Філософське вчення Сократа

Між мудрістю і розсудливістю Сократ не знаходив відмінності: він визнавав людину разом і розумним, і розсудливим, якщо людина, розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, уникає його .

Філософія як любов до мудрості в сократовськой трактуванні постає як любов до божественної мудрості. Знання божественно і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав Сократ, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорить він, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те, що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що-небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону ».

На противагу думку більшості Сократ відстоював принцип загального панування розуму - у природі, в окремій людині і в людському суспільстві в цілому. Тому істинне пізнання, відповідно до Сократа, виходить від Бога і приводить до нього. А справжній шлях людського пізнання і полягає в тому, щоб зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами. Тому мірою речей у Сократа, в кінцевому підсумку, виявляється людина, але Сократ при цьому має на увазі розум і знання людини - людина як мисляча істота. При цьому вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. У земному житті людина безпосередньо не бачить образ божий, але йому досить і того, що він бачить справи богів. Чи не очевидно, і божественне начало в людині, його розумна душа, хоча саме вона править тілом і діями людини.

Людина за Сократом, був би взагалі позбавлений розуму і знання, якби в ньому, на ряду із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним. Крім того, душа - берегиня знань, набутих нею раніше у вічних мандрах у цьому та іншому світі; Людське ж пізнання - це по суті справи, спогад душі про колишніх знаннях. Тому вважав, що народжуючись, ми втрачаємо то чим володіли до народження, а потім за допомогою почуттів відновлюємо колишні знання, і тоді «пізнавати» означає відновлювати знання і назвав це «пригадування». Однак подібної гносеологічної роллю значення душі в сократовском вченні не вичерпується. Положення про безсмертя душі займає провідне місце в моральній філософії Сократа, визначаючи сенс і мету людського буття у світі, його життя і смерті.

Вважав, що душа повинна бути «вершником» тіла, тіло існує для душі, а не навпаки, тобто підпорядкувати тіло душі - це вища мета людини. Саме через порушення цього правила виникає все погане і зле.

Безсмертя душі, на думку Сократа, з усією очевидністю показує, що тільки розумна і добродійне життя доцільна і відповідає божественної гармонії всесвіту, її провіденціальним цілям.

Відсутність безсмертя душі, зауважує Сократ, було б щасливою знахідкою для дурних людей: із смертю душі вони легко позбувалися б від властивої їм порочності. Але душа безсмертна, і отже, неминуча відповідальність людини за свої справи. Будучи безсмертної, душа, за версією Сократа, разом з тим, схильна як вдосконалення, так і псування - в залежності від земного способу життя тих, кому вона дістається в своїх вічних переселеннях з цього світу в загробний і повернення назад. Душа людей, які вчинили тяжкі, але все ж іскупімие злочину (напр., душі каялася ще за життя вбивць і т. д.), увергаються в Тартар (тобто пекло) лише на час, до тих пір, поки не вимолити собі вибачення у своїх жертв.

Космос, за Сократом, є місцем проживання богів. Сюди - то, судячи з його розповіді, і направляються душі філософів. А заплата їм полягає, отже, в тому, що їх душі вивільняються з вічного кругообігу і переселення душ, позбавляючись остаточно від необхідності нових тілесних перевтілень і пов'язаних з цим мук. Тільки для істинного філософа, до числа яких Сократ, звичайно, відносив і себе, смерть означає кінець мукам і початок вічного блаженного життя. Це і є, за Сократом, досягнення доступного смертній людині безсмертя. Душі ж інших людей будуть мучитись до тих пір поки не стануть чистішими, досконаліше, поміркований, розумніше. Головним на цьому шляху звільнення від мук є турбота про душу: нехтування тілесними задоволеннями, які, швидше, приносять шкоду, ніж користь і прикраса душі справжніми доброчесними плодами пізнання - істини, справедливості, свободою, мужністю, помірність.

Пристрасний філософський порив Сократа до полів блаженним, на тому світі обернувся духовним безсмертям на цьому світі: земні справи мають земної результат.

