Філософське вчення Сократа

Діалог - як спосіб життя і спосіб філософствування - був причиною літературного безмовності Сократа, його свідомої відмови від письмових творів.

У словах: «... я нічого не знаю ... І все-таки я хочу разом з тобою поміркувати і пошукати »- весь Сократ, вся або майже вся« формула »його філософії, весь пафос його пошуку істини. Він був упевнений, що незнання, точніше, знання про своє незнання в кінцевому рахунку обернеться знанням. Інакше кажучи, незнання є передумовою знання: воно стимулює пошук, змушує «поміркувати і пошукати". З цієї точки зору в людини, не сумнівається в істинності своїх знань і уявляє себе досить обізнаним у всьому, немає великої потреби в пошуку, в тому, щоб думати і роздумувати.

Сократ був філософом, він мислив. І мислив, відправляючись від усвідомлення свого незнання, від скептичного за формою тези: «Я знаю, що нічого не знаю». Закликаючи не обмежуватися готовими рішеннями та звичними уявленнями, він піддавав «випробуванню», «викриттю» не тільки людей, але також загальноприйняті етичні оцінки та ходячі погляди на життя. Він розбурхував розуми, не давав спокою співгромадянам, викликав їх невдоволення.

Хоча грецькі філософи вкладали різний зміст у слово «діалектика», або «діалектичне мистецтво», тим не менш воно мислилося в єдності з діалогом і більшою частиною означало мистецтво ведення діалогу, мистецтво суперечки та аргументації.

Філософія, як її розуміє Сократ, - не умоглядне розгляд природи, а вчення про те, як варто жити. Але так як життя - мистецтво і так як для досконалості в мистецтві необхідно знання мистецтва, то головному практичного питання філософії повинен передувати питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як розсуд загального (або єдиного) для цілого ряду речей (або їх ознак). Знання є, таким чином, поняття про предмет і досягається за допомогою визначення поняття.

Для з'ясування та визначення понять Сократ користувався методом, який отримав назву діалектичного методу, або діалектики. Діалектика - велике досягнення філософії Сократа. Вона не тільки характеризує філософію Сократа, але також відрізняє метод його учня Платона і платоників. Вона відновлюється в III ст. н. е.. у філософії неоплатоника Гребля і розвивається в школі неоплатонізму від Гребля до Прокла (III-V ст. н. е..).

3. Філософський метод Сократа

Сократовский метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики», під якою в давнину розуміли мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих протиріччі. Тоді деякі філософи вважали, що розкриття протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини.

Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократовский метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задаються питань, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. [1] У цьому і полягає сократівська «іронія».

Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі.

Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути дозволена стимулюванням мощі душі через іронію і індуктивне міркування.

Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них спільні елементи, аналізує їх, щоб виявити перешкоджає їх об'єднанню суперечні моменти, і, в кінцевому рахунку, зводить їх до вищої єдності на основі знайдених істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів чи справедливості несправедливості відкривало можливість визначення поняття і сутності чи справедливості несправедливості взагалі.

«Індукція» і «визначення» в діалектиці Сократа взаємно доповнюють один одного. Якщо «індукція» - це відшукання загального в приватних чеснотах шляхом їхнього аналізу і порівняння, то «визначення» - це встановлення пологів і видів, їхнього співвідношення, «супідрядності».

Ось як, наприклад, в розмові з Евтидемом, що готувалися до державної діяльності і що бажали знати, що таке справедливість і несправедливість, Сократ застосував свій «діалектичний» метод мислення. Спочатку Сократ запропонував справи справедливості заносити в графу «дельта», а справи несправедливості - у графу "альфа", потім він запитав Евтидема, куди занести неправду. Євтидем запропонував занести неправду в графу несправедливості - «альфа». Те ж запропонував він і у відношенні обману, злодійства і викрадення людей для продажу в рабство. Так само на питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу справедливості - «дельта», Євтидем відповідав рішучим запереченням. Тоді Сократ задав Евтидему питання такого роду: чи справедливо звертання в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Євтидем визнав подібний учинок справедливим. Тоді Сократ задав подібне ж питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра в жителів ворожого міста. Усі ці вчинки Євтидем визнав справедливими, вказавши, що він спочатку думав, що питання Сократа стосуються тільки друзів. Тоді Сократ указав, що усі вчинки, спочатку віднесені до графи несправедливості, варто помістити в графу справедливості. Євтидем погодився з цим. Тоді Сократ заявив, що, отже, колишнє "визначення" неправильно і що варто висунути нове "визначення": "По відношенню до ворогів такі вчинки справедливі, а стосовно друзів несправедливі, і по відношенню до них, навпаки, слід бути якомога справедливіше ». Однак і на цьому Сократ не зупинився і, знову прибігаючи до «індукції", показав, що і це «визначення» неправильно і вимагає заміни його іншим. Для досягнення цього результату Сократ знову виявляє протиріччя в положенні, визнаному співрозмовником за щире, а саме в тезі про те, що у відношенні друзів варто говорити тільки правду. Чи правильно надійде воєначальник, запитує Сократ, якщо він, для того щоб підняти дух війська, збреше своїм війнам, ніби-то наближаються союзники. Евтідем погоджується, що подібного роду обман друзів варто занести в графу «дельта», а не «альфа», як це передбачається попереднім «визначенням». Так само, продовжує «індукцію" Сократ, не справедливо буде, якщо батько обдурить свого захворілого сина, який не бажає приймати ліки, і під видом їжі змусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю неправдою поверне сину здоров'я. Євтидем погоджується, що і такого роду обман варто визнати справою справедливим. Тоді Сократ запитує його, як назвати вчинок тієї людини, яка, бачачи свого друга в стані розпачу і, боячись, як би він не скінчив життя самогубством, вкраде або просто відбере у нього зброю. Цю крадіжку, або цей грабіж, Євтидем також змушений занести в графу справедливості, порушуючи знову попереднє «визначення» і приходячи до висновку, підказаному Сократом, що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього Сократ переходить до питання про розходження добровільного і недобровільного вчинку, продовжуючи свою «індукцію» і домагаючись нового, ще більш точного "визначення" справедливості і несправедливості. У кінцевому підсумку виходить визначення несправедливих вчинків як тих, які відбуваються у відношенні друзів з наміром їм нашкодити.

Процес встановлення Сократом істини закінчувався, за його словами, дефініцією. Метою дефініції була понятійна фіксація загального, отриманого за допомогою індукції. Дефініцію, за Сократом, слід піддати нової іронії, а якщо загальна ще містило протиріччя, сформувати таким же шляхом (через маєвтика та індукцію) нову дефініцію. Дефініція в Сократовом розумінні служить понятійним упорядкуванням досягнутого знання, встановленням його видів і родів та їх взаємних відносин.

Отже, ми розглянули філосовскій метод Сократа, метою якого було досягнення істини виявленням протиріч у твердженнях противника.

4. Етичне вчення Сократа

Термін "етика" - давньогрецького походження. Він бере початок від слова етос (ethos), що означало в далекі часи місцеперебування-людське житло, звірине лігво, пташине гніздо. У цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово набуває нового значення - стійка природа якого-небудь явища, в тому числі характер, внутрішній характер живих істот. У даному значенні воно широко використовується у філософії.

Етика Сократа може бути зведена до трьох основних тез: а) благо тотожне задоволень, щастя, б) чеснота тотожна знання; в) людина знає тільки те, що він нічого не знає.

Всі люди прагнуть до задоволень і їх складним комбінаціям, які називаються користю, щастям. Це - аксіома людського існування. Сократ говорить: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання».

Якщо врахувати, що поняття блага і зла позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо суворий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.

Проте світ задоволень, як і світ страждань, виявляється складним. Існує багато задоволень і існує багато страждань. Різним людям приємні різні речі. Часто один і той ж людина може бути роздирають одночасно бажанням різних задоволень. Крім того, немає суворої кордону між задоволеннями і стражданнями, одне пов'язане з іншим. За радістю сп'яніння слід гіркоту похмілля. Страждання може ховатися за маскою задоволень. Шлях до задоволень може лежати через страждання. Людина постійно опиняється в ситуації, коли необхідно вибирати між різними задоволеннями, між задоволеннями і стражданнями. Відповідно постає проблема підстави такого вибору. Те, що було критерієм - кордон між задоволеннями і стражданнями, саме потребує критерії. Таким вищим критерієм є вимірює, зважують розум.

«Раз у нас виходить, - запитує Сократ співрозмовника, - що благополуччя нашого життя залежить від правильного вибору між задоволенням і стражданням, між рясним і незначним, більшим і меншим, далеким і близьким, то чи не виступає тут на перше місце вимір, оскільки воно розглядає, що більше, що менше, а що між собою одно? А раз тут є вимір, то неминуче буде також мистецтво і знання ».

Цей висновок Сократа є бездоганним, якщо взяти початкову посилку, згідно з якою людина завжди прагне до задоволень, користі, щастя. Людина вибирає для себе найкраще. Така його природа. І якщо тим не менш він веде себе погано, шкідливо, то тому може бути тільки одне пояснення - він помиляється. Відповідно до одного з сократовских парадоксів, якщо б було можливо навмисне (свідоме) зло, воно було б краще ненавмисного зла. Людина, що здійснює зло, ясно розуміючи, що він чинить зло, знає його відмінність від добра. У нього є знання добра, і це в принципі робить його здатним до добра. Якщо ж людина чинить зло ненавмисно, не відаючи про те, що він робить, то він взагалі не знає, що таке добро. Така людина наглухо закритий для добрих справ. Сказати, що людина знає чеснота, але не слід їй, - означає сказати нісенітницю. Це значить допустити, ніби людина діє не як людина, всупереч своєї користі.