Перспектива забезпечення зайнятості в економіці України

Щоб праця здійснювалася як продуктивний процес, робоча сила повинна реально включатися до складу продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі виробництва. Людина праці, як і підприємець, виступають продуктивною силою тоді, коли вони, тобто їх здібності, реально використовуються в процесі виробництва.

Поняття «зайнятість» передусім означає, що потенційний носій особистої продуктивної сили - робочої сили чи підприємницького хисту, включений до складу продуктивних сил суспільства на певній ділянці виробничого процесу товарів і послуг.

Зайнятість — це не тільки праця. У сучасних умовах вона повинна органічно поєднуватися із задоволенням особистих потреб людини, в тому числі таких: рівень оплати праці, характер праці, умови праці, тривалість робочого дня, охорона праці, компенсація за шкідливість, інтенсивність праці тощо. Людина працює не заради праці як такої: праця повинна піднести добробут людини, її соціальний статус у суспільстві, на підприємстві, у сім’ї.

Значну роль у суспільному виробничому процесі відіграють і підприємці як продуктивна сила суспільства.

1. Підприємці беруть на себе ініціативу поєднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва суспільного продукту для сукупного ринку. Виконуючи роль «свічки запалювання» і каталізатора, підприємці поряд з провідними ресурсами праці є рушійною силою виробництва. Вони також є посередниками, об’єднуючи інші ресурси для здійснення ефективного процесу виробництва.

2. Підприємці беруть на себе прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто тих нетрадиційних рішень, які визначають курс діяльності ділового підприємництва у відтворюваному суспільному процесі.

3. Підприємці, оволодіваючи досягненнями науки і техніки, у сфері товарного виробництва виступають новаторами, оскільки намагаються запровадити на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або нові форми організації бізнесу.

4. Підприємці — це люди, які ризикують. Вони ризикують не лише своїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними капіталами — власними та позиченими або своїх компаньйонів.

Ці функції вони виконують лише тоді, коли зайняті діловою діяльністю, тобто є дійсним фактором виробництва.

Виходячи зі сказаного, даємо таке визначення категорії зайнятості. Зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначенням форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Види зайнятості зумовлені певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішніми та зовнішніми економічними відносинами[6].

Загалом класифікацію видів зайнятості проводять за характером діяльності, соціальною, галузевою належністю, територіальною ознакою, рівнем урбанізації, професійно-кваліфікаційною ознакою та видами власності

За характером діяльності виділяють: економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності зі створення валового продукту й національного доходу; службову зайнятість, пов'язану зі службою в Збройних силах, роботою на вибраних, назначених посадах; соціальну зайнятість, яка пов'язана з виконанням функцій соціального характеру (творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами).

За соціальною належністю зайнятість визначає робітників, службовців, управлінський персонал (менеджери); фермерів, підприємців.

За галузями народного господарства та сферами виробництва визначається зайнятість у матеріальному виробництві; невиробничій сфері; окремих крупних галузях народного господарства.

Територіальна ознака вивчає зайнятість за окремими регіонами, адміністративно-господарськими одиницями; рівень урбанізації — зайнятість у міській місцевості

За статево-віковою ознакою виділяють чоловіків та жінок; молодь, осіб середнього та похилого віку.

За видами власності визнається зайнятість на підприємствах і в організаціях, які відносяться до різних видів власності: державної, приватної, або колективної.

Форми зайнятості - це організаційно-правові способи, умови трудо- використання. Виділяють форми зайнятості за різними класифікаційними ознаками.

За формами організації робочого часу розрізняють повну й неповну зайнятість. Повна - це зайнятість протягом повною робочою дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход в нормальних дня даного регіону розмірах. Неповна - це зайнятість протягом неповною робочого часу або з неповною оплатою, або з неповною ефективними). Видима неповна зайнятість - це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо виміряти за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований час або шляхом спеціальних вибіркових обстежень. Невидима неповна зайнятість - переважно аналітичне поняття, яке відбиває фундаментальне порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Характерними ознаками невидимої (прихованої") неповної зайнятості можуть бути низькі доходи, неповне використання професійної компетентності або низька продуктивність праці. Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, виокремлюють "вимушену" та "добровільну" неповну зайнятість. Вимушеною називається неповна зайнятість, зумовлена економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки.

За статусом діяльності розрізняють первинну (основну) зайнятість і вторинну (додаткову) зайнятість. Первинна - це зайнятість на основному місці роботи, тобто там, де робітник отримує надійний і регулярний доход, де знаходиться трудова книжка. Вторинна - добровільна додаткова постійна або тимчасова діяльність осіб, які мають основну роботу.

За характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють стандартну і нестандартну зайнятість. Стандартна зайнятість характеризується роботою у виробничому приміщенні роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявністю стабільного робочого місця, чітко визначеним часом початку та закінчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалістю робочого дня (тижня, року). Нестандартна (альтернативна) зайнятість — це трудова діяльність, яка не відповідає стандартним правилам.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну і тимчасову зайнятість. Постійна — це зайнятість з відносно стабільним місцем роботи. Тимчасова — це зайнятість з тимчасовим, епізодичним, сезонним характером роботи.

За формами правового регулювання використання робочої сили розрізняють регламентовану (легальну) зайнятість і нерегламентовану (нелегальну). Регламентована зайнятість — це діяльність, яка відбувається у межах закону. Нерегламентована зайнятість — це діяльність, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, без оплати податків тощо [7].

 

 

1.2 Державне регулювання зайнятості

 

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

• пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;
• відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;
• забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;
• ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;
• співробітництва уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;
• пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов'язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення державної політики зайнятості. Продуктивна зайнятість реалізується в процесі здійснення трудових відносин між працівником і роботодавцем. Громадянам належить виключне право вільно обирати види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється, якщо інше не передбачено законом.

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, Законом України "Про зайнятість населення", Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими нормативно-правовими актами.

В них закріплені основні принципи зайнятості, серед яких необхідно назвати:

1. Виняткове право громадян вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці; заборона  примусу  до  праці  (окрім  випадків,  встановлених  законодавчо).  Незайнятість громадян  не  є  основою  для  адміністративної  відповідальності.  Особа вільно вибирає вид,  місце і форму діяльності.

2. Відповідальність держави за створення умов для реалізації прав громадян на працю.  Ця  відповідальність  полягає  у  коригуванні  непрямими  засобами  (економічними, законодавчими,  соціальними) економічної  поведінки  громадян,  пошуку  їм  відповідної роботи, допомоги у наданні необхідних кваліфікації.

3. Всесторонній підхід до вирішення проблеми зайнятості, координування  дій органів   влади різних  рівнів  як механізмів державного  управління.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” від  01.03.1991 р.,  зайнятістю  визнається  діяльність  не  тільки  на  державних  підприємствах,  але  і  в  особистому, фермерському  та  іншому  господарстві,  садівництві,  індивідуальна  трудова  діяльність, підприємництво.

До  зайнятого  населення  законодавство  відносить  громадян  України,  які проживають  на  території  України  на  законних  підставах,  а також:

• працюють  за  наймом  на  умовах   повного  або  неповного  робочого  дня  (тижня) на  підприємствах,  в  установах,  організаціях,  незалежно  від  форм  власності, в міжнародних та  іноземних  організаціях  в Україні та за кордоном;

– самостійно  забезпечують  себе  роботою,  включаючи  підприємців,  осіб,  зайнятих особистою  трудовою  діяльністю,  членів  кооперативів,  фермерів  і  членів  їх сімей, які беруть участь у виробництві;

– вибрані,  призначені  або  затверджені  на  оплачуваних  посадах  в  органах  державної влади, управління або в громадських організаціях;

– проходять службу  у  військових  силах,  прикордонних,  внутрішніх,  залізничних військах,  органах  національної  безпеки  і  внутрішніх справ;

– проходять  професійну підготовку,  перепідготовку  та  підвищення  кваліфікації  з відривом  від  виробництва,  які  навчаються  в  денних  загальноосвітніх  школах  і  вищих учбових  закладах;

– зайняті  вихованням  дітей,  доглядом  за  хворими,  інвалідами  та  особами  похилого віку;

– працюючі  громадян інших  держав,  які  тимчасово  знаходяться  в  Україні  і виконують  функції,  не  пов’язані  з  забезпеченням  діяльності  посольств  і  місій [8].

Крім  того,  законодавством  України  можуть  передбачатись  й  інші  категорії зайнятого населення.

Управління  процесами  зайнятості  населення  відбувається  на  трьох  рівнях: державному,  територіальному,  на  рівні  підприємства.  Максимальна  узгодженість  дій на цих  трьох  рівнях  є  необхідною  для  найбільш  ефективного  управління  процесами  зайнятістю.

На  державному  рівні  визначаються  мінімально  необхідні  нормативи функціонування ринку праці та його межі. Держава уніфікує законодавство, визначає права  роботодавців  та  працівників,  компетенцію  місцевих  органів  державного  управління у  сфері  зайнятості [9]. 

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

• сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;
• сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;
• підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;
• сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;
• посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;
• підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
• соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;
• забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;
• сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості.