Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Марта 2014 в 13:33, шпаргалка
Соціокультурна зумовленість філософії. Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в надзвичайно складні умови соціального життя. Радикальна зміна ціннісних орієнтацій, гостра необхідність постійного пошуку і швидкого знаходження життєво вважливих рішень, стресові ситуації – все це проблеми повсякденного людського буття, сфера практичного застосування світоглядної культури, основу якої складає філософія.
Філософія – галузь знань, метою якої є схоплення сутності задля цілісного сприймання та пізнання світу людини, природних явищ і суспільних подій. Загалом – це знання про весь світ. Етимологічно складається з двох слів: phileo(любити) і sophia ( мудрість). Вперше термін запровадив Піфагор. Він має такі тлумачення: любов до мудрості, любомудрування, любомудріє.
Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на«культуру усіх» і«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народ¬ною, етнічною культурою).В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.
Елітарна культура(контркультура), зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Не маючи ніяких знань в галузі
історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології
тощо, важко уловній мірі оцінити багато
видатних шедеврів літератури (наприклад,Джойса,Гессена,
Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів— навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів(секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень
(популяризація науки, комікси
з коротким викладенням
Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним„достоянням” та, егалітарний „урівноважений характер” зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою.
В середині століття з’явилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень„Золотої Епохи”.
Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.
87. Поняття цивілізації. Конструктивним у розгляді суспільства є цивілізаційний підхід. Термін цивілізація (лат. Civilis – громадянський, державний) з’явився у 18 ст.: його використовував О. Мірабо у своїй роботі «Друг людей, або Трактат про народонаселення» (1757р.). Вагомий внесок у розробку теорії цивілізації зробив Л.М. Морган (1818-1881) у роботі «Первісне суспільство» та ін.
О. Шпенглер, аналізуючи історію, доходить висновку: «… всі без винятку великі витвори і форми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно з’являються, закінчуються і згасають». Він узагальнює, що 1000 років живе культура народу, а кожні 50 років відбувається зміна ритму в політиці.
Усе розмаїття народів О. Шпенглер пояснює діяльністю Habitus (організм в історії). Він розрізняє дві групи народів:
Інший підхід до типології історичного процесу пропонує А. Тойнбі. Він розмежовує цивілізації на:
Цивілізація виникає у процесі розпаду первісного суспільства, коли люди стають не тільки членами роду, а й громадянами, і їхнє життя регулюють суспільні норми, закони і контролює суспільство, держава. На розвиток цивілізації впливають різні чинники, серед яких особливо важливу роль відіграє технологія виробництва. За рівнем розвитку технології цивілізації поділяються на:
88. Традиції і новаторство в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури— це процес передачі культурно-історичного досвіду.І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.
Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності— бути традиційним явищем. Культурна традиція— це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо(хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).
Традиції— елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить заново"велосипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.
Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли"старе" переходить у"нове" і продуктивно"працює" у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом:те, що є вічним, є завжди сучасним.
Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого— смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і нова- торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.
Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і новаторства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.
Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.
Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень.
Гуманізм- це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми.
Гуманізм культури- це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.
90.Поняття міжкультурної комунікації. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера „Culture as Communication” („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін„міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола „The Silent Language” („Німа мова”, 1959р.) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі. Термін„міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера„Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою.