Екзамен з демократії

Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради має становити при чисельності:

• до 1 тисячі жителів — від 12 до 15 депутатів включно;

• від 1 тисячі до 3 тисяч жителів — від 16 до 26 депутатів включно;

• від 3 тисяч до 5 тисяч жителів — від 20 до 30 депутатів включно;

• від 5 тисяч до 20 тисяч жителів — від 30 до 36 депутатів включно;

• від 20 тисяч до 50 тисяч жителів — від 30 до 46 депутатів включно;

• від 50 тисяч до 100 тисяч жителів — від 36 до 50 депутатів включно;

• від 100 тисяч до 250 тисяч жителів — від 40 до 60 депутатів включно;

• від 250 тисяч до 500 тисяч жителів — від 50 до 76 депутатів включно;

• від 500 тисяч до 1 мільйона жителів — від 60 до 90 депутатів включно;

• від 1 мільйона до 2 мільйонів жителів — від 76 до 120 депутатів включно;

• понад 2 мільйони жителів — від 76 до 150 депутатів включно.

Право висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови реалізується виборцями через місцеві організації партій (блоки) або шляхом самовисування у порядку, передбаченому Законом.

Особливості місцевого самоврядування на рівні області, району, міст Києва та Севастополя. Місцеві державні адміністрації[ред. • ред. код]

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

• прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їх спільних інтересів;

• здійснення відповідно до закону повноважень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;

• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;

• затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання;

• розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді субвенцій, а районі ради — відповідно до Закону розподіл трансфертів вирівнювання між бюджетами міст районного значення, сіл, селищ;

• вирішення питань управління об'єктами спільної власності, що перебувають в управлінні обласних та районних рад;

• прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначеному законом;

• обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення їх з посади;

• затвердження за пропозицією голови ради структури, чисельності виконавчого апарату ради, витрат на утримання ради та її виконавчого апарату.

Голова районної, обласної, районної у місті (у разі її утворення) ради обирається відповідною радою з числа її депутатів у межах строку повноважень ради таємним голосуванням. Голова ради виконує свої обов'язки до обрання голови ради нового скликання, крім випадків дострокового припинення повноважень голови ради відповідно до Закону. У своїй діяльності голова ради є підзвітним раді і може бути звільнений з посади радою, якщо за його звільнення проголосувало не менш як дві третини депутатів від загального складу ради шляхом таємного голосування.

Обласна та районна рада не утворюють власних виконавчих органів, а відповідні повноваження делегуються нею обласній, районній державній адміністрації.

Організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів здійснює апарат ради, який утворюється відповідною радою. Він сприяє здійсненню відповідною радою взаємодії і зв'язків з територіальними громадами, місцевими органами виконавчої влади, органами та посадовими особами місцевого самоврядування. Виконавчий апарат ради за посадою очолює голова відповідної ради.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначається Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Вони призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

• виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

• законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

• виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку;

• підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

• звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

• взаємодію з органами місцевого самоврядування;

• реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. У частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Вибори депутатів районних рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району. Вибори депутатів обласних рад, міст Києва та Севастополя проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної області, міст Києва та Севастополя згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.

24.

