Категорія «інтерес» в державному управлінні: теоретико - правовий аналіз

Соціальні інтереси держави проявляються в:

• забезпеченні на всій території держави прав і свобод кожної людини і громадянина. Адже саме з цією метою створюється і підтримується держава матеріально і духовно;
• створення всього різноманіття умов відтворення і розвитку людини, починаючи з народження нових поколінь, їх виховання та освіти і закінчуючи збереженням пам'яті про предків;
• формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини, стимулювання творчого зростання і використання його талантів і можливостей, проведення в життя принципу соціальної справедливості.

Відмінності в соціальному становищі людей відбиваються на специфіці їх інтересів. Не враховувати ці інтереси - означає завдавати шкоди співробітництву різних соціальних груп, а значить єдності суспільства і стабільності держави.

У сфері економічної державні інтереси виражаються в:

• розвитку продуктивних сил суспільства як головного чинника економічної самостійності країни;
• регулюванні економіки: використання механізмів взаємодії держави та економіки, які «знімають» тотальність держави і анархію ринку і дають в результаті сприятливий суспільний розвиток;
• збереженні середовища проживання людини, зниженні виснаження невідновлюваних природних ресурсів, використання ресурсозберігаючих технологій.

Можна зробити висновок, що державні інтереси мають різноманітні аспекти, що охоплюють  основні сфери життя як країни, так і нації, суспільства та інтереси окремих індивідів.

Відштовхуючись від визначення того, що природні державні інтереси України - це необхідна (природна) потреба держави в її реалізації розглянемо основні природні державні інтереси України: економічні, зовнішньополітичні, демографічні.

Економічна складова національно-державних інтересів завжди і повсюдно виступала в найбільш явній і очевидною формі. Прагнення до забезпечення нормальних умов відтворення, а потім - до зміцнення економічної могутності та процвітання було нехай і інтуїтивно зрозумілою, але головною пружиною і у внутрішній, і в зовнішній політиці держави з моменту його утворення. Усвідомлення цього виявилося як у наївною, але мудрою формулою І. Посошкова «те держава багата, в якому багатий народ», так і в міркуваннях Ф. Енгельса, який писав: «Скільки не було в Персії та Індії деспотій, послідовно розцвітали, а потім помирали , кожна з них знала дуже добре, що вона насамперед сукупний підприємець у справі зрошення річкових долин, без чого там неможливо було хоч би яке не було землеробство». Підтримка і захист вітчизняного підприємництва, землеробства, промисловості і торгівлі незалежно від форм і типів господарювання, а також від станових, цехових і інших групових інтересів була головною складовою національно-державних інтересів. Пізніше тут велику роль починає грати розвиток вітчизняної науки і освіти як вирішальних факторів економічного успіху [20, с. 54]. З цим завжди було пов'язано - свідомо чи неусвідомлено - розуміння тієї очевидної істини, що могутність держави і добробут її народу визначаються в кінцевому рахунку величиною національного багатства (не випадково економісти з часів Адама Сміта та Івана Посошкова і до наших днів пишуть про багатство народу), виробленого національного доходу.

І якщо звернутися до історії України, то ми побачимо, як червоною ниткою через неї проходить політика захисту і підтримки виробників і торговців. Ця лінія чітко проглядається з часів становлення торгового шляху «із варяг у греки» і реалізується зусиллями Новгорода, Твері і Києва, пам'ятаючи реформи С. Вітте і П. Столипіна, НЕП та індустріалізацію і ще багато-багато іншого.

Податкові реформи та охорона купецьких караванів від розбою, будівництво залізниць і навіть війни, що забезпечують освоєння багатих природних ресурсів і вихід на морські простори, - все це незалежно від чисто зовнішньої мотивації диктувалося в кінцевому рахунку економічними детермінантами національно-державних інтересів.

Тут мова зовсім не йде про моральний бік справи або про виправдання тих чи інших політичних акцій. Тим більше що так робили всі країни. Важливо зрозуміти, що національно-державні інтереси були і залишаються сьогодні головними рушійними силами як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Змінюються, стають більш «цивілізованими» лише форми і методи їх захисту та проведення в життя.

Все сказане безпосередньо пов'язано з критичним осмисленням сучасних реалій України, масштабів руйнування її економічного і науково-технічного потенціалу, що породили ці руйнування причин і, зрозуміло, з розробкою конструктивних програм її відродження як великої держави. Всі дії влади, їх стратегічні рішення, різного роду програми повинні оцінюватися не так на основі емоцій і суб'єктивних уподобань, а строго вивірятися з точки зору їх відповідності національно-державним інтересам. Буде потрібно, природно, знайти більш-менш адекватну інституційну форму їх вираження. Але про це мова піде в заключному розділі статті.

