Екзамен з демократії

26.

Моделі захисту групових інтересів.

В залежності від розвиненості громадянського суспільства та його взаємовідносин з державою, у різних країнах складаються різні моделі захисту інтересів, пов'язані з пошуком найоптимальніших механізмів групової політики у специфічних умовах того чи іншого суспільства. Під моделлю групової політики будемо розуміти принципи та механізми представлення інтересів громадян при прийнятті політичних та управлінських рішень за допомогою певних добровільних громадських об'єднань, а також засоби впливів, які ці об'єднання використовують. У політології виділяють такі моделі захисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, некорпоративна та патронажно-клієнтельна.  
Плюралістична модель групової політики формувалася тривалий час у країнах розвинутої демократії (Канада, США, Великій Британія, ФРН, Італія та інші). Ліберально-демократичний підхід до оцінки ролі групових інтересів у політичному житті знайшов свій сучасний вираз у теорії «плюралістичної» демократії. Плюралісти вважають, що сучасним розвиненим суспільствам притаманне перманентне протиборство багатоманітних груп інтересів, яке, тим не менше, не тільки не підриває стабільність соціальної (і політичної) системи, але й сприяє її зміцненню.  
Головною особливістю плюралістичних, громадянських суспільств з точки зору захисту групових інтересів є те, що люди тут добровільно об'єднуються в групи, виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також пред'являють свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Саме це відрізняє плюралістичну модель від двох інших моделей: корпоратизму і клієнтелізму. Вона дає змогу громадянам захищати свої інтереси та здійснювати контроль за владою, не допускаючи її узурпації.  
Критики цієї системи небезпідставно вказують на такі її недоліки:  
- економічну неефективність та можливий стагнаційній ефект політики реалізації лише інтересів певних, а саме — найвпливовіших груп;  
- порушення принципу рівності можливостей груп інтересів, наслідком чого є гучні викривальні справи стосовно зловживання різних компаній;  
- гальмування активної соціальної політики — найефективніші реформи і соціальні програми втілювалися за умов, несприятливих для груп інтересів (наприклад, «новий курс» Ф. Рузвельта, «велике суспільство» Дж.Кеннеді).  
Корпоратизм як спосіб (модель) урівноваження і захисту інтересів  
Термін «корпорація» (від лат. corpus — тіло) виник у середньовіччі. Корпорація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехового типу, що захищала інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було неможливим. Корпорація — це інституалізована замкнена група, що монопольно розпоряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні колективні інтереси своїх членів. Корпорація — досить ієрархізована структура, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відданості рядових членів верхівці корпорації.  
Система представництва інтересів, що базується на корпоративних принципах, і є корпоратизмом. За тоталітарних режимів корпоратизм мав державний характер.  
До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:  
- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у політичному житті;  
- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини та ін.  
У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що залежали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам притаманний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторитарним та тоталітарним — державний корпоратизм. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацистського, сталінський від маоїстського.  
Неокорпоратизм — це демократична система представництва й узгодження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів — держави, підприємців і профспілок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників переговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взаємодії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод. Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.  
Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп інтересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального партнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах поєднання ринку та регулятивної функції держави.  
Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:  
- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;  
- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;  
- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;  
- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.  
Головними вадами корпоратизму є:  
- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;  
- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;  
- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;  
- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;  
- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;  
- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.  
Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених, країнах,  
Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії.  
Патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є вожді племен, що отримують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст. В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадянської культури та демократії.  
Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигляді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосунки стають одним із найсуттєвіших гальмівних механізмів щодо утвердження плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає завданням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські стосунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного характеру. 

27.

Сутність та різновиди групових інтересів.

