Курс лекций по "Философии"

Нині все гострішою  є необхідність об'єднання знань  різних наук про людину в цілісну систему, де філософії належить найважливіша роль. Правда, поки що спроби створити таку систему наштовхуються на багато труднощів. Справа в тому, що людина - це не просто об'єкт, серед інших об'єктів світу, людина - це суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. До людини не можуть бути цілком застосовні об'єктивні формули типу: “зрозуміти - значить виразити у поняттях”. При такому підході поза межами пізнання залишається найголовніше в людині - його індивідуальність. Людина як предмет пізнання не може бути виражена тільки в загальних поняттях, схемах, адже це завжди унікальний, особливий світ, що вимагає особливих засобів пізнання. В сучасній філософії все більше стверджується багатомірність підходів у вивченні людини.

Центральне питання філософської антропології - в чому сутність людини? - і сьогодні не втратило своєї гостроти і значимості. В історії філософії спроби відповісти на це питання в тій чи іншій мірі відкривали завісу над таємницею людини, однак доводиться констатувати, що вони приводили до протиставлення в людині природного і духовного, природного і соціального.

Матеріалістичні напрямки тяжіли в основному до натуралізму (nature - природа). Вони виходили з ідеї, що людина є продуктом природи, і  її сутність задана самою природою. Як будь-яке природне явище, людина підпорядковується природній необхідності. Така позиція корениться в античності, у поглядах Демокріта. У Новий час у вченнях французьких матеріалістів XVIII ст. стверджується, що людина, насамперед, природна істота і всі її властивості, у тому числі і мислення, пояснюються природним походженням. Свого найвищого розвитку таке трактування людини досягло у філософії Л.Фейєрбаха. Справедливо критикуючи ідеалізм за абстрактне розуміння людини, за розрив духу і тіла в ідеалістичних трактуваннях людини, Фейєрбах прагне всіляко довести, що людина, насамперед - це природна, чуттєва істота. Саме в сфері міжлюдського спілкування (“Я” і “Ти”) і здійснюється реалізація людиною своєї родової сутності. Почуття, любов Фейєрбах вважав найбільш глибинною сутністю людини. Любов - це те, що пов'язує людей і поєднує суспільство, і що взагалі робить людей людьми.

З природних факторів виводить сутність людини Ф.Ніцше. Сутністю людини він вважав волю до влади. Будь-яке життя, за Ніцше, це специфічна воля до акумуляції сили, вона прагне до максимуму почуття влади, до розширення свого “Я”, до експансії, що характерно для всього живого, у тому числі - і для людини. Концепція Ніцше склалася під впливом його попередника А.Шопенгауера, але в ній почувається також відгук соціал-дарвіністських ідей. Нагадаємо, що соціал-дарвінізм стверджував: двигуном розвитку суспільства є боротьба за існування, у ході якої виживають найсильніші.

На початку XX в. іншу концепцію  пояснення сутності людини особливостями її природної, тілесної організації розробив З.Фрейд. Він вважав, що визначальним у людській життєдіяльності є не воля, не розум, а могутні підсвідомі потяги статевого інстинкту, так званного лібідо (пристрасть, потяг), пізніше – мартидо (смерть). Дослідження області підсвідомого, його структури, впливу на індивідуальне життя людини було, безумовно, заслугою Фрейда. Але Фрейд абсолютизував впливи біологічних інстинктів у житті людини, стверджуючи, що “Я” (тобто свідомість) не є «господарем у власному будинку», що розум безпорадний у порівнянні з людськими прагненями.

Представники соціобіології (Е.Уїлсон, Р.Докінс та ін.) вбачають ключ до розуміння людини в молекулярній генетиці. Вони проголошують універсальність егоїзму, що генетично обумовлений.

Як бачимо, спроби виявити сутність людини, виходячи виключно з природних факторів, приводять до крайніх висновків. Однак, поряд з цим в історії філософії складався і принципово інший напрямок дослідження сутності людини. Розуміння ”надприродної сутності” людини розробляли всі течії релігійної філософії і теології. Вони виходили з того, що творцем людини є Бог. Людським у людині є те, що поєднує його з Богом - його ”божественна” душа.

Як уже зазначалося  раніше, в українській філософії  склалась оригінальна релігійно-філософська концепція сутності людини, що отримала назву “філософія серця” (Г.Сковорода, П.Юркевич). Відповідно до неї визначальним у людині, даним їй від Бога, є “сердечність” – найвищі моральні почуття – прагнення до добра, любов до інших і т.д.

З надприродних факторів виводять сутність людини різні форми об'єктивного ідеалізму. Класичними в цьому відношенні є філософські вчення Платона і Аристотеля, а в Новий час - Гегеля. Ідеалізм вбачає сутність людини в розумі, свідомості, самосвідомості.

