Зловживання монополією

7) створення перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання .

Закон «Про захист економічної  конкуренції» також зазначає, що зловживання  монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом ³.

Проаналізувавши практику застосування законодавства в сфері  зловживання домінуючим положенням на ринку можна виділити такі проблемні  аспекти:

- відсутність жорстких  санкцій за невиконання вимог  і зобов’язань Антимонопольного комітету України;

- відсутність дієвого  механізму притягнення до відповідальності  суб’єктів господарювання (у тому  числі і їхніх керівників), що  не лише зловживають монопольним  становищем на ринках певних  товарів (робіт, послуг), але й мають монопольне становище.

Отже, зловживання монопольним  становищем негативно впливає як на розвиток та функціонування ринку  в цілому, так і на окремих підприємців, особливо тих, які змушені перебувати у ділових стосунках з монополістами.

Крім того, зловживання монопольним становищем на ринку призводять до дестабілізації ринків, встановлення нерівних (невигідних) умов здійснення господарської діяльності для вітчизняних товаровиробників, поглиблюють кризу неплатежів та інфляційні процеси, мають визначальний вплив на ціноутворення в інших галузях та заважають структурним змінам в економіці ⁴.

Доцільним буде констатувати, що державі необхідно приділити увагу більш ефективному регулюванню діяльності монополістів, проведенню антимонопольної політики, створенню гнучкої системи надання підприємцям кредитів та фінансової допомоги, зняттю бар’єрів ступу на ринок нових підприємств та створенню сприятливого режиму функціонування підприємств. Саме такі міри допоможуть обійняти Україні гідну позицію у світі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ.  Адміністративно-правова кваліфікація зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку

2.1. Об’єкт  зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку

 

Встановлення ознак  об’єкта делікту має важливе  практичне значення для адміністративно-правової кваліфікації, оскільки “жодне посягання не може бути визнане адміністративним проступком, якщо воно не спрямоване ні на який об’єкт”⁵. Повне та чітке визначення об’єкта адміністративного проступку сприяє визначенню його місця в системі особливої частини майбутнього Кодексу України про адміністративні проступки, виступає необхідною умовою правильної юридичної оцінки протиправних діянь.

 Незважаючи на те, що у теорії адміністративно-деліктного  права питанню об’єкта проступку традиційно приділяється досить велика увага (без аналізу цього елемента не обходиться жодна наукова праця з проблем адміністративної відповідальності), ряд його важливих аспектів залишається до кінця нез’ясованим. У наукових колах спостерігається суттєва розбіжність поглядів на сутність об’єкта, кількість і критерії виділення його різновидів, його співвідношення з предметом проступку тощо. Проте усі дослідники, незалежно від свого індивідуального бачення казуїстики об’єкта адміністративного проступку, під останнім розуміють суспільні відносини.

 Звичайно, далеко не  всі економічні, політичні, ідеологічні  зв’язки у суспільстві можуть  бути об’єктом адміністративного  проступку. По-перше, таку властивість  мають лише відносини, регламентовані  нормами права (тобто, правовідносини). Як зазначає М.С. Студенікіна: “При посяганні на відносини, котрі не регулюються юридичними нормами, взагалі не можна вести мову про об’єкт правопорушення, позаяк у такому випадку матиме місце лише аморальна поведінка, а не протиправне діяння. Об’єктом правопорушення може бути тільки той зміст, що має правову оболонку”. По-друге, відповідні правовідносини мають обов’язково охоронятися санкціями адміністративно-деліктних норм. Без цього правопорушення просто не може кваліфікуватись як адміністративний делікт: “Не визначаються адміністративно-деліктними дії, спрямовані на об’єкт, що не охороняється адміністративним законом”.

 Таким чином, будь-який адміністративний проступок посягає на суспільні відносини, врегульовані нормами права та охоронювані адміністративно-деліктними санкціями. Сукупність, а точніше – сферу цих правовідносин прийнято іменувати загальним об’єктом адміністративного делікту.

 Встановлення загального  об’єкта адміністративного проступку  відіграє важливу роль у процесі  юридичної кваліфікації, особливо, на її попередніх етапах. Часто на основі ознак загального об’єкта уповноважений суб’єкт може зробити обґрунтований висновок про адміністративно-деліктний характер діяння, або навпаки – про його кримінально-правову, цивільно-правову, господарсько-правову природу. Але цього не досить, щоб відшукати необхідну для застосування адміністративно-деліктну норму, відмежувати адмінстративний проступок від “споріднених” деліктів тощо.