Майже у всіх країнах групи інтересів є ланкою зв'язку, своєрідною трансмісією між суспільством і державою. Відповідно до цього, в українському енциклопедичному словнику групи інтересів визначено як «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей».  
Різноманітність організаційних форм, у яких існують групи інтересів, віддзеркалюється в поняттях, якими їх позначають: «об'єднання», «асоціація», «спілка», «організація», «клуб», «рух», «комітет» тощо.  
Типології груп інтересів. Класифікація здійснюється на підставі різних критеріїв, найголовнішими з яких є: ступінь організованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх дій. Вони ж є підставою для поділу груп інтересів на захисні, проблемні та інституційні, явні і приховані, жорстко організовані і розмиті, легальні й нелегальні тощо.  
Найпоширенішими і найтиповішими є спілки інтересів — групи асоціативного типу, що створюються задля артикуляції, захисту і задоволеннявласних потреб та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і правовий статус. До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Українська спілка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релігійні об'єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу та інші. Іноді до спілок інтересів відносять лобістські організації та групи тиску.  
Лобістські організації — це формально зареєстровані або тіньові об'єднання, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набутий авторитет у «коридорах влади». Специфіка полягає в їхньому посередництві (а не захисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсутності неполітичних форм діяльності. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший — заборонний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його ліквідації. Другий — регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легальний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. В деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридичне визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.  
Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи іншого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за характером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до поняття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єднання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних політичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певними видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропозицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйняття того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.  
Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті безпосередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх широко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно утворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх інтересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.  
Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси, а саме:  
- колективний характер діяльності;  
- добровільність асоціації;  
- принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;  
- відсутність претензій на здобуття політичної влади.  
Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві.  
Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні групи інтересів. До них належать:  
- агрегація інтересів;  
- артикуляція різноманітних суспільних інтересів;  
- інформування органів влади;  
- здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;  
- інтеграція груп;  
- формування політичних еліт;  
- політична соціалізація громадян.  
Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владному рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття політичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бувають різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від мети, якої намагається досягнути група.  
Політичне лобіювання є головним засобом впливу груп інтересів  
 Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досягнення цілей групами інтересів. Семантично «лобіювання» — це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:  
- виступи в комітетах і комісіях парламенту;  
- розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів;  
- особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;  
- використання методів 'public relations' для формування суспільної думки;  
- організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);  
- організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;  
- цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;  
- фінансування виборчих кампаній;  
- прямий підкуп посадових осіб.  
Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, лобістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регіональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийняття рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобістами є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам президент тощо).  
Основними техніками політичного лобіювання є:  
- контроль за виборчими процесами;  
- «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;  
- створення та діяльність груп тиску;  
- формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.  
Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рівнях політичного й управлінського процесу змушує вважати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групової політики.

У політичній системі суспільства групи інтересів виконують певні функції, до яких належить насамперед функція артикулювання інтересів, тобто перетворення соціальних прагнень, емоцій та очікувань у певні політичні вимоги. Ці вимоги доводять до владних структур побажання громадян, тим самим залучаючи останніх у політичний процес, роблячи їх суб´єктами політики. 
 
Артикулювання інтересів вимагає їх агрегування, тобто узгодження часткових потреб, установлення між ними певної ієрархії, вироблення на цій основі загальногрупових цілей. Ця функція передбачає вибір не лише політично найбільш значущих, а й найреальніших вимог стосовно можливостей їх задоволення. 
 
Групи інтересів підтримують тих чи інших політиків на виборах до представницьких органів державної влади, впливають на їхню діяльність у владних структурах, на відбір кадрів для державного апарату й тим самим виконують функцію формування та оновлення правлячої еліти. 
 
Важливою функцією груп інтересів є інформаційна, яка полягає в тому, що вони доводять до органів влади інформацію про стан громадської думки щодо тієї чи іншої проблеми суспільного життя. Використання цієї інформації помітно полегшує підготовку і практичне застосування законодавчих актів, істотно підвищує ефективність адміністративної діяльності. Володіння інформацією дає можливість державним органа.

28.

В залежності від особливостей державного владарювання розрізняють два види полярних режиму - демократичний і недемократичний. Недемократичні політичні режими ділять зазвичай на авторитарні і тоталітарні. 
 
Отже, у політичній літературі виділяються три основних типи політичних режимів: демократичний, тоталітарний та авторитарний. 
 
Розглянемо кожен з цих типів політичних режимів, виділяючи їх характерні риси. 
 
Демократичний режим. 
 
Термін «демократія» так часто вживається, що від цього втрачає чітко окреслене і твердий зміст. Як зазначають вітчизняні політологи, поняття «демократія» належить до числа найбільш численних і неясних понять сучасної політичної науки. 
 
