Социальная философия и история философии

Інші вважають, що оскільки існує єдиний історичний процес, повинен бути і комплексний  критерій його оцінки. Висловлюються  різні точки зору по проблемі головного критерію прогресу:

рівень розвитку продуктивних сил, насамперед техніки  і технології - (технократичні концепції);

 тип виробничих  відносин (марксизм);

 рівень продуктивності  суспільної праці (валовий національний  продукт (ВНП) на душу населення  в рік - використовується в міжнародній економічній статистиці);

 рівень споживання (рівень життя, якість життя);

 спосіб розподілу  готового продукту (наскільки реалізовані  при цьому принципи справедливості  і рівноправності);

 ступінь  свободи особи;

 кількість  і структура використання вільного часу;

 ступінь  свідомості і використання суспільних  законів;

 щастя людини  як універсальний моральний критерій  прогресу (ступінь реалізації сутнісних  сил людини).

Перші в цьому  списку - технічні і економічні критерії мають перевагу в тому, що вони виражаються в досить точних, конкретних кількісних показниках, а це необхідний елемент у будь-якій процедурі порівняння. Мінус їх у тому, що вони лише побічно торкаються головної фігури прогресу - людини. Такі комплексні, гуманістичні критерії, як воля і щастя, відбивають суть, зміст людського буття, але важко піддаються ідентифікації. Кожен із названих критеріїв можна взяти як головну ланку в ланцюзі і потім витягти весь ланцюг.

Спробуйте зробити  це, як логічна вправа.

Закономірності прогресу. З ідеї єдності світової історії випливає положення про загальні закономірності прогресу. Назвемо деякі з них:

1. Суспільний  прогрес завжди суперечливий, здійснюється  за допомогою боротьби старого  і нового (консервативної і революційної  сил) і тому має непрямолінійний характер. Історія ніколи не йшла гладко, рівномірно; всередині провідної прогресивної тенденції завжди є елементи регресу, застою.

2. Взаємозв'язок  поступовості і циклічності. В  суспільстві, оскільки в ньому  є такий елемент як історична пам'ять, закон заперечення здійснюється швидше (набагато більше прикладів того, що "нове - це добре забуте старе").

З. Закон —  тенденція нерівномірності суспільного  прогресу.

Нерівномірність розуміється у двох основних аспектах;

а) нерівномірність  розвитку окремих соціальних організмів (країн, народів, держав). В нашу епоху розрив, який все більш посилюється, у рівні життя між розвиненими країнами і країнами, які розвиваються, називають однієї із глобальних проблем.

б) нерівномірність  також проявляється в різних темпах розвитку окремих сфер суспільного життя. В XX столітті, наприклад, чітко усвідомлене протиріччя між бурхливими темпами науково-технічного прогресу і відставанням розвитку в духовно-моральній сфері. Парадокс: люди духовно не готові, не дозріли до користування машинами, які самі створили (яскравий приклад - Чорнобиль).

4. Закон - тенденція  прискорення темпів суспільного  прогресу.

Особливо явно ця тенденція проявилася в ХХ-ХХІ  століттях. Ілюстрацією цього закону можуть служити такі цифри:

ссавці існують на Землі - 50 мільйонів років;

гомініди - 4 мільйони років;

homo sapiens - 40 тисяч  років;

сільське господарство - 8 тисяч років;

промислова  революція - 200 років;

науково-технічна революція - 50 років.

В нашому XXI столітті все більше відчувається людський вимір прогресу, проявляються такі бажані тенденції, як демократизація, деідеологізація, інтернаціоналізація громадського

життя, об'єднання  людства і рух його до загальнолюдських духовних цінностей. Однак, є таке поняття  як "плата за прогрес". В нашу епоху - це глобалізація багатьох проблем і протиріч (екологічна криза, гонка озброєнь і ін.). На жаль, дотепер актуальне зауваження К.Маркса, про те, що прогрес подібний до язичеського ідола, який не бажав пити нектар інакше, як із черепів убитих. І, проте, у людства завжди жива мрія про краще майбутнє, а раз людина, по виразу Ф.Петрарки, бажає позбутися свого жалюгідного стану, бажає щиро і цілком - таке бажання не може бути безуспішним.

 

 

34. Сучасна  цивілізація та її основна  характеристика.

 

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні  умови цього розвитку, соціальне  буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

 

35. Екологічна  культура людини

 

Екологічна  культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати  живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див. В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

Екологічна  культура – це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і наслідки такої  діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

Екологічна  культура – це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна  культура українського етносу формувалась  в його історії. Так, дослідники звертають  увагу на те, що вже в первісних  общинах з’явилося не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Людина —  найрозвиненіша серед істот планети  Земля. Це особа, наділена надбаннями культури: духовної, матеріальної, культури взаємовідносин, екології. Екологічна культура є однією зі складових загальнолюдських відносин людини й довкілля.