1.2 Типологія сучасних систем  місцевого самоврядування 
Сучасна теорія і практика стосовно західним демократичним державам констатує існування п'яти макросистем місцевого управління [13, c.45-49]: 
- британської; 
- романської; 
- американською; 
- германської; 
- скандинавської. 
Специфічними рисами володіє організація місцевого управління в країнах Латинської Америки, Азії та Африки, Східної Європи. 
В сучасному світі більше 190 незалежних держав, в кожному з яких існує своя система місцевого управління. Навіть якщо брати тільки ті країни, де структура публічного управління досить повно розроблена, то це вже 190 різних варіантів. Крім того, у федеративних державах у кожному суб'єкті федерації діють свої моделі організації місцевого управління, а в ряді випадків існують значні відмінності й всередині окремих держав або суб'єктів федерації, в межах 20 з яких присутні до 50 (до 87, якщо враховувати Росію) субнаціональних систем [13,c.251]. 
Дослідження кожної моделі окремо необхідно для виявлення своєрідності організації і функціонування місцевого управління в різних країнах і використання їх досвіду. Крім того, саме при розгляді конкретної моделі місцевого управління стає можливим визначити зв'язки того чи іншого способу організації зі специфічним контекстом [38, c.121]: 
- особливості інститутів центральної влади; 
- їх відносин з місцевими органами; 
- особливості національних правових систем; 
- особливості національної економіки, культури і т.д. 
Природним способом раціоналізації та систематизації існуючого розмаїття моделей управління є їх об'єднання у великі групи за принципом приналежності до тієї чи іншої правової сім'ї. Оскільки правове регулювання є основою тієї чи іншої системи місцевого управління, то логічно брати за основу типології загальні витоки правових систем, які проявляються в близьких механізми і нормах. Тому більшість вчених відштовхується саме від цієї ознаки - групування правових систем у родини, залишаючи осторонь другорядні розходження [10, 17,19]. 
При цьому основна увага приділяється: 
- місця органів місцевої влади в системі публічного управління; 
- взаємовідносин з державою і з суспільством. 
Більшість дослідників виділяють дві сім'ї або макросистеми місцевого управління, в цілому відповідають двом основним правовим сім'ям світу [ 20,c.75]: 
- англосаксонська: 
- романо-германська (континентальна). 
Англосаксонська сім'я є результатом розвитку і експорту англійської правової системи, що формувалася насамперед на базі норм звичайного права і судової процедури. До цієї сім'ї можуть бути віднесені правові системи Великобританії, Ірландії, США та інших колишніх британських колоній, від Канади до Індії. В рамках англосаксонської системи управління, що одержала поширення в країнах з англосаксонською правовою системою, представницькі органи місцевого управління формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчестоящих органів вищестоящим відсутня. Крім того, для англосаксонської системи характерна відсутність на місцях уповноважених центрального уряду, які б безпосередньо опікувалися представницькі органи, що обираються населенням адміністративно-територіальних одиниць. Поряд з представницькими органами в країнах з такою системою місцевого управління (в першу чергу в США) обирається безпосередньо населенням і ряд посадових осіб. Значними повноваженнями тут зазвичай наділяються комісії (комітети) місцевих представницьких органів, які відіграють велику роль у розробці та прийнятті рішень. 
Контроль за діяльністю місцевих органів в англосаксонських країнах здійснюється переважно непрямим шляхом-через центральні міністерства, а також за допомогою судів. Використовуваний у законодавстві цих країн термін місцеве управління для позначення організації і діяльності місцевих органів влади зазвичай вказує лише на один з критеріїв їх відмежування від всіх інших державних органів, на їх локальний характер [12, c.173]. 
Романо-германська сім'я сформувалася насамперед на базі римського права. У неї входять правові системи країн континентальної Європи і більшість колишніх колоній цих країн. Основні принципи цієї правової сім'ї надавали величезний вплив на російське право на різних етапах його розвитку і більшість країн світу. Вона ґрунтується на поєднанні прямого державного управління на місцях і місцевого самоврядування. Вперше ця система виникла у Франції. У рамках континентальної системи представницькі органи створюються лише в адміністративно-територіальних одиницях, визнаних законодавцями в якості територіальних спільнот. В окремих адміністративних підрозділах, місцеві представницькі органи можуть взагалі можуть бути відсутніми (наприклад в округах і кантонах Франції) [9, c.96]. Відповідно до Законів про децентралізацію Франції 1983 р. жодна територіальна громада не може здійснювати опіку над іншим, надаючи лише фінансовий вплив у суворо обмежених питань: регіон на департамент і комуну в сфері освіти і культури, департамент на комуни в соціальних питаннях, охороні здоров'я і так далі. Крім того, пом'якшений адміністративний контроль центру над місцевими представницькими органами. Істотні децентрализаторские реформи були проведені в Італії у 1990-х рр.., і в Іспанії у 1980-х рр.[15, c.256]. 
Відмінності між двома розглянутими вище системами місцевого управління носять принциповий характер, оскільки засновані на різних концепціях місцевої влади та її ролі в системі публічного управління. Однак можна говорити про певне зближення між ними на практиці в деяких країнах (особливо з урахуванням муніципальних реформ у Франції і Великобританії в 80-х роках, реформ державного і місцевого управління в деяких провінціях Канади, еволюції системи місцевого управління в ряді німецьких земель. 
Основи існування обох макросистем місцевого управління будуються на єдиних принципах, характерних для сучасної держави. Насамперед це місцеві представницькі органи, що формуються населенням в результаті вільних і змагальних виборів і володіють тому значною легітимністю. Місцеве управління в ряді країн (Австрія, Німеччина, Японія) має схожість як з англосаксонської, так і з континентальної моделями, володіючи при тому і деякими специфічними рисами, що дозволяє говорити про своєрідні змішаних, гібридних системах управління на місцях [15, c.371]. 
Місцеве управління Індії, наприклад, по більшості своїх параметрів нагадує британське місцеве управління. У той же час тут функціонує абсолютно не властиве англосаксонської моделі пряме державне управління на місцях через призначених згори чиновників. Тут також виявляються дві тенденції: зближення і внутрішня диверсифікація класичних систем місцевого управління. З одного боку, в рамках кожної системи з'явилася велика кількість варіантів, які спираються, в тому числі, і на запозичення з іншої системи. Так, англосаксонська традиція істотно трансформувалася в колишніх англійських колоніях, особливо в результаті зіткнення з принципом федералізму. Континентальна система, в свою чергу, розпалася на ряд підтипів - романський, германський, скандинавський. З іншого боку, в сучасному світі відбувається зближення існуючих систем місцевого та регіонального самоврядування та їх взаємопроникнення. Це пов'язано насамперед з тим, що в більшості демократичних держав місцеві і регіональні влади покликані вирішувати одні й ті ж або близькі проблеми. Незважаючи на спочатку істотні відмінності, все більш явною стає тенденція до конвергенції національних систем і, отже, систем місцевого управління [38, c.112]. 