Широке поширення в багатьох країнах світу отримав демократичний режим. Слово «демократія» перекладається з грецької як «влада народу». 
 
Місцем народження демократії є місто-держава Афіни, 5 ст. до н.е. Центральним політичним інститутом було Зібрання, відкрите для всіх дорослих громадян чоловічої статі (жінки, раби та іноземці виключалися). 
 
Але давньогрецькі мислителі називали демократію найгіршою формою правління, тому що був дуже низький рівень культури громадян, що дозволяв правителям маніпулювати «народовладдям». Демократія стала сприйматися негативно, і цей термін був витіснений з політичного вжитку. 
 
Новий етап у розумінні демократії склався в Новий час, у 17-18 ст. в країнах Західної Європи і США. З'явився новий характер відносин між владою і підданими, з'явилися інститути громадянського суспільства, вимоги соціальної рівності індивідів. 
 
Демократичний політичний режим - це гарантованість проголошених прав і свобод, міцна законність і правопорядок. 
 
Суспільство повинно бути позбавлена від довільних арештів, особливо з політичних мотивів, а суд має бути незалежним і підкорятися лише закону. Жодне демократичне правління не може здійснюватися в умовах владного свавілля і беззаконня. 
 
Основні принципи демократичного режиму: 
 
1. Визнання народу джерелом влади в державі. 
 
Тобто, саме народу належить засновницька, конституційна влада в державі, а також народ має право брати участь в розробці і прийнятті законів шляхом референдумів. 
 
2. Участь громадян при формуванні органів влади, прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за органами влади. 
 
Тобто, джерелом влади є громадяни, які висловлюють свою волю на виборах. 
 
3. Пріоритет прав і свобод людини і громадянина над правами держави. 
 
Тобто, державні органи влади покликані захищати права і свободи людини (право на життя, свободу і безпеку; на рівність перед законом; на невтручання в особисте і сімейне життя). 
 
4. Володіння громадянами великим обсягом прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридично закріплені за ними. 
 
5. Політичну рівність усіх громадян. 
 
Тобто кожна людина має право бути обраним в органи влади і брати участь у виборчому процесі. Ніхто не повинен мати політичної переваги. 
 
6. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. 
 
7. Поділ влади. 
 
8. Політичний плюралізм (множинність), багатопартійність. 
 
9. Свобода слова. 
 
10. Влада в державі заснована на переконанні, а не на примусі. 
 
Зрозуміло, демократія - явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона найкраща і найбільш справедлива форма політичного режиму з усіх досі відомих. 
 
Тоталітарний режим. 
 
Повною протилежністю демократичного режиму є тоталітарний режим, або тоталітаризм. Термін «тоталітаризм» у перекладі з латинської означає «весь», «цілий», «повний». 
 
Тоталітаризм - це політичний режим, в якому здійснюються повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства та життя кожної людини, який забезпечується силовими засобами, в тому числі і засобами збройного насильства. 
 
Термін «тоталітаризм» у політичний лексикон був введений для характеристики свого руху Муссоліні в 1925 р. 
 
Але його ідейні витоки сягають у глибоку давнину. У творах Платона містяться тоталітарні погляди на державу. Ідеального державі притаманні безумовне підпорядкування індивіда і стану, державна власність на землю, будинки і навіть усуспільнення дружин і дітей, а також єдина релігія. 
 
Багато тоталітарні ідеї були і у представників утопічного соціалізму 16-18 ст. Т. Мора, Кампанелли, Фур'є та ін Однак масове поширення та практичне втілення ідеї тоталітаризму отримують лише в 20 ст. 
 
Основні ознаки тоталітаризму: 
 
1. Централізоване керівництво та управління у соціально-економічній сфері. 
 
2. Визнання керівної ролі однієї партії та її здійснення диктатури. 
 
3. Панування офіційної ідеології в духовній сфері і примусове нав'язування її членам суспільства. 
 
4. Зосередження в руках партії і держави ЗМІ. 
 
5. Зрощування партійного та державного апарату, контроль за виконавчими органами виборних. 
 
6. Свавілля у вигляді державного терору і масових репресій. 
 
