Курс лекций по "Философии"

Друга особливість у  розумінні драматичності ситуації полягає в апеляції до Розуму як до тієї інстанції, що здатна забезпечити  узгодження зусиль землян по спільному  подоланню цивілізаційного тупика. Саме так думав академік В.І.Вернадський, коли розвивав свою тезу про етап ноосфери в житті людства і природи. Розум, що виявляє себе в науковому, художньому, релігійному і філософському інтервалах, зобов'язаний вивести людство на шлях загальнозначущої планетарної логіки. Він же є вищим мірилом усіх вітальних і соціальних процесів з погляду вічної цінності Життя і Смислу.

Зрозуміло, у плані  його ефективності, доречно говорити про інституціоналізацію Розуму, тобто створенні глобального  мозкового центра (уряду, групи вчених і експертів), чиє основне завдання – координувати і направляти зусилля людства в бік координат, що задаються Розумом. Однак решта людства не повинна стояти осторонь від такої тенденції. Тому в сучасних умовах вирішальне значення набуває вироблення єдиного планетарного мислення і свідомості, здатної забезпечити не тільки відображення (моніторинг) глобальних процесів, але і служити їх конституючим началом. Визначальними характеристиками цієї свідомості можна вважати: інтегральне знання про світ і про себе, орієнтацію на духовно-моральнісні цінності і норми, наявність ідеалу, який поділяють всі жителі Землі плюс ті покоління, що йдуть на зміну, пріоритет живого над неживим (технічним). У своєму функціонуванні загальнопланетарна свідомість покликана здійснювати регуляцію відносин між народами і державами, створювати оптимальні умови для плідного співробітництва в справі приборкання негативних глобальних тенденцій, мінімізації конфліктів і криз усіх рівнів.

Розвиток планетарної  свідомості неминуче повинен привести до рівня глобальної самосвідомості як рівня, на якому реалізуються функції самоконтролю, осмислення, самокритики, самоідентифікації, санкціонування. Завдяки йому, усе більша кількість людей відчуває себе громадянами світу, космополітами, причетними до загальнолюдського життя і долі. І якщо довіряти інтуїції П.Тейяра де Шардена про те, що людство рухається до «диференційованої єдності», те потрібно визнати: ні особистість, ні окремі народи чи цивілізації не губляться в асоційованому суб'єкті – людстві, а виконують роль носіїв глобальної свідомості і самосвідомості на рівнях одиничного й особливого.

Завершуючи розгляд  даного питання, укажемо на основні  передумови в подоланні кризових колізій глобального масштабу. Перша  – розгортання інформаційної революції, що покликана забезпечити світове співтовариство достовірною інформацією про те, що відбувається у всіх куточках планети. Друга – інтеграція людства на основі духовності як релігійного, так і світського характеру. Третя – кодификація принципу ненасильства у внутрішній політиці держав, а також у системі міжнародних відносин. Четверта – інтеграція в одне ціле економік із соціально орієнтованим і ринковим статусом. П'ята – міжкультурна і міжетнічна інтеграція людства за умови збереження унікальності етно-культурних комплексів. Далі звернемося до більш детального їх аналізу.

3. Людство в  пошуках алгоритму діалога і  згоди. Розглядаючи третє питання теми, слід зорієнтувати студента на положення про те, що людство до початку III тисячоліття в принципі випробувало більшість із можливих ідей, проектів, утопій для досягнення соціального щастя і переконалося в їх слабкій реалізуємості.

У світовій соціально-філософській і філолофсько-історичній літературі всі частіше зустрічається думка про те, що звичні форми організації суспільного життя – держава (правова і соціальна моделі) і громадянське суспільство, - вимагають свого перегляду під кутом зору соціальних інновацій і супроводжуючої їх кризи. Такого ж перегляду вимагають самі ідеологічні програми, що їх забезпечують. Більше того, у перегляді має потребу вся система норм міжнародного права, настільки безцеремонно порушуваного державами Заходу, і, зокрема, його лідером - США (наприклад, розв'язані ними війни в Югославії та Іраку). Слід розуміти, що міжнародне право саме і створювалось для запобігання насильства сильного над слабким, забезпечення принципу поваги суб'єктів права до суверенітету, самого народу і територіальної цілісності держав.

Вище йшла мова про тезу Ф.Фукуями  «про кінець історії» як завершення ідеологічних «хитань» людства і настання повної й остаточної перемоги західної версії соціальної історії з втіленими в ній інститутами ліберальної демократії, капіталістичного (ринкового) способу виробництва і саморегулювання. Ця теза у своїй демонстрації наполягає на тому, що в єдиній ойкумені, що займає одну екологічну нішу, узяла гору єдино ефективна і гнучка модель соціального устрою і розвитку. Насправді, це положення суперечить еволюційної теорії, що бачить у цивілізаційному розмаїтті (а значить розмаїтті культурних укладів, мов, традицій, типів духовності і конституції людини) необхідний позитивний чинник, що благотворно впливає на всю природно-соціальну систему. По суті справи сучасний етап історії – це етап боротьби незахідних цивілізацій за право бути повноцінними учасниками глобального соціального процесу, за право мати свою частку участі в загальносвітових справах (ООН, ЮНЕСКО, ВТО, НАФТА і т.п.). Інакше кажучи: сучасність – це час пошуку алгоритму погодженого розвитку.

Пасьянс політичних сил, що склався в світі після розпаду СРСР і соцтабору, говорить про автономізацію (обгородження) західного співтовариства від решти світу, і більше того – про небажання «золотого мільярду» (країн т.зв. сімки) допускати до прийняття рішень тих, хто «відстав» у своєму історичному розвитку. Цей ракурс зветься «однополярний світ», де головує один суб'єкт (політичної, економічної і культурно-інформаційний) влади. Студенту потрібно звернути особливу увагу на те, що в контексті «однополярного світу» ніякий діалог і згода між народами неможлива, адже інший (незахідний) світ розглядається як об'єкт прикладання волі суб'єкта, він послідовно уніфікується під шаблон західної техноцивілізації.

У варіанті багатополярного світу  відновлюється сам принцип діалогу як особливого рівня і способу комунікації, що забезпечує взаємопроникнення, а, отже, взаємозбагачення суб'єктів, що беруть в ній участь. Діалог культур і цивілізацій передбачає онтологічну рівноправність сторін плюс загальне – інтерсуб'єктивна підстава діалогу. Причому, ця підстава повинна бути такою, щоб ціннісно задовольняти сторони, що вступають у нього. У противному випадку, суб'єктів діалогу очікує нерозуміння і відчуження.

Говорячи про можливість діалогу  між країнами «золотого мільярда»  і рештою світу, «Північчю» і «Півднем», «Сходом» і «Заходом» у ХХІ столітті, слід зазначити: цей діалог можливий на основі цінностей і норм, що поділяються і підтримуються всім людством. Вважається, що вони – результат духовної і предметної творчості багатоманіття цивілізацій. Але якщо предметні цінності (у вигляді матеріальних благ) близькі всім людям, то з духовними справа обстоїть складніше. Схід і Захід запропонували свою ієрархію цінностей, у яких є момент спільності і відмінності. Наприклад, універсальна ціннісна перспектива, відкрита християнством, прижилася як на Сході, так і на Заході; те ж можна сказати про перспективу Просвітництва і деякіх іншіх варіантів світських, діяльнісних ідеологій. На Сході пріоритет був відданий споглядальним поглядам і цінностям. В ідеалі – споглядальний і діяльний аспекти - у глобальній культурі - повинні бути урівноважені, адже сама культура – це діалектична єдність традиції і новації. У силу цього, нормальний алгоритм діалогу повинен будуватися на взаємній повазі культур і цивілізацій, принципах толерантності і ненасильства, на світоглядно-етичному принципі гуманізму.

Підводячи підсумок у розгляді цього  питання, вкажемо на те, що сам принцип  діалогу поширюється не тільки на людське співтовариство (що має внутрішню  культурно-цивілізаційну, державно-політичну, економічну диференціацію), але і на комплекс відношень між суспільством і природою. Сучасна соціальна філософія сформулювала його у вигляді принципу коеволюції природної і соціальної систем, інтегрованих у систему більш загальнішого порядку.

4. Майбутнє  як філософська проблема. Сучасна  футурологія про моделі майбутнього. Людство завжди прагнуло заглянути за той історичний обрій, що йому відкривається із теперішнього. Майбутнє манить, але воно ж вселяє страх, почуття тривоги і невпевненості, оскільки покрите завісою таємниці. Раніше це бажання «заглянути за обрій» реалізовувалося в пророцтвах, сьогодні воно пов'язується з науковим і соціально-філософським передбаченням і прогнозуванням. Вивчаючим це питання повинна бути зрозуміла різниця між релігійною, утопічною, раціонально-філософською і науковою версіями майбутнього. Якщо в першій закладено принцип божественної напередвизначенності всього ходу історії з позитивним фіналом, то друга (утопія) абсолютизує майбутнє як якісну величину (ідеал), нерівноцінну сьогоденню. Філософія ж і наука виходять з того, що майбутнє – продукт закономірних соціоприродних процесів, що розуміються раціонально, а, значить, доступних передбаченню.

Тому саме наука і  філософія, як форми раціонального  знання, зробили предметом свого розгляду майбутнє не як обітницю, ідеал, а як проблему, що вимагає свого вирішення. Так склалася одна із самих нових областей міждисциплінарних досліджень – футурологія (від лат. futurum – майбутнє; і грецьк. логос - слово, навчання). Один з її засновників американський соціолог О.Тоффлер вважав, що одне з завдань, що стоять перед футурологією - це допомогти сформулювати (прийнятні й адекватні) цілі майбутнього. Виникає питання: як же футурологія вирішує це завдання?

Всякий прогноз чи передбачення спирається на знання реальних взаємозв'язків, що існують у рамках соціальної системи, між системою і її оточенням. Саме це знання імовірнісне, оскільки його вірогідність не абсолютна, а відносна. Адже сама людина це не «малюсінька грудочка суміші вуглецю і води» (Б.Рассел), детермінована винятково «ззовні», а наділений свідомістю і волею, емоціями і пристрастями соціальний суб'єкт. Тому і соціальні процеси, як місце реалізації волі і спонтанності людей, не можуть бути покладені в прокрустове ліжко однозначних схем.

Міра вірогідності подібного  знання залежить від ряду чинників: 1) від того, який часовий інтервал майбутнього береться як предмет  прогнозу (найближче, доступне для огляду чи віддалене); 2) від того, чи обґрунтований  сам прогноз знанням сутності предмета; 3) від того, наскільки знання системне, всебічне і конкретне. Звідси випливає необхідність у винесенні гіпотетичних суджень про майбутнє, суджень, що будуються на принципі випереджального відображення, але вкорінені у вже відомих законах і практиці.

Під прогнозом розуміють передбачення, імовірнісну модель, що являє собою теоретично й емпірично обґрунтоване судження про «поведінку» об'єкта в майбутньому, в його можливих якісних станах, альтернативах і хронологічних рамках реалізації. Соціальний прогноз природно охоплює – як свій об'єкт – ті можливі взаємодії між людьми, що складаються на основі суспільних відносин, що розвиваються, які породжують значимі результати чи продукти. Поряд зі звичними процедурами – плануванням, проектуванням, управлінням і програмуванням – соціальний прогноз забезпечує комплексність знань, формалізованих у проектах, програмах, планах.