Принцип підтримки та захисту вітчизняного підприємництва зовсім не означає курсу на ізоляцію від світового господарства або автаркію. Він лише припускає розумне, поетапне рух до відкритості економіки, не допускає нанесення збитку національно-державним інтересам країни і передбачає розумне використання протекціонізму. Через це пройшли всі країни, які є сьогодні високорозвиненими.

Перехід від використання протекціоністських заходів до проведення політики «відкритих дверей», а іноді і назад дуже показовий з точки зору рухливості, мінливості національно-державних інтересів, їх залежності від рівня економічного розвитку країни та співвідношення сил у світовій торгівлі. Подібні повороти супроводжуються відповідними теоретичними обґрунтуваннями, попередніми зміни зовнішньоекономічної політики чи виправдовують ці зміни post factum.

На відміну від прагматично мислячих політиків вчені-теоретики схильні абсолютизувати свої положення, вважати сформульовані ними висновки незаперечними, якоїсь абсолютної істиною, придатної в усі часи і для всіх країн. Однак конкретна спрямованість національно-державних інтересів, так само як і механізми їх реалізації не можуть не змінюватися. Стійка лише їх зв'язок з підтримкою і захистом вітчизняного підприємництва, виробництва і обміну, а також науки та освіти.

Що стосується вітчизняних виробників, то дане поняття вимагає деяких пояснень. До них відносяться всі ті, чия діяльність сприяє збільшенню національного багатства країни і виробленого їй валового національного продукту. Ні національність, ні громадянство, ні форма власності не мають до даного поняття ніякого відношення. Це може бути підприємство, цілком належить іноземному капіталу, але чинна в України і чинне ефективно. Воно множить економічну міць нашої країни і багатство, збільшує (у разі експорту продукції) валютні надходження, створює нові робочі місця, сприяє (хоча б через податкову систему) вирішення економічних, соціальних та екологічних завдань.

Тому залучення іноземного капіталу у вигляді прямих приватних інвестицій (на відміну, наприклад, від позик, за які доведеться розплачуватися якщо не нам, то дітям чи онукам) відповідає національно-державним інтересам України. Зрозуміло, воно має відповідати і інтересам інвесторів.

Складність сучасної ситуації полягає в тому, що Україна зіткнулася з низкою серйозних викликів, які зачіпають глибинні національно-державні інтереси. Розвал Радянського Союзу мав далеко не однозначні наслідки для України. Багато в чому її інтересам було завдано серйозний і дуже болісний удар. Крім зміни геополітичної ситуації, вельми несприятливого для країни, і розриву господарських зв'язків, вирішальну роль у розвалі економіки країни зіграли різке погіршення її структури (зростання частки сировинних і видобувних галузей), втрата значної частини морських портів, флоту і надійних транспортних магістралей.

Інтереси України, як би забуті в ході п'янкої руйнівної роботи, вимагають надійного захисту. Але робити це доведеться в нових, різко змінилися і вкрай несприятливих умовах.

Ослаблення країни і відсутність у її керівництва чітко вивірених стратегічних орієнтирів породили потужне зовнішній тиск на неї. У такому тиску немає нічого несподіваного і непередбачуваного. Воно - логічний результат суворого дотримання політичними лідерами країн Заходу своїх національно-державних інтересів, спрямованих на захист і підтримку вітчизняних підприємницьких та фінансових структур. Всі дії, що включають збереження обмежень на експорт українських товарів (крім паливно-сировинних) і технологій - досить згадати безпрецедентний натиск у зв'язку з контрактом на постачання кріогенних технологій до Індії, - легко вписуються в цю просту і зрозумілу логічну систему. Так само як і пропозиції, що розробляються західними експертами щодо згортання програм наукових досліджень в України (під гаслом їх раціоналізації), у тому числі в найбільш перспективних напрямках.

Вражає лише та легкість, з якою особи, наділені державними повноваженнями, сприймають поради західні експертів. Вони цілком покладаються не тільки на їх професійну компетентність (при цьому далеко не завжди безперечну), але також і на об'єктивність і незацікавленість. Мимоволі задаєшся питанням: а чи завжди ми відаємо, що творимо?

Сучасний світ, особливо світова економіка з її жорсткими і владними законами, вельми далекий від наївної ідилії і альтруїзму. І його треба розглядати таким, який він є, нічого не додаючи, але й нічого не залишаючи без уваги. І чим раніше ми усвідомлюємо його суворі реалії, чим швидше навчимося розуміти й уміло захищати свої національно-державні інтереси, тим ближче буде мета відродження України.

