Курс лекций по "Философии"

Однак, поряд з цим  у давній філософії стверджувалися й інші принципи людського життя. Стверджувалася ідея, що задоволення тільки вітальних потреб не може надати осмисленість людському існуванню. Підкреслювалося, що задоволення повинно бути помірним, розумним і переважно духовним (Демокріт, Епікур і ін.). Давні стоїки вважали, що справжнє призначення людини – творити добро. Мудра людина прагне вести життя відповідно до природи, керуючись розумом. Буддизм проголошує, що життя є страждання, що породжується тягою до почуттєвих задоволень, і тільки відмовившись від них, можна знайти спокій і сенс. У християнській філософії, у філософії Г.Сковороди, Л.Фейєрбаха, Е.Фромма сенс життя вбачається в любові, у сердечному ставленні, що і дають нам відчуття повноти життя, його осмисленість. В епоху Просвітництва й аж до XX ст. у філософії стверджується уявлення про сенс життя як шлях служіння благу, суспільному прогресу. Але саме поняття блага невизначене. Люди по-різному розуміють благо, і тому дуже часте благо перетворюється у зло. Адже невипадково говорять, що «благими намірами вимощена дорога в пекло», - життя в ім'я прогресу теж не може розглядатися, як заклик покласти своє життя заради прекрасного майбутнього, настання якого проблематичне й абсолютно недосяжне особисто для конкретної людини. У цьому зв'язку С.Франк писав, що служіння навіть абсолютному началу, в якому сама людина не бере участь і яке не зігріває його життя, не може надати сенс життю. У такій ситуації індивід скоріше приноситься в жертву ідеї.

3) У житті, самому по собі, взагалі немає ніякого раз  і назавжди заданого сенсу.  Тільки ми самі свідомо чи  стихійно надаємо йому смисл,  творимо своє життя, свою власну  сутність. Людина може зробити  своє життя осмисленим у тому  відношенні, що вона, по-перше, сама дає щось життю (творча діяльність), по-друге,  щось бере в нього (переживання цінностей, любов і т.д.). Людина вільна у виборі і реалізації сенсу життя, але це означає, що вона несе і відповідальність за правильність знаходження і реалізації істинного сенсу життя.

Знаходження сенсу життя, виявлення власного призначення  пов'язане з процесом самопізнання і прагнення до самореалізації, яка  повинна бути співмірна з моральним, гуманістичним критерієм. Міра ж  реалізації ідеалів і наповнене  смислом життя і є те, що називають щастям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 13

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

 

1. Поняття глобальних проблем, їхня класифікація і динаміка.

2. Передумови і шляхи вирішення глобальних проблем. Необхідність єдиної планетарної свідомості.

3. Людство в пошуках алгоритму діалога і згоди.

4. Майбутнє як філософська проблема. Сучасна футурологія про моделі майбутнього.

 

1. Поняття глобальних  проблем, їх класифікація і  динаміка. Сучасне людство, що увійшло в ХХІ століття, відчуває на собі весь тягар проблем попередньої Історії. Століття, що настало, пов'язане з великими надіями і перспективами по їх подоланню, але разом з тим, воно обіцяє бути століттям нових і несподіваних ризиків і невдач. Небезпеки, що таїть у собі попередній етап, тісно пов'язані з минулим і теперішнім.

Говорячи про сучасність, філософи найчастіше мислять її через  категорію кризи. Про можливу  кризу нашої епохи заговорили ще в ХIХ столітті, передбачаючи її дивовижні лики і небувалий масштаб. Тому перед науковою і філософською думкою стоїть завжди актуальне завдання по осмисленню регресивних тенденцій соціального розвитку, які виявилися в столітті, що відійшло, і продовжують тяжіти над людством нині. Характерною рисою ситуації, що склалася у світі, є сутнісно виявлена у різних аспектах соціального буття загальносвітової (глобальна) криза. Для осмислення останньої філософія оперує поняттям «глобальні проблеми сучасності».

Поняттям «глобальний» (від лат. globus – куля) користуються, коли хочуть вказати на міру важливості і масштабності проблем, що стоять перед людством. Якісними критеріями глобальности вважаються:

а) критерій, що вказує на те, що глобальні проблеми, по суті, торкаються інтересів і долі всього людства;

б) положення про погоджені  зусилля всіх землян у їхньому вирішенні (подоланні);

в) факт об'єктивного їх розгортання і впливу на хід загальносвітового  розвитку (з чим не можна сперечатися, чи заперечувати чи ігнорувати його);

г) висока мобільність  глобальних проблем сучасності.

Крім того, глобальні проблеми, породжені попереднім етапом розвитку людства, носять комплексний характер, тобто вони взаємозалежні і взаємообумовлені.

Для того, щоб встановити це, знадобилося об'єднати зусилля  багатьох учених, філософів, аналітиків і експертів, людей, зайнятих соціальною прогностикою. Так склалася міждисциплінарна область досліджень – глобалістика, у рамках якої здійснюється опис, фіксація, концептуалізація, пояснення глобальних проблем і їхньої динаміки. В царині глобалістики виділилися самостійні напрямки пошуків: технократичний, постіндустріальна глобалістика, екзистенціально-культурна глобалістика, еволюційно-детерміністська глобалістика; філософсько-методологічний, соціо-культурологічний та інтерсоціальний підходи. Усі ці напрямки, незважаючи на методологічні відмінності в плані освоєння предмета, сходяться на списку глобальних проблем. Найчастіше в цей список заносять: запобігання загальносвітової війни (із застосуванням зброї масової поразки), припинення гонки (стратегічних і звичайних) озброєнь, збереження і зміцнення миру; мінімізацію екологічних наслідків діяльності людини на Землі, головний з який – руйнування Природи; усунення економічної відсталості і її наслідків – голоду, злиденності і неграмотності; подолання розбалансованості тенденцій у сфері демографії; забезпечення необхідними ресурсами стрімко зростаючого населення планети; нарешті, утвердження рівноправних і справедливих умов для соціального, економічного і культурного розвитку країн і народів.

Всі існуючі проблеми можна диференціювати на власне глобальні, локальні (регіональні) і часткові. Перші виникають і розвиваються в масштабі континентів, великих соціально-економічних районів світу, у всій соціальній системі. Другі – відносяться до розвитку окремих держав або «внутрішніх» територіальних утворень, регіонів. У числі останніх – часткових чи місцевих – виявляються проблеми окремих районів держави (напр. Донбасу), великих міст (мегаполісів). Проте, саме глобальні проблеми проєцируються на весь соціально значущий масштаб життєдіяльності людей плюс їх найближче природне оточення. Звідси і виростає основа класифікації загальносвітових проблем.

Згідно варіанту, розробленому І.Т.Фроловим і В.В.Загладіним, а потім уточненому А.Н.Чумаковим, усі глобальні проблеми можна підрозділити на три великі групи.

У першу групу входять проблеми, пов'язані з відносинами між державами чи групами держав, «Сходом» і «Заходом», «Північчю» і «Півднем», що живуть своїми інтересами і нерідко конфліктуючих. Ці проблеми називають інтерсоціальними. До них відносяться проблеми: запобігання великомасштабних воєн і конфліктів, збереження миру, подолання відсталості і забезпечення економічного зростання.

У другу групу віднесені проблеми, що виникли в системі «людина – суспільство»: проблема народонаселення, проблема освіти, проблема охорони здоров'я, проблема адаптації людини до сучасних умов, що стрімко змінюються, розвиток різних культур і їх взаємодія, забезпечення соціальної стабільності і боротьба з антисуспільними явищами.

Нарешті, третю групу складають проблеми, що виникають при взаємодії суспільства і природи. Цю групу іноді розбивають на три підгрупи: 1) проблеми взаємодії суспільства з навколишнім середовищем (екологічні проблеми); 2) проблеми освоєння суспільством природи; 3) так звані «нові» глобальні об'єкти природи. У першу підгрупу  входять: запобігання забруднення навколишнього середовища; збереження фауни і флори, збереження генофонду. В другу – проблема природних ресурсів і енергетична проблема. У третю – освоєння космічного простору і Світового океану.

Однак класифікація буде не повною, якщо не вказати на особливий  статус продовольчої проблеми, проблеми науково-технічного прогресу, проблеми забезпечення і захисту основних прав людини в сучасному світі.

Знайомлячись з цією класифікацією, студенту потрібно врахувати ту обставину, що проблема забезпечення прогресивно зростаючого населення Землі продовольством «входить» в усі три групи проблем, що надає їй найскладніший структурний характер. Частково вона вирішується на шляху науково-технічного прогресу, що постає у вигляді самостійної проблеми і потрапляє в першу і другу групи одночасно. Сюди ж відноситься проблема правових гарантій життя людей у різних регіонах планети. Ці метапроблеми поки що далекі від свого вирішення, хоча вони складають основний соціальний каркас.

Глобалістика конкретизує  джерело глобальних проблем і  характер їх динаміки. В теперішній момент під джерелом глобальних проблем (куди входять їх причини і передумови) прийнято розуміти кількісні і якісні зміни самого соціуму і тих  відносин (зокрема: між соціумом і природою, «всередині»- і інтерсоціальних), що кристалізувалися в єдиний масив у ХХ столітті. Це джерело криється в основі самої цивілізації західного типу і породжуваних нею стратегічних і тактичних методах і засобах діяльності. Саме західна цивілізація зробила ряд географічних відкриттів (що дозволило розгорнути експансію на ці території і створити колоніальну систему); саме західна цивілізація зробила ряд науково-технічних нововведень (кінець ХVIII – поч. ХIХ ст.), які дали їй величезні переваги в плані дії на природу і задоволенні зростаючих потреб; саме вона своїми політичними, військовими й економічними інструментами сприяла інтернаціоналізації буття народів і держав; саме її культурні символи і цінності стали привабливими для більшості землян; нарешті, саме їй ми зобов'язані глобальними засобами зв'язку і комунікації. Інакше кажучи, об'єднання людства в одне ціле може розглядатися як важлива передумова виникнення глобальних проблем.