Видатною заслугою класичної німецької філософії є розгляд діяльнісної сутності людини. Людина тут постає у вигляді суб'єкта, що творить свою власну сутність. Особливо у філософії Гегеля діяльність подана як процес самопородження людини. Однак німецький ідеалізм розглядає діяльність тільки як духовну, теоретико-пізнавальну. Крім того, представники німецької класики висунули й обґрунтували тезу про те, що необхідною умовою становлення людини є засвоєння нею загальнолюдської культури. Від природи людський індивід – людина лише в можливості. Справжньою людиною він стає тільки в суспільстві, вбираючи в себе предметний світ людської культури. Таким чином, Гегель підвів до розуміння того, що необхідно теоретично осмислити сутність праці і з'ясувати роль соціокультурних чинників у сутнісних характеристиках людини.

Це завдання здійснив К.Маркс. Марксистська концепція людини пов'язана з ідеєю праці, і на цій основі він розробив розуміння людини як суспільно-історичного суб'єкта. За Марксом, людина є природною істотою, але такою, що не знаходить у природі всіх необхідних засобів для свого існування, і тому змушена практично змінювати світ і тим самим стверджувати себе як людину. Але працю Маркс розглядає в більш широкому аспекті, ніж Гегель, як усю матеріально-перетворюючу діяльність, як суспільне виробництво, як суспільно-історичну практику. Людська праця може здійснюватися лише як суспільна діяльність. Тому Маркс розглядає людину як суспільну істоту. В своїх “Тезах про Фейєрбаха“ він формулює думку про те, що сутність людини не задана людині від природи. У своїй діяльності вона є сукупність усіх суспільних відносин. Але якщо сутність людини обумовлена відносинами, що склалися в суспільстві, то і зміна людини, її розвиток залежить від зміни цих відносин. Тому перед Марксом постало завдання здійснити конкретний аналіз суспільних відносин і, в першу чергу, матеріальних, економічних, які є базисними в суспільстві.

Такий підхід до розуміння  сутності людини мав безсумнівно  велике значення, тому що в рамках його вдалося у певній мірі перебороти розрив між природним і духовним у людині і виявити сутнісні характеристики людини (свідомість, мова, соціальність, універсальна воля, творчість). Але в подальшому розвитку цієї концепції акцентування уваги на соціальній сутності людини поступово вилилось в спрощений соціологізм, коли людин інтерпретувалась як “homo оeсonomikus”, а все індивідуальне в ній просто ігнорувалося. Між тим, людина - не тільки суб'єкт діяльності, продукт суспільних відносин; це істота, що любить, страждає, сподівається, вірить, сумнівається, тобто має всю гаму неповторних почуттів. Тобто розуміння людини повинно розкривати особливості людського існування на індивідуальному рівні.

Усвідомлення цієї обставини  знайшло відображення в сучасній західній філософії, особливо в таких  напрямках як екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм.

У філософії екзистенціалізму людина розуміється через унікальний засіб її особистісного існування у світі (лат. «екзистенція»). Екзистенціалісти стверджують, що людина не визначається ніякою зовнішньою шкалою: ні природою, ні суспільством. Має значення тільки її власне існування. Людина сама визначає свою сутність. У неї існування передує сутності. Це означає, що людина спочатку з'являється у світі, прагне до своїх цілей, обирає своє життя, творить саму себе, свою сутність. Сфера соціального буття уніфікує людей, знеособлює їх. Справжнє ж буття – це внутрішній світ, це значить - бути самим собою, при будь-яких обставинах залишаючись вільним. І справжнє буття людини-в-світі розвивається в емоціонально забарвлених екзистенціалах: у страху, турботі, розпачі, любові і т.п. Але найважливіше – те, що людина розкривається в пограничній ситуації, де вона «народжується» як людина і перевіряються на міцність її істинно людські якості.

Значний внесок у розробку проблеми людини внесла філософська антропологія (М.Шелер, А.Гелен та ін.), яка орієнтує на цілісне сприйняття феномена людини. Людина, на думку М.Шелера, не може бути зведена до однієї якоїсь сутнісної риси, наприклад, до розуму. Насправді людин не має константно визначеної сутності, а завжди є напрямок руху самого буття, вона завжди потенційно недовершена.

Співзвучні цьому ідеї персоналізму (акцентування уваги на самоцінності індивідуального існування, спроби розгляду внутрішніх вимірів особистості і т.д.). Як бачимо, у різних напрямках філософії знайшли відображення такі найважливіші характеристики людини, як природне, соціальне, духовне начала. Але людина є цілісність, у якій усі ці моменти знаходяться в складній взаємодії й абсолютне протиставлення їх ні теоретично, ні, тим більше, практично, неприпустимо.