В теперішній момент соціальна  філософія має у своєму розпорядженні  такі види прогнозів:

• пошуковий, пов'язаний з екстраполяцією ведучих тенденцій дійсного етапу розвитку в майбутнє;
• нормативний, що спирається на принцип реалізації (затребуваності) норм, ідеалів і цінностей сучасного суспільства майбутніми поколіннями людей;
• реактивний, при якому майбутнє мислиться через можливу реакцію – як позитивну, так і негативну - на ведучі тенденції теперішнього;
• аналітичний, який пов'язаний з вирішенням аналітичних завдань і виробленням комплексної, перспективний моделі майбутнього;
• комплексний, що сполучує у собі елементи пошукового і нормативного прогнозування;
• системне передбачення, у рамках якого знаходить свою реалізацію системна інтерпретація природи і соціуму в коеволюційній перспективі.

Зрозуміло, використовуючи ці та деякі інші засоби освоєння майбутнього, людство може адекватно зорієнтуватися в історичному моменті і побудувати стратегію свого шляху «за обрій». Адекватність самої орієнтації багато в чому визначається тим історичним багажем, який воно має, і який не розгубило на своєму звивистому шляху. Іншими словами, образ майбутнього – це зліпок тих дій, які зробила і робить людина у своєму історичному бутті.

Сучасна соціальна прогностика, крім сценаріїв майбутнього, зайнята  створенням моделі майбутнього. У цьому філософам на допомогу приходять математики, економісти, екологи, вчені-природники. Глобальне моделювання ставить своїм завданням вироблення і віртуальну перевірку тієї глобальної ситуації, що може кристалізуватися в недалекому майбутньому. Яскравим прикладом глобального моделювання є робота, пророблена академіком Н.Н.Моїсеєвим і групою його співробітників на початку 80-х років ХХ століття. Своєю комплексною математичною моделлю вчені підтвердили гіпотезу американського дослідника К.Сагана про те, що у випадку повномасштабної ядерної війни на Землі настала б «ядерна ніч», а потім і «ядерна зима». У результаті цих робіт люди стали інакше ставитись до гонки озброєнь, що відбувається у світі.

В нинішній момент вчені  зайняті моделюванням негативної екологічної  динаміки, з урахуванням аналізу  розташування сил у біосфері, що склалася, регресивних чинників і тенденцій «всередині» самого співтовариства, наростаючого протистояння багатої «Півночі» і бідного «Півдня», прихильників глобалізму та антиглобалізму. Таким чином, проведені в рамках футурології роботи є серйозним застереженням людству, а її висновки орієнтують і мобілізують усіх землян на оптимізацію життєдіяльності в системі «світ-людина».

ТЕМА 14

ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ

1. Предмет, специфіка і завдання філософії техніки.

2. Феномен техніки: категоріальний зріз аналізу.

3. Етика техніки. Проблема професійної і соціальної відповідальності інженерів.

1. Предмет,  специфіка і завдання філософії  техніки. Як самостійна область сучасного філософського знання, «філософія техніки» виникла і стала оформлятися більше ста років тому в Німеччині (Е.Капп, Ф.Дессауер) і водночас в Росії (П.К.Енгельмейєр). Сам термін “філософія техніки” ввійшов у науковий обіг завдяки Ернсту Каппу, який вважав, що технічна діяльність людини, як специфічний вид його активності, спрямований на природу, може і повинен бути підданий філософському аналізу. Е.Капп запропонував аналізувати технічну діяльність через принцип органопроекції (функціональна подоба природних органів праці людини і штучних – машинних “органів”) і антропологічний принцип (у виготовлених технічних виробах людина зустрічається із самою собою). Надалі цей термін не тільки одержав уточнення, але значно поглибилася його змістовна і смислова визначеність, тісно пов'язана з бурхливим розвитком техніки в ХХ столітті. Техногенні катастрофи і ряд глобальних проблем підтвердили важливість і актуальність аналізу технічної діяльності і її результатів.