 Саме тому в адміністративно-деліктному  праві об’єкт кожного окремо взятого проступку (у тому числі зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку) аналізується на декількох рівнях конкретизації. Переважна більшість вітчизняних адміністративістів поряд із загальним об’єктом адміністративного проступку виділяють його родовий і безпосередній об’єкт.

 Родовий об’єкт  адміністративного делікту –  це визначене коло функціонування  однорідних за своєю соціальною, політичною або економічною природою  юридичних відносин, котрі охороняються  санкціями кореспондуючих адміністративно-деліктних норм. Системотворча роль родового об’єкта адміністративного проступку дуже важлива. Саме за цією ознакою вибудовується структура Особливої частини чинного КУпАП, саме від неї залежить включення нових адміністративно-деліктних норм до того чи іншого розділу КУпАП.

 Опосередкованим чином  родовий об’єкт може впливати  і на зміст санкцій окремих  адміністративно-деліктних норм. Так,  наприклад, санкції усіх статей  Розділу XІІІ КУпАП “Адміністративні  правопорушення у галузі стандартизації якості продукції, метрології та сертифікації” передбачають єдиний вид адміністративних стягнень – штраф. Це свідчить про те, що вітчизняний законодавець вважає штраф найбільш ефективним інструментом протидії проступкам, що посягають на відносини у галузі стандартизації, метрології і сертифікації. Відтак існує надзвичайно велика вірогідність того, що кожна нова норма, яка надалі включатиметься до Розділу XІІІ КУпАП, у своїй санкції передбачатиме штраф. Навпаки: майже виключено, щоб санкція такої норми закріплювала адміністративний арешт чи виправні роботи.

На практиці встановлення родового об’єкта конкретного адміністративного  проступку труднощів не викликає. Адже родовий об’єкт зазвичай відображається у назві того Розділу КУпАП  або іншого закону, де закріплена відповідна адміністративно-деліктна норма.

Виходячи з назви  Розділу XІІ КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг, в галузі фінансів і підприємницької  діяльності”, родовий об’єкт монополістичних  зловживаньможна визначити, як охоронювані санкціями адміністративно-деліктних норм юридичні відносини, що складаються у сфері фінансової та підприємницької діяльності.

До Розділу XІІ КУпАП  включаються проступки, що посягають  на різні родові об’єкти: правовідносини у сфері послуг, галузях торгівлі, громадського харчування, фінансів, підприємницької діяльності. Поєднання різнорідних деліктів спостерігається також і у деяких інших розділах КУпАП (зокрема, у Розділах V, VII, VIII і X). Подібний підхід до структуризації Особливої частини КУпАП видається не зовсім вдалим.

 Очевидно, що будь-який  кодифікований акт деліктного  законодавства у структурному  відношенні може вважатися довершеним  лише тоді, коли в основу його  будови буде закладено такий  принцип: “Делікти, поміщені у один і той же Розділ Кодексу посягають на один і той самий родовий об’єкт” (саме за цим принципом сформована структура нині діючого Кримінального Кодексу України).

 Безпосередній об’єкт  зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринкув науковій літературі аналізується рідко. Лише окремі дослідники у своїх доробках намагаються розкрити зміст відповідного поняття, побудуватйого чітку дефініцію. При цьому більшість таких спроб характеризуються значним рівнем дискусійності.

 Так, наприклад,  С.Б. Мельник визначає безпосередній об’єкт зловживання монопольним становищем, як “суспільні відносини в сфері конкуренції, що охороняються правом, конкретні блага суб’єктів господарювання і споживачів, а також суспільні і державні інтереси охорони конкуренції на ринку України”⁶. Віддаючи належне С.Б. Мельник як одному з небагатьох вітчизняних правників, котрі звертаються до розгляду відповідної проблематики, можливо все ж таки висловити деякі зауваження щодо наведеної дефініції.

 По-перше, вона жодним  чином не відображає специфіку монополістичних зловживань (проте саме ця функція покладається на безпосередній об’єкт проступку). Очевидно, що зміст визначення, запропонованого С.Б. Мельник, є надто широким. По суті він охоплює будь-які прояви антиконкурентної діяльності, а не лише ті, що пов’язані зі зловживанням монопольним становищем.

Так, формула «суспільні відносини в сфері конкуренції, що охороняються правом» у рівній мірі придатна для позначення об’єктів: злочину, передбаченого ст. 228 КК України  “Примушування до антиконкурентних узгоджених дій”; господарського правопорушення, передбаченого ст. 6 Закону про захист економічної конкