Курс лекций по "Философии"

Духовний світ людини в цілому обумовлений соціальними чинниками, формується під впливом культури, освіти, виховання. Але його не можна пояснити тільки соціальними умовами. Яке б не мали значення ці зовнішні впливи, духовний світ формується завдяки величезним внутрішнім зусиллям людини.

Отже, людина постає як цілісна єдність, у якій всі сторони  є необхідними моментами. Природне, соціальне і духовне не можна протиставляти й абсолютизувати, тому що вони суперечливо взаємодіють. Це взаємодія і складає основу буття людини.

Людина - це біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, але яка виділилась з них завдяки здатності виготовляти знаряддя праці, універсально перетворювати світ, що має членороздільну мову, свідомість, духовно-моральнісни якості.

Розуміння людини, її сутності нерозривно з з'ясуванням питання про походження людини. Ця проблема одержала в науці назву антропосоціогенезу (від грецьк. «антропос» - людина, лат. «соціо» - суспільство і грецьк. «генезис» - походження).

Існує традиційно релігійне уявлення про походження людини, відповідно до якого людина - це творіння Бога. Тут стверджується, що людина була створена по образу і подобі Бога.

Концепцію космічного походження людини відстоює П.Тейяр де Шарден. Він підкреслює, що свідомість, розум споконвіку перебувають у космічній еволюції, і знаходять своє втілення в людському феномені. Еволюція Всесвіту бере свій початок у якомусь трансцендентному духовному центрі «Альфа», а закінчує – точці «Омега».

Наукове пояснення походження людини пов'язано з вченням Ч.Дарвіна про походження видів. Згідно йому, під дією біологічних механізмів природного відбору, спадковості і мінливості, внаслідок адаптації до середовища, людина виникла як прямий наслідок еволюційного розвитку живих істот.

Трудова гіпотеза походження людини уточнює дарвінівське вчення залученням соціальних чинників. Відповідно до цієї гіпотези походження людини (антропогенез) і походження суспільства (соціогенез) являють дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу. У завершеному вигляді ця гіпотеза була викладена в роботі Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину», де виділяються такі передумови виникнення людини: особливості морфологічної будівлі гомінідів; зачатки знаряддєвої діяльності, інстинктивна праця людиноподібних предків; стадне життя вищих тварин. Енгельс вважав, що саме праця, систематичне використання знарядь праці, їх виготовлення, колективні форми життя послужили поштовхом до розвитку свідомості, мови, морфологічних особливостей.

Незважаючи на величезну значимість даної гіпотези, слід мати на увазі, що й у ній є багато проблемних моментів, що вимагають подальшого вивчення й уточнення. Це, по-перше, проблема “відсутньої ланки” - тобто морфологічно визначеної форми між мавпоподібними предками і Homo sapiens. Крім того, недостатньо пояснено сам механізм цього переходу. Що ж стосується ролі праці у виникненні людини, то тут виникає парадокс: праця породжує свідомість, але сама вона може здійснюватися лише на основі свідомості. Зазначена суперечність вимагає поглибленішого аналізу ролі праці, подолання її абсолютизації при поясненні походження людини.

У сучасній філософській антропології існує концепція генно-культурної коеволюції (Ч.Ламсден, Ф.Уїлсон), прихильники якої стверджують, що сучасна людина виникла в результаті коеволюційної взаємодії двох величин, у якій культура генерується й оформляється біологічними імперативами, в той час як у генетичній еволюції у відповідь на культурні нововведення змінюються біологічні властивості. Японський дослідник Й.Масуда докладно описав механізм генно-культурної еволюції, зазначаючи, що гени і культура обопільно впливають одни на одну, привівши до появи людини³⁴.

У деяких сучасних концепціях антропосоціогенезу звертається увага  на такий момент становлення людини як поява здатності до відтворення  стереотипної поведінки, велику роль у якій мала гра. Ігрові ситуації, які виникли в спілкуванні первісних людей, сприяли передачі спільного досвіду від генерації до генерації і відтворювали їх у всіх формах життєдіяльності. Можливо, гра передувала праці. У ній здійснювалася її первинна імітація.

Існує також підхід Л.Мамфорда, у якому ведуча роль у становленні  людини відводиться культу. Автор вважає, що технічні уміння недостатні для визначення активності інтелекту. Саме ритуальна точність церемоній, що передувала точності в роботі, сформувала необхідні навички праці.

Деякі дослідники, наприклад  фізіолог Н.Бехтерєва, схиляються до версії інопланетного походження людини. Аргументи  фізіологів засновані на так званному ”парадоксі резервування”. Суть його в тому, що у людини в структурі мозку постійно задіяна лише невелика його частка. Отже, земні умови висувають вимоги до мозку значно нижче його можливостей. Однак де ж тоді виникла людина, і яким чином?

Складності й утруднення осмислення проблеми походження людини настільки великі й очевидні, що сучасна антропологічна думка примирилася з її голосною і парадоксальною назвою: “Загадка антропосоціогенезу”.

3. Поняття «індивід»,  «особистість», «індивідуальність». Особистість і суспільство. Поняття “людина” виражає загальні риси, притаманні людському індивіду. У ньому фіксуються родові ознаки - біологічна організація, соціальні і духовні якості. Але поняття “людина” дає найзагальнішу абстрактну характеристику, тому наведене вище визначення людини вимагає свого уточнення, конкретизації. Це стає можливим за допомогою введення таких ключових категорій як індивід, особистість, індивідуальність.

Поняттям ”індивід” позначається людина як одиничний представник людського роду.

Особистість – людський індивід у його соціальних характеристиках, це конкретна міра присвоєння індивідом суспільних відносин. Однак особистість - це не простий відбиток суспільних відносин. Останні завжди переломлюються крізь призму індивідуальних потреб, цілей, ідеалів. Найважливішими ознаками особистості є здатність самостійно мислити і діяти, приймати рішення і вільно робити вчинки, прагнути реалізувати своє “я“, нести відповідальність. Однак слід мати на увазі, що прагнення до самореалізації особистості повинно бути вимірюване моральнісним відношенням, тобто самовиявленням себе для іншої людини, у противному ж випадку, - позбавлене людського виміру, воно має тенденцію перетворитися в руйнівну силу.

Особистість – це моральнісно  самокерована система, в якій норми  і цінності культури складають надбання самої людини. Спосіб буття особистості в суспільстві – це її індивідуальність. Поняттям “індивідуальність” виражаються істотні характеристики конкретної особистості – її неповторність, унікальність, самобутність, тобто те, що відрізняє одну людину від іншої в біологічному, соціальному, духовному відношенні. Це виявляється в індивідуальних смаках, стилі одягу і поведінці, особливостях думок і почуттів, ціннісних орієнтаціях і т.д. Індивідуальне “Я” являє центр особистості, її внутрішнє ядро.

Поняття ”особистість”  і “індивідуальність” дуже близькі за значенням. Але якщо поняття “особистість” дає уявлення про людину з боку її соціального змісту, то поняття “індивідуальність” вказує на форму, спосіб буття соціального.

Формування особистості  являє собою процес соціалізації, тобто входження індивіда в соціальний світ, у світ людської культури, оволодіння різними формами діяльності, мовою. Бути індивідуальністю означає постійну внутрішню, духовну роботу над собою, пов'язану із самопізнанням, прагненням до свободи, до самовдосконалення.

Особистість і суспільство  знаходяться в складній суперечливій єдності. З однієї сторони вплив суспільства на особистість безсумнівний. Сім’я, традиції, школа, трудовий колектив, ідеологія, право, мораль та інші соціальні форми істотно впливають на становлення особистості, її ціннісні орієнтації, можливості реалізувати життєві плани і т.д.

Суспільство є невід'ємною умовою існування особистості. По-перше, лише в суспільстві можливе життєзабезпечення особистості. Спільна праця створює необхідні блага для задоволення вітальних потреб. По-друге, суспільство здатне акумулювати людську духовність у різних формах, що стають способом становлення особистості, своєрідною соціальною пам'яттю людства, без якої неможливе існування людей. По-третє, суспільство є своєрідним гарантом прав особистості від зазіхань інших. Саме в суспільстві створюються різні форми соціальної регуляції (норми, заборони, санкції і т.д.), вони певною мерою спрямовані на захист особистості.

Людина в суспільстві  включений у соціальні зв'язки різних рівнів, починаючи від мікросередовища, де вона входить у малі групи (сім’я, друзі, школа, трудовий колектив), до макросередовища, де вона включається в зв'язки на рівні класу, нації, народу, різних соціальних інститутів. Так, наприклад, величезне значення в становленні особистості має сім’я, саме в ній уперше здійснюється включення індивіда в суспільне життя, в ній закладається багато рис характеру особистості, у ній особистість прагне знайти духовну підтримку і т.д.

З іншого боку, розвиток, удосконалювання суспільства відбувається завдяки знанням, здібностям, таланту, творчості особистості. Міра дії особистості на суспільство детермінується освітою, професією, суспільним становищем, активністю, тією соціальною роллю, що грає дана особистість.

Діапазон взаємовідносин особистості і суспільства дуже широкий – від відносного збігу їх інтересів до майже повного взаємовиключення; тут може бути і непримиримий конфлікт особистості із суспільством, і різні форми “втечі” від суспільства, і конформізм, і відносна гармонія. Особливо в концентрованій формі виявляється характер взаємовідносини особистості і суспільства у феномені свободи і відповідальності особистості. Особистість не мислима поза свободою. Свобода – це сутнісна риса людини, що полягає в можливості мислити і вчиняти у відповідності зі своїми уявленнями і бажаннями, а не по зовнішньому примусу.

Свобода особи, однак, не може бути абсолютної, вона не означає  сваволю, вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути абсолютно  незалежним від нього, від об'єктивних обставин, неможливо. Це б означало повний волюнтаризм, коли особистість зовсім не рахується з об'єктивними умовами буття, із законами суспільства, з історичною необхідністю. Причому волюнтаризм також є несвободою, як і фаталізм, коли хід життя особистості жорстко напередвизначений необхідністю і не залишає місця для вільного вибору.

Свобода суперечлива. З  одного боку, людина обмежена зовнішніми обставинами (рівнем розвитку економіки, мірою пізнання об'єктивних законів, політичним ладом і т.д.), які диктують їй вибір форм і способів діяльності. І в цьому значенні свобода особи істотно обмежена цими обставинами, з якими потрібно рахуватися, знати їх. Але особистість вільна, тому що здатна робити вибір, здатна приймати рішення на основі врахування обставин, пізнання необхідності. Існують різні аспекти свободи особи – економічна, політична, духовна.

Мірою свободи особи  є відповідальність. Відповідальність – це здатність особистості приймати рішення, передбачати наслідки своїх вчинків і відповідати за них перед суспільством. І, відповідно, чим більшу міру свободи має особиста, тим більша міра відповідальності на неї лягає.

4. Проблема  сенсу життя в духовному досвіді  людства. Звернення індивіда до сенсожиттєвої проблематики пов'язане зі специфікою людського існування. Людина – це істота вільна, розумна, здатна усвідомити свою смертність, яка з неминучістю приводить до роздуму над сенсом життя. На рівні індивідуального вирішення сенсожиттєвих пошук звичайно формується у вигляді питання: “Для чого жити?” Без відповіді на нього людське буття втрачає свій культурний смисл і зводиться до задоволення вітальних потреб, перетворюючи людське існування в абсурдне. Сенс життя, таким чином, є питання про призначення людини, про самовиправдання своєї життєдіяльності.

Не випадково багато філософів вважали це найважливішим  питанням не тільки філософії, але і  взагалі людського життя.

У питанні про сенс життя є суб'єктивна й об'єктивна  сторони. Суб'єктивна сторона проблеми сенсу життя не має однозначної  відповіді і вирішується кожною людиною індивідуально, у залежності від світоглядних установок, культури, традицій і т.д. М.Хайдеггер писав, що сенс життя не може бути виражений у формі відповіді, оскільки існує завжди у формі питання. Це означає, що він не має однозначного рішення для всіх часів і народів і для всіх людей, воно завжди існує як пошук, що вимагає напруги всіх духовних сил. Це питання належить до числа “вічних питань”, які виникають знову і знову.

Але проблема сенсу життя  має й об'єктивну сторону. Адже кожна людина - це частка роду людського. У пошуку сенсу життя вона не повинна обмежуватися тільки індивідуальним досвідом, а враховувати досвід людства, тобто формування сенсожиттєвих пошуків можливо лише в поле людської культури, що акумулює духовний досвід людства.

В історії філософії  неодноразово здійснювалися спроби сформувати відповідь на основне  питання людського буття. Серед  безлічі підходів до вирішення даної  проблеми можна виділити три головні:

1) Сенс життя перебуває  за межами життя. Це характерно для релігійного тлумачення життя. Сенс життя, відповідно до цієї позиції, не в цьому житті, а за його межами, у найвищому порядку буття, у Бозі. Єдине, що надає зміст людському існуванню – це любов до Бога і дієва співучасть у Боголюдському житті, спасіння своєї душі.

2) Сенс життя споконвічно  притаманний життю, він іманентний, тобто сенс життя - у самому  житті. У рамках цього підходу  існували різні форми його  прояву. Наприклад, у стародавності  культивувався гедонізм, який проголошував, що життя повинно бути спрямоване на одержання власних задоволень і розваг. Особливо це культивувалося в римській культурі, частково така настанова мала місце в епоху Відродження. Гедоністичні установки виявляються в і наш час. Життя для себе, для власної насолоди стає пріоритетом життя багатьох людей, “достаток низькопробної, культурної продукції, що стимулює розгнузданість інстинктів, позбавляє життя людяності, знижуючи її цінність до продажної ціни”, - з гіркотою пише Л.П.Буєва³⁵.