2. Єдність природного, соціального і духовного в  людині. Проблема антропосоціогенезу. Людина – жива система, єдність природного і соціального, тілесного і духовного, спадкоємного і набутого в процесі життя. Тільки враховуючи всі ці характеристики, можна зрозуміти цілісність людини.

Безсумнівно, людина є природна істота. У якості такої вона наділена природними задатками, потягами, інстинктами. Людина генетично успадковує специфічно людська будову тіла, структури мозку, нервової системи. Людина як природна істота відчуває пульсацію космосу в біологічних ритмах свого організму. Як всяке природне явище, людина смертна.

Однак біологічна природа  людини є щось вихідне, але недостатнє для пояснення людини та її історії. Справа в тому, що людина така природна істота, умови існування якої не дані йому природою в готовому вигляді. Природа виступає лише передумовою її діяльності у задоволенні потреб. Саме в діяльності, зміні природи і виявляється специфічність буття людини. Вважається, що у людини немає генетично запрограмованого способу життєдіяльності як у тварин. Вона може освоїти не просто різні види діяльності, але і змушена освоювати світ “по мірці будь-якого виду” (К.Маркс), тобто освоювати його універсально. Якщо тварина діє в силу фізіологічної необхідності, то людина діє справді по-людськи, коли вона вільна від такої потреби, тобто коли вона вимірює світ по мірках користі, краси, добра. Універсальність є найважливішою сутнісною характеристикою людини. Здатність універсально змінювати світ означає, що людина є вільна істота і творча, яка своєю діяльністю створює “другу природу” і творить свою власну сутність. Для перетворення природи людина поєднує свої зусилля з іншими людьми, тобто соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи. Суспільне життя, як і суспільна людина, це і результат такої діяльності, але одночасно і передумова її.

У процесі суспільної праці у філо- і онтогенезі формується свідомість, мова, духовність, усі людські якості. Але слід мати на увазі, що сутнісні характеристики людини - універсальність, свобода, творчість, соціальність, розумність, духовність - не дані людині як щось завершене. Вони існують як певні можливості її розвитку. І людина повинна їх постійно створювати, щоб не перестати бути людиною. Людина дійсно є незавершеною, відкритою істотою, яка перебуває в постійному процесі становлення і саморозвитку, постійного «виходу» за свої межі. Тому ще однією сутнісною характеристикою людини є здатність до трансцендентності. Це, по-перше, здатність до трансценденції в напрямку найвищого сенсу, а, по-друге, здатність до самотрансцендентності (самоподолання). 

Природне і соціальне в людині є взаємодоповнюючими моментами. Природні особливості та обдарованість дані людині від природи, але вони формуються, розвиваються і перетворюються в здібності лише в процесі діяльності і спілкування, входження людини у світ культури, у суспільство. Без соціальних чинників не може бути людини. Але, акцентуючи увагу на цих соціальних впливах, не можна при цьому ігнорувати в людині природне начало, яке, хоча і забарвлене в людині соціальним, але цілком не може перейти в соціальні форми. Так, наприклад, творчість обумовлена соціальними чинниками, але вона немислима без фізіолого-біологічної і генетичної організації індивідуума.

Сказане вище про якісну відмінність людини, дозволяє зробити  висновок про нього як про суб'єкта. Це означає, що людина - не просто річ серед інших речей світу. Людина як суб'єкт - це така істота, що своєю власною діяльністю творить саму себе, свій внутрішній духовний світ, це єдина істота у світі, що здатна до самозаглиблення, самосвідомості, саморефлексії. Народження внутрішнього світу в людині називається його “третім народженням”.

Духовний світ людини - це складний комплекс якостей, у якому можна виділити три сфери: почуття, розум, воля. Почуття людини відбивають зовнішній світ у формі переживання, пристрасно зацікавленого ставлення до нього. І сама людина повноцінно живе, коли почуває, переживає, страждає, прагне до добра, любить і ненавидить. Але бути людиною - це значить також уміти управляти своїми почуттями, бути їх господарем, а не їх рабом. Тобто відмінною особливістю людського буття є підпорядкування життєдіяльності людини своїй волі. Воля – це уміння здійснювати самоконтроль, підпорядковувати свою діяльність розумним цілям, направляти її відповідно до моральнісних цінностей. Наявність такої здатності людини означає її внутрішню свободу.

Специфічно людською якістю є розум, здатність логічно  мислити, пізнавати сутність, осмислювати світ і себе, сенс свого буття. Духовний світ людини включає такі явища, як цінності, норми, ідеали, знання, менталітет. Серцевиною духовного світу людини є вищі сенсожиттєві уявлення: ідеал, сенс життя, щастя. Сприяючи критичному переосмисленню дійсності, ці духовні орієнтири і регулятиви стимулюють людину не тільки до зміни її, але і до самозміни, викликають потребу найповніше і найадекватніше реалізувати свою людську сутність.