Роздумуючи про причини  кризового становища справ, що склався, філософи найчастіше звертаються до поняття «модерн», яким маркується епоха (з ХVII – по першу половину ХХ ст.) у становленні суспільства західного типу та його основних інститутів: капіталістичного способу виробництва, ліберальної держави і громадянського суспільства. Відмітними рисами епохи модерну є формальна раціональність і культ техніки. Ці риси пов'язує в одне ціле технологічне відношення до світу: як до природного середовища (природи), так і соціального середовища (суспільства). Вважається, що технологічне відношення до світу грунтується на почутті незадоволеності світом у сполученні з відчуттям своєї свободи від традиційних обмежень. У такому світовідчуванні, по-перше, знижений статус природи до рівня конгломерату сил, енергій, ресурсів. По-друге, раціонально обґрунтований спосіб виробництва стверджує свою повну незалежність від природних циклів і оголошується системою, щосамодетермінується. Процеси, що відбуваються в суспільстві, стають єдиним мірилом того, що суспільству не належить – біосфера і космос. Західний шлях розвитку породив і новий тип людини: піонером «модерну» стала «фаустівська» людина – підкорювач природи, а його вінцем – «людина споживаюча» чи «ненаситна тварина».

Для багатьох наших сучасників очевидним є факт дефектності проекту модерну, що розгорнувся в масштабах майже всієї планети, підсумком якого і можна визнати глобальні проблеми. У світового співтовариства, що обрало саме цю стратегію розвитку, залишається все менше і менше шансів уникнути глобальної катастрофи, оскільки стратегія технологічного росту передбачає як інтенсивний, так і екстенсивний вектори своєї реалізації. Про небезпеки, що таїть у собі ця стратегія, в свій час заговорили експерти Римського клубу (доповідь «Межі росту» 1972, «За межами росту» 1987), її постійно обговорюють на міжнародному рівні (напр. 1-я спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1992 році в Ріо-де-Жанейро, 2-я спеціальна сесія Генеральної Асамблеї в Нью-Йорку в 1997 році, самміт Землі в 2002 році в Йоганнесбурзі та ін.), з метою надання їй більш зваженого характеру.

У цьому зв'язку доречно  сказати про те, що модель західної людини, як людини споживаючої, прийшла  в противагу з імперативом  виживання всього людства. Та й сама західна цивілізація практично  вичерпала свій виробничий потенціал, а її подальший розвиток більше не укладається в звичні експоненціальні залежності. Як попереджали ті ж експерти Римського клубу, при збереженні експансіоністських тенденцій і тенденцій споживання, людство ризикує викликати до життя небувалу глобальну екологічну кризу. Відповідно до прогнозу теорії катастроф вона буде носити характер екологічного вибуху. Для того щоб її запобігти, необхідні певні спільні зусилля усього світового співтовариства.

2. Передумови  і шляхи вирішення глобальних  проблем. Необхідність єдиної планетарної свідомості. При розгляді другого питання важливо усвідомити, що гострота і масштабність глобальних проблем плюс тривога за майбутнє спонукують наукову і філософську громадськість шукати адекватні засоби по їх вирішенню.

Перше, на що слід звернути увагу в цьому питанні, так це на певні надії, що пов'язуються із самою людиною як суб'єктом глобальних дій. Така позиція заявлена, наприклад, засновником і першим президентом Римського клубу А.Печчеї. Свої помисли в справі запобігання навислої над нами загрози він пов'язував з людиною і її якостями. У своїй книзі «Людські якості» Печчеї вказував на те, що «не можна без кінця покладатися на суспільні механізми, на відновлення й удосконалення соціальної організації суспільства, коли на карту поставлена доля людини як виду». Ані соціальна організація, ані інститути, ані законодавство і договори не визначають долю людства. «Не буде йому порятунку, поки воно само не змінить своїх звичок, вдач і поведінки» - такий діагноз. Тому що виникла проблема знаходиться «усередині», а не поза людською істотою, її вирішення в «підсумку зводиться до людських якостей і шляхів їхнього удосконалення». А.Печчеї мріяв, як і багато великих мислителів минулого, «про революцію в самій людині». Його «новий гуманізм» має три аспекти: 1) почуття глобальності; 2) любов до справедливості; 3) нетерпимість до насильства. Культивуючи і розвиваючи їх, сучасне людство має шанс справитися з тією складною ситуацією, що дісталася йому від попередніх поколінь.

Подібний антрополого-аксіологічний погляд розвивав Е.Фромм. Він вважав, що ще можливі кроки по гуманізації технологічного суспільства, наданню вектору його розвитку так необхідних духовних координат. Гуманістичному плануванню і управлінню в цьому суспільстві приділяється ведуча роль, а людина в ньому повинна, насамперед, реалізовувати свою енергію через продуктивну установку. Самоздійснюючи себе, людина розкривається як справжній суб'єкт історичної творчості і допомагає іншим у цьому самоздійсненні. Скріплена любов'ю людська цивілізація має шанс вирватися з полону власних технократичних ілюзій.