Етична чеснота в цілому і різноманітні її частини і прояви - наприклад, такі чесноти, як благочестя, мудрість, розсудливість, мужність, справедливість і т. п., - представляють собою знання, яке забезпечує вибір блага і відхилення зла. Регулююча роль знання, за Сократом, безумовною і абсолютна: «... немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює і задоволення і все інше». Тому зло діється, відповідно до Сократа, через незнання, незнання. Злий вчинок є наслідком нерозуміння, що є істинне благо, а не результатом розумного зла; іншими словами, умисне зло не можливо.

Виходячи саме з такого розуміння зв'язку між незнанням і злом, Сократ з приводу притягнення його до відповідальності за нібито умисне моральне розбещення юнаків заперечував на суді своєму обвинувачу Меле наступним чином: «Але чи я не псування, або якщо псування то не навмисне; таким чином, у тебе виходить брехня в обох випадках. Якщо ж я псую ненавмисно, то за такі ненавмисні провини слід за законом не викликати сюди, а приватним чином наставляти і перестерігати. Адже ясно, що, зрозумівши все, я перестану робити те, що роблю ненавмисно. Ти ж мене уникав, і не хотів навчити і викликав сюди, куди за законом слід приводити тих, хто потребує в покаранні, а не в повчанні ». Сократовской етики в помітною мірою притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з безумством, ставлення до злочину як акту безумців. Правда, Сократ все ж таки в принципі відрізняв незнання від божевілля.

У співвідношенні з благом як результатом дії пізнання, зло є непорозуміння, слідство проступків, вчинених через незнання. Отже, добро і зло, по концепції Сократа, не два різних і автономних початку, як це має місце, наприклад, у повчаннях Зороастра про боротьбу світла і пітьми або в християнській доктрині про боротьбу бога і диявола. У Сократа добро і зло - наслідок наявності або відсутності одного і того ж почала, а саме - знання.

Звичайно ж люди тільки думають, що знають, і їх думки в більшості випадків мало чим відрізняються від простого незнання. Але є, зауважує Сократ, і справжні думки які знаходяться як би між знанням і незнанням. Думка, якщо воно істинне, веде до правильних дій і доброчесним вчинкам. Істинну думку, так само як і знання, керують людиною, направляє його до вірної мети і утримує в межах чесноти.

Крім філософського свого значення, діяльність Сократа мала і політичний зміст. Він висловлював судження, що стосуються справедливості, законності, добра, зла і т.п. стосовно до існуючого тоді суспільному ладу і відносин між людьми. Зростання його популярності не збігався з інтересами правлячої аристократії. Як пише А. Ф. Лосєв, на гнилий грунті вироджується в Афінах демократії зародився в ті роки крайній індивідуалізм, повсякчасна впевненість у собі, егоїзм і жадоба влади. Сократ же своїми на вигляд простими і невинними питаннями викривав не тільки вульгарність обивательських уявлень, але й ні на чому не засновану самовпевненість прихильників тодішнього демократичного режиму. Його діяльність для таких людей стала руйнівною. Але ці випади Сократа не означали що він хотів би насильницьким чином замінити демократію будь - якої іншої політичної формою. Мова йшла, швидше, про необхідність вдосконалення демократії, про необхідність мати компетентне правління. Кожна людина, обдарований або бездарний, повинен, за Сократом, вчитися і тренуватися в тому, в чому він хоче досягти успіхів. Особливо значимо виховання і навчання політичного мистецтва для людей обдарованих. Ці люди, будучи за своєю природою нерідко неприборканими і розгнузданими, без належних знань здатні заподіяти державі і співгромадянам величезної шкоди. І, навпаки, вони приносять велику користь батьківщині, якщо прідворітельно вивчили предмет соєю майбутньої діяльності, навчилися мистецтву управління, долучилися до політичної чесноти. Сократ, сам безпосередньо, не займався політичною діяльністю, разом з тим жваво цікавився всіма полісними справами і прагнув до їх вдосконалення. Виховання своїх слухачів, особливо молодих, в дусі політичної чесноти було головною метою сократовских бесід, всіх його філовско-просвітницьких зусиль.