Екологічна культура, як справедливо зауважує В. Крисаченко "звернена до двох світів –природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі, і на виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті".

Отже, носієм екологічної  культури є людина у різних її данностях  – родовій, окремішній, індивідуально-унікальній. Ставлення до довкілля з боку сукупного  людства, певних етносів чи спільнот, окремої людини є своєрідним і визначається реальним місцем конкретного суб'єкта у світі, його можливостями та потребами. Без людини екологічна культура є лише уречевленою чи семантично зафіксованою низкою предметів матеріальної чи духовної даності, але аж ніяк не регулюючою засадою людського буття.

Екологічна  культура є засобом самоорганізації  сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища. Таким чином виявляється її універсально-космогенетична функція як чинника подолання  невпорядкованості в системі  і нарощення неентропійних тенденцій, прогресу в організації сущого. Водночас, впорядковуючи власний світ, світ людського буття, людина виступає регулятивом, організуючим чинником і природного світу. Можна навіть вести мову про об'єктивацію життя духу в царині його натурального обширу, завдяки чому цей останній набуває (у перетвореній формі) сутнісних рис людини. Отже, довкілля трансформується за "образом і подобою" людською, а тому не так вже й помиляються носії міфологічного світогляду, коли ототожнюють себе зі світом, а особливості останнього пояснюють людськими рисами. Щоправда, це слушно скоріше стосовно світу антропогенно трансформованого, котрий вже несе на собі відбиток людини.

 

36. Економічна свідомість в структурі суспільної свідомості

 

Суспільна свідомість — це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, ставлення до нього і до себе, можливостей його пізнання і перетворення. Свідомість як усвідомлення буття є, з однієї сторони, відображенням об'єктивної дійсності в голові людини і є об'єктивною за своїй змістом, а з другої сторони - містить у собі момент суб'єктивного ставлення людини до світу, оцінку людиною тих чи інших явищ дійсності. Усвідомлення, отже, виступає як виявлення активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу олюдненої природи. Воно містить у собі ставлення людини до природи, до системи соціальних зв'язків і відносин, які опосередковують її життєдіяльність і визначають її якісну відмінність від тварин, а також ставлення до своєї діяльності і її результатів. Усвідомлення — це єдність знань і переживань, єдність об'єктивного змісту свідомості і його оцінка.

Розглянемо  основні форми економічної свідомості.

Традиційно  їх виділяють три: – масову, групову  та індивідуальну.

У першому вимірі економічна свідомість визначається як масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно економічних питань, що мають важливе для багатьох значення та далекосяжні економічні наслідки. Масова економічна свідомість розглядається як особлива підсистема, що з специфічними механізмами детермінації та відповідно відносною автономією. Але водночас економічна свідомість є лише частиною ширшої системи масової свідомості, яка включає в себе ще й інші – неекономічні компоненти. В цьому випадку економічна свідомість – лише особливий сегмент масової свідомості.

У конкретному  вираженні масова економічна свідомість визначається трьома групами факторів.

По-перше, це рівень сподівань людей та оцінка ними своїх  можливостей впливу на економічну систему.

По-друге, це соціально-економічні цінності великих груп людей, що складають основу їх економічного вибору (наприклад, це можуть бути такі цінності, як стабільність, рівність, всезагальність, корисність, економічна та соціальна справедливість).

По-третє, це швидкозмінні думки та настрої, пов’язані з  оцінками існуючого економічного становища в країні, регіоні та на окремому підприємстві.

Масова економічна свідомість обумовлює найтиповіші  масові варіанти економічної поведінки.

У другому вимірі економічна свідомість розглядається  як групова, тобто як узагальнена свідомість краще організованих конкретних груп людей, наприклад, соціальних класів, певних прошарків населення. Групова економічна свідомість розглядається як сукупність думок та уявлень, які визначають основний зміст та напрямок економічної активності цієї групи.

У третьому індивідуальному  вимірі економічна свідомість розглядається  як особлива якість окремої особистості, здатної певним чином сприймати  економічну ситуацію, більш або менш точно її оцінювати та відносно цілеспрямовано діяти. Вона є такою функцією людської психіки, сутність якої полягає в творчому перетворенні зовнішнього економічного світу у зв’язку з враженнями, що постійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні себе з навколишнього економічного середовища і протиставленні йому як суб’єкта об’єктові. Тут найбільший інтерес становлять суб’єктивно-психологічні особливості, типові характеристики, структурні компоненти свідомості та поведінки особистості в економіці. Важливого значення набуває вивчення процесів формування індивідуальної економічної свідомості, засобів оволодіння та засвоєння різних групових її варіантів.

 

37. Взаємодія понять «людина», «індивід», «індивідуальність», особистість

 

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню проблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв'язані сторони одного за природою процесу - антропосоціогенеза, що тривав майже 3-3,5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся «писана історія».