При формуванні основ національних та наднаціональних систем місцевого управління взаємодіють три основних фактора [13, c.125]: 
- правові принципи, приналежність до правової сім'ї; 
- державне влаштування і принципи розподілу владних повноважень; 
- історичні традиції організації місцевого управління, які проявляються в конкретних нормах права і в наступності інститутів управління (перш за все - їх організаційних структур і повноважень). 
Всі три фактори формуються як на основі внутрішнього історичного розвитку, гак і за рахунок численних зовнішніх впливів. На підставі аналізу трьох цих факторів теоретики і практики вважають можливим запропонувати, стосовно до країн демократії, типологію систем місцевого самоврядування. 
Поширення принципів, що лежать в основі виділення правових сімей пов'язане з культурною та територіальною експансією країн - родоначальниць: Франції та Англії. Вирішальним у цьому процесі стало вплив в епоху розквіту колоніальних імперій і наполеонівських воєн. Якщо в заморських колоніях метрополії відтворювали, з тими чи іншими нюансами, власні системи управління, то в Європі французькі принципи державного будівництва, підкріплені ідеалами французької революції, наклалися на близьку правову культуру і прижилися, продемонструвавши свою раціональність і чіткість. Однак наявність місцевих традицій всюди трансформувало вплив, створюючи самостійні системи управління. Франція залишалася єдиним в континентальній Європі національною державою, будучи свого роду зразком для будь-яких спроб національно-державного будівництва, насамперед у сфері організації управління. Франція запропонувала світу виразну і логічно струнку модель формування національної держави зверху - тобто саме таку модель, в якій потребували країни з запізнілими (порівняно з англійськими і французькими лідерами) формуванням держав-націй. Ця модель отримала додаткову підтримку вже у XX столітті - Греція, Португалія, Іспанія, Німеччина, Італія - механізм централізованого управління. Однак цей вплив не було абсолютним. В німецькомовних областях центральної Європи воно зіткнулося з сильними місцевими традиціями. Ці традиції так і не були подолані в Швейцарії, Бельгії, Німеччини, незважаючи на спроби централізації і формування унітарної держави в цих країнах. Порівняно умовної виявилася і централізація в Нідерландах [9, c.49-51]. Збереження швейцарського федералізму і федералізація, у XX ст., Німеччини, Австрії та Бельгії довершили картину - в цих країнах сформувалася самостійна макросистема місцевого управління: заснована на романо-германському праві, випробувала французький вплив, вона включає в себе принцип федералізму і глибокі традиції, в тому числі інституційні, незалежного міського самоврядування. 
У другій половині двадцятого століття країни, традиційно найбільш близькі до Франції в розумінні і практиці публічного управління, зокрема місцевого, - Іспанія та Італія - досить різко відійшли від класичного унітаризму. Демократизація в Іспанії і в Італії, ледь почавши поширюватися на територіальний розподіл влади, зіштовхнула обидві країни з тим явищем, у боротьбі з яким і формувалася французька модель - з регіональним автономизмом і сепаратизмом. Часткове примирення централизаторской схеми і регионалистских тенденцій виявилося можливим лише в специфічному контексті європейської інтеграції, коли навіть сепаратистські тенденції виявляються досить умовними. Невеликі за територією і етнічно порівняно однорідні Греція і Португалія зберігають класичну централізовану модель, лише приправлену самоврядуванням, центральна влада продовжує зберігати монополію (квазі-монополію) на публічне управління. 
Дещо осібно стоїть, заснована на романо-германських правових принципах, скандинавська макросистема місцевого управління. Данія формує своєрідний міст, по якому здійснюється перехід від романської та германської макросистем до скандинавської, вона відтворює як характеристики французької системи - раннє національно-державне будівництво в умовах квазі-імперії, - так і риси німецькомовних територій, зокрема - економічно обумовлені традиції міського самоврядування. У Данії формуються традиції самоврядування, зближують Данії з країнами Скандинавії: розвинена общинне самоврядування, що спирається на пряму демократію, підкріплене економічної автаркією, що стримувала експансію прямого державного управління. Ці традиції, присутні ще більшою мірою у Швеції та Норвегії, не є протилежністю централізованого, унітарному державі. Навпаки, це сприяло майже повної інтеграції місцевого управління в державний механізм. 
Таким чином, розвинене самоврядування доповнює державну централізацію, не вступаючи з нею в конфлікт. У двадцятому столітті ці традиції самоврядування були доповнені за рахунок раннього формування соціальної держави, сприяв демократизації та децентралізації публічного управління. У скандинавських країнах вплив загального права на правову систему набагато більш істотно, ніж на континенті. 
Англійська система управління виявила протиріччя між двома підходами до місцевого управління. З одного боку, органи місцевої влади традиційно розглядалися як представники Корони і, пізніше Парламенту, - отже, не було підстав для розмежування між місцевим (само)управлінням і прямим державним управлінням на місцях. 
Американський вплив, особливо сильне щодо Канади, а також рання федералізація сприяли еволюції систем місцевого управління і їх значного своєрідності. Сприйняття ідеї федералізму з США, а не з Європи зіграло тут чималу роль: федералізм в його американській трактуванні може бути застосований до будь-якого рівня влади і фактично означає максимальну децентралізацію управління. Нарешті, якщо європейський - зокрема, німецький - федералізм багато в чому спирається на принцип делегування повноважень і функцій, то в США в основі федералістських ідей завжди лежало суворе розмежування повноважень. 
Висновки. Таким чином, стосовно до західних демократичних держав можна говорити про існування п'яти макросистем місцевого управління: британської, романської, американської, німецької та скандинавської. Ця типологія не є вичерпною, специфічними рисами володіє організація місцевого управління в країнах Латинської Америки, Східної Європи, Азії і Африки. Незважаючи на відмінності систем місцевого самоврядування, всі вони мають явні загальні ознаки. В цілому, відмітні особливості кожної з них окремо або ж у єдиній правовій сім'ї мають історичні, політичні, культурні та інші традиції. 
Практичний досвід розвитку і вдосконалення інституту місцевого самоврядування в різних країнах є ефективним інструментом становлення громадянського суспільства та демократії. Організація, форми, методи, підходи, інструменти, моделі, місцевого самоврядування завжди прагнули до найбільш оптимальному поєднанню місцевого самоврядування з його відомою автономізацією, самостійністю і державного управління на місцевому рівні, виходячи із загальнонаціональних інтересів.

