідеальним і матеріальним?

б) яка їх сутнісна якісна відмінність?

Загальним є те, що і матеріальне  й ідеальне існують реально як невід’ємні сторони нашого буття, як елементи дійсності.

Категорією “матеріальне” ми охоплюємо  всю об’єктивну реальність – свідомість, її образи, її ставлення до дійсності.

В історії філософії погляди  на співвідношення матеріального й  ідеального формувались і розвивались  у руслі двох, на перший погляд, протилежних, але, по суті, подібних висхідних світоглядних концепцій. Перша із них полягала у тому, що ідеальному приписувалося самостійне незалежне від матерії існування, тобто матеріальне відривалося від матеріального. Друга, навпаки, стирала грані між ідеальним і матеріальним й ототожнювала їх.

Найбільш завершений вигляд перша  концепція отримала у філософських системах об’єктивних ідеалістів. На їх погляд, ідеальне існує як первинна, незалежна від природи і людини духовна субстанція, яка саморозвивається й породжує всю багатоманітність оточуючого нас світу, в тому числі й самої людини. Така позиція отримала назву ідеалістичного монізму, оскільки за основу всього бере одне ідеальне начало. В історії філософського знання у різних представників об’єктивного ідеалізму ця центральна ідея виступала у різноманітних формах. Так, Платон, який практично першим застосував у філософії поняття ідеального як протилежність матеріальному, розробив учення про особливе “царство ідей”, яке існує об’єктивно, первісно, вічно і визначає, формує вторинну стосовно нього, пасивну, неоформлену матерію. Для Гегеля ідеальне існує у вигляді “абсолютної ідеї” і конкретних форм її вияву, кінцевою серед яких є індивідуальна людська свідомість. “Абсолютна ідея” (“світовий дух”, “світовий розум”) виступає як основа, сутність реального світу. Матерія, природа, суспільство являють собою ніщо інше, як “інакшебуття абсолютної ідеї”, її породження і втілення. Ця позиція отримала сучасний вияв у філософії неотомізму і стверджує первинність, творче начало ідеального божого світу.

Іншою формою, яка відриває ідеальне від матеріального, є дуалізм. На відміну від ідеалістичного монізму, дуалізм визнає існування двох самостійних, рівнозначних і незалежних одна від одної субстанцій – ідеального духа й матеріального тіла. Найбільш відомий представник дуалізму – Декарт – в основу своєї системи поклав ідеальне начало у вигляді мислення, самосвідомості людини. Разом з тим він визнавав і незалежне від свідомості існування природи, тобто ставав на позиції матеріалізму. Пізніше, коли було науково доведено, що психічні процеси пов’язані з певними фізіологічними процесами, які відбуваються у людському мозку, дуалізм прийняв форму так званого психофізичного паралелізму. Цей напрям стверджував, що психічні явища мають суто психічну причинність, що вони не породжені фізіологічними процесами організмів або у кожному випадку є “епіфеноменом”, тобто якийсь “супровід” цих матеріальних процесів.

Світоглядна концепція, яка намагається  стерти грані між ідеальним і  матеріальним, представлена в історії  філософії передусім деякими  течіями суб’єктивного ідеалізму. Так, махісти (Ернест Мах, Ріхард Авенаріус), продовжуючи лінію Дж. Берклі, намагались уявити конкретні речі та їх властивості як комплекси відчуттів, ідей, тобто, по суті, “розчинені” матеріальне й ідеальне в чуттєвому.

Намагання ототожнити ідеальне з матеріальним були здійснені представниками “вульгарного матеріалізму” (Л. Бюхнер, К. Фогт, Я. Молєшотт). Вони ототожнювали процес мислення з фізіологічними процесами, які відбуваються у мозку людини і стверджували, що мозок виділяє думку подібно до того, як печінка виділяє жовч, наголошували, що ідея є матеріальною формою буття.

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов’язана з виникненням німецької класичної філософії. Саме Г. Гегель найближче підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність та історизм. Він стверджував, що свідомість особи (суб’єктивний дух) необхідно пов’язана з об’єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.

Значний внесок у з’ясування природи  свідомості зробили І. Сєченов, І. Павлов, А. Ухтомський, Й. Прохаска, П. Анохін та ін. Вони розкрили природу умовно-рефлекторної діяльності мозку і довели зв’язок психічного й фізіологічного, зумовленість першого другим. Їх висновки були підтверджені представниками експериментальної психології (Е. Вебером, В. Вундтом, У. Джемсом та ін.), які встановили зв’язки між елементами свідомості.

У марксистській концепції свідомість розглядається, по-перше, як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини.

Щодо світової сучасної філософії, то її трактування походження і сутності свідомості неоднозначні. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість у її суттєвій “чистоті” та феноменальній виразності (Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого – психоаналіз, структуралізм. Зміст названих концепцій свідомості не пов’язаний із містикою та ірраціоналізмом.

За останні роки філософія свідомості помітно перебудувалася. Вона взяла  курс на зближення з природознавством, на розробку “наукової метафізики”. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії  і мови, когнітивної психології і комп’ютерного моделювання свідомості.

Для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності  з проблемою виникнення людини і  суспільства.

У передісторії людської свідомості важливу роль відіграли загальні й безпосередні біологічні передумови.

Загальні біологічні передумови: виникнення живих організмів; диференціація живої матерії; поява нервових клітин, розвиток нервової системи.

Безпосередні біологічні передумови: анатомія передлюдини, особливо розвиток мозку (Так, середній об’єм мозку в австралопітеків становив 600 см. куб., пітекантропа – 900 см. куб., у синантропа – 1050 см. куб., у неандертальців – 1300-1400 см. куб., у кроманьйонця – до 1600 см. куб. Мозок сучасної людини становить 1800-2000 см. куб.); тілесна організація передлюдини (прямий скелет, будова тіла, здатність маніпулювати предметами); розвиток першої сигнальної системи (звукові й рухові засоби інформації).

Соціальні умови становлення і розвитку свідомості:

1. Праця (знаряддєво-пристосовницькі дії). Праця сполучає у собі енергетичний обмін на рівні свідомості, логічного випереджаючого відображення дійсності.
2. Речове мовлення, спілкування, які є необхідними всезагальними передумовами формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. Спілкування – це одна з умов соціалізації особистості. Завдяки мові, спілкуванню свідомість формується і розвивається як духовний продукт життя суспільства.
3. Життя людини в колективі. Обмінні відносини сприяли закріпленню досвіду поколінь, передачі індивідуально набутих навичок, формуванню елементарних моральних норм. Колективне життя дозволило індивіду усвідомити себе як людину.