Різновиди тоталітаризму: 
 
1. Комуністичний існував в СРСР і ін. соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. 
 
2. Фашизм - вперше встановлений в Італії в 1922 р. А також існував в Іспанії, Португалії, Чилі. 
 
3. Націонал-соціалізм - виникає в Німеччині в 1933 р. Має спорідненість з фашизмом. 
 
Авторитарний режим. 
 
Авторитаризм означає антиправової принцип владарювання. Цей режим займає проміжне положення між демократичним і тоталітарним режимом. 
 
При авторитарному режимі суспільне життя має більш вільний характер. Немає суворого контролю над усіма сферами життя суспільства. 
 
Авторитарний режим - це політичний режим, в якому створені часткові можливості для вираження соціальних інтересів, а стосунки держави й особистості побудовані більше на примусі, ніж переконанні, без застосування засобів збройного насильства. 
 
На думку багатьох політологів, авторитарний режим - найпоширеніша форма політичної влади. Цей режим спирається на силу, хоча може і не вдаватися до масових репресій і терору. 
 
Ознаки авторитаризму: 
 
1. Монополія влади, відсутність політичної опозиції. 
 
2. Зберігається автономія особистості і суспільства у позаполітичних сферах. 
 
3. Можливе використання каральних заходів у внутрішній політиці. 
 
4. Нав'язане однодумність і покора. 
 
Оскільки авторитарні режими існують з давніх пір і до теперішнього часу, їх поділяють на старі, традиційні, і нові, сучасні. 
 
Традиційні авторитарні режими засновані на різних культах, де глибоке соціальне розшарування, сильні традиції, релігія. Це країни Перської затоки: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, а також Бруней, Оман і ін 
 
У цих країнах відсутній поділ влади, політична конкуренція, влада концентрувалася в руках вузької групи осіб. 
 
Сучасні авторитарні режими засновані на ринкових відносинах і характерні для країн, що переходять від традиційних суспільств до демократичних. Це переважно країни Латинської Америки.

29.

 Роль і функції партій у суспільно-політичному житті

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід´ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у тому числі України, пов´язані зі становленням політичних партій. Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу над суспільством і розв´язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія, бо замість політично організованих опонентів, з якими можна вести діалог і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка позбавляється зворотного зв´язку з масами і втрачає контроль над політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у суспільстві визначається такими чинниками:

- наявністю приваблюючих  ідеологій, які визначають цілі  розвитку, відображають інтереси  мас;

- організаційною  оформленістю, мобільністю організаційних  структур, здатних реалізовувати  намічені цілі;

- рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

- достатньою масовістю  й активністю рядових членів  партії;

- вмінням практично  організувати діяльність партії  в конкретній історичній ситуації;

- вмінням відобразити  гострі суспільні проблеми в  зрозумілих масам конструктивних  лозунгах;

- наявністю достатніх  коштів для діяльності ідейно-пропагандистських  і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики  через засоби масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій:

·        підтримка одностайності між членами партії;

·        рекрутування нових прихильників;

·        стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети;

·        інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників;

·        відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій:

·        організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих інтересів нації;

·        мобілізація виборців навколо партійних кандидатів;

·        виховання громадської думки і дедалі активніше виконання партіями загальноосвітньої ролі в процесі політичної соціалізації;

·        забезпечення неперервності політичних зв´язків між парламентом і народом;

·        формування разом з іншими політичними інститутами механізму державного і громадського управління, забезпечення стабільності влади;

·        створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду за дво- і багатопартійної системи.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

1. Соціальна. (З´ясування, формулювання і обґрунтування  інтересів великих суспільних  груп).

2. Активізації та  об´єднання. (Представлення інтересів  великих суспільних груп на  державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування  ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної  програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних  стратегій тощо).

4. Політична. (Участь  у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу  в державі і формування програм  її діяльності).

5. Управлінська. (Участь  у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація  політичної боротьби, спрямування  її в цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація  політичних конфліктів; формування  громадської думки; політичне виховання  суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування  політичної еліти: підготовка й  висунення кадрів для апарату  держави, керівників громадських  організацій, зокрема профспілок; рекрутування  та соціалізація нових членів).