25.

4. Особливості  формування групи інтересів у  посткомуністичній Україні.

У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-економічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чинники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшарування на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного населення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представництві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства організована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, яких за останніми даними в Україні нараховується близько ЗО тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Якщо ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.  
Класичні групи інтересів є Україні  
До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести:  
- профспілки, фермерські об'єднання;  
- об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);  
- творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);  
- об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);  
- організації споживачів;  
- жіночі, молодіжні спілки тощо.  
До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як:  
- різноманітні правозахисні групи;  
- організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;  
- об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;  
- організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).  
Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демократичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.  
Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави.  
Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо навіть зацікавленим особам.  
Кланово-олігархічні об'єднання та їх роль в українській політиці  
За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чимало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізованим. На їх місце приходять клієнтелізм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністративно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньових) груп інтересів.  
Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з одного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішення егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливішими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтельних, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незначному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.  
Слово «олігарх» походить від поняття «олігархія», що означає «влада небагатьох», а не навпаки. Уточнений соціальний зміст олігархії — «політичне та економічне панування невеликої групи людей». Ще давньогрецький філософ Аристотель вважав олігархію різновидом неправильної, беззаконної влади, яка здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу, і підкреслював, що олігархії хворіють постійними державними заколотами, бо надто велика влада тут зосереджується в руках декількох осіб чи сімейних кланів. На рівні буденної свідомості олігарх — це людина, котра володіє значним капіталом, здобутим незаконним шляхом, і завдяки цьому капіталу має великий вплив на політику (насамперед на Президента). З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для подальшого збагачення. Для такого всебічного контролю олігархи використовують різноманітні ресурси: економічні (промислові та фінансові), інформаційні (друковані та електронні ЗМІ), політичні (партії, парламентські групи та фракції, ключові державні посади, вплив на перших осіб у державі).  
Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтересах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосовно яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати кланово-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах — патронажно-клієнтельними. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єднання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламентські групи та фракції.  
Отже, кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі — це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів — повне оволодіння владою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.  
Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузькокорпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представ.