Нарешті, слід згадати і про виклик національно-державним інтересам, що виникає як би зсередини. Йдеться про переважання в багатьох випадках групових і егоїстичних (порівняно із загальними) інтересів: монополістичних груп і окремих регіонів, торгово-посередницьких, а в деякій мірі і мафіозних структур, управлінського апарату і т.д. І хоча подібний процес був багато в чому спровокований помилками і непослідовністю економічної політики, виправдовувати і тим більше применшувати його наслідки абсолютно неприпустимо. І тут знову треба підкреслити, що позбутися від подібного виклику можна лише при надійній опорі на національно-державні інтереси країни. Тільки проведення такого курсу може забезпечити суспільну згоду, підвести надійний фундамент під економічну реформу, привести до успіху. Це буде шлях, зрозумілий народу, відповідний його надіям і сподіванням.

До числа найважливіших факторів, що детермінують національно-державні інтереси, відноситься збереження (відтворення) і якісне поліпшення умов життєдіяльності історично склалася етнічної спільності людей, національного генофонду. Такі, нерідко відсуває на задній план в поточній, повсякденному житті обставини в критичних ситуаціях (війни, епідемії, природні катастрофи) виступають в якості вищого пріоритету, тієї невиліковним цінності, заради якої можуть бути принесені в жертву будь-які інші цінності та інтереси. Історія дає тому чимало свідчень і практично не знає винятки із загального правила. Це дозволяє розглядати даний фактор як особливий прояв родового інстинкту самозбереження етнічних груп. Зрозуміло, такий інстинкт різниться від найпростішого тваринного інстинкту, завжди «одягнений» в соціальні одягу, опосередкований соціокультурними і політико-ідеологічними формами. І, тим не менш, він виступає як інстинкт самозбереження, обумовлений, в кінцевому рахунку біосоціальною природою людини.

Реалізація даної підсистеми національно-державних інтересів передбачає здійснення як захисних функцій (стосовно зовнішніх і внутрішніх загроз), так і позитивних заходів, спрямованих на поліпшення умов життєдіяльності відповідної спільності людей. Причому в тому і іншому випадках мова йде не тільки про фізичне існування і чисто матеріальному благополуччі, а й про збереження і примноження духовних цінностей, національної культури, демократичних засад, середовища проживання і про багато іншого.

Оборона країни і охорона кордонів, захист її суверенітету і безпеки, турбота про громадян, які перебувають за кордоном, - все це лише конкретні форми реалізації національно-державних інтересів. І по тому, наскільки послідовно і ефективно будуть здійснюватися названі функції, можна судити про здатність країни та її народу до самозбереження та про відповідність політичного курсу визначальним його інтересам. У рівній мірі це відноситься і до питань внутрішньої цивільної безпеки - боротьбі зі злочинністю, збереженню недоторканності «домашнього вогнища», громадського та особистого майна.

Все сказане загалом-то досить відомо й очевидно. Адже в основі самого об'єднання людей у ​​громадянське суспільство, формування його інституціональної структури, утворення держави спочатку лежить потреба у створенні умов, необхідних для самозбереження і виживання, для поступального розвитку етнічно-державної сукупності людей.

Проблема ж полягає не в новизні поставлених питань, а в тому, що в України виникли і набирають сили процеси, що загрожують завдати серйозної шкоди її національно-державним інтересам. Втрата головного орієнтира у внутрішній і зовнішній політиці, відхід держави та її органів від виконання властивих йому функцій доповнюються зростанням індивідуалізму, групового егоїзму і сепаратизму, прагненням вирішувати виникаючі проблеми і долати погрозливі небезпеки поодинці, своїми силами. Ці процеси асоціальні за своєю природою і здатні відкинути суспільство назад, привести країну до хаосу і безвладдя. Актуальність боротьби з «загрожує катастрофою» і робить настільки важливою проблему врахування національно-державних інтересів для розробки стратегії і тактики поновлення української державності. Поки не оцінені повною мірою нові руйнівні тенденції, які, якщо не вжити серйозних і ефективних контрзаходів, можуть завдати непоправної шкоди народові нашої країни. Вже кілька років триває процес депопуляції населення України, смертність стійко перевищує народжуваність. Збільшується частка громадян, доходи яких нижче фізіологічного прожиткового мінімуму. Зростає кількість вбивств і самогубств, важких інфекційних захворювань. Різко погіршується здоров'я дітей. Немає помітних поліпшень в екологічній ситуації в країні, що неминуче позначається на здоров'я людей, їх працездатності та інтелектуальному рівні. Наростає «витік мізків», спеціалістів і робітників вищої кваліфікації.

Все це в сукупності веде до погіршення такого збірного показника, яким є «якість населення», створює загрозу національному генофонду.

Іноді кажуть, що не треба драматизувати ситуацію. Може бути, і справді не треба, адже в політиці завжди потрібні спокій і виваженість, холодний розум і тверезий розрахунок. Не треба і будувати ілюзій про можливість одним махом вирішити всі проблеми. Належить довго і болісно важко вибиратися з тієї глибокої прірви, в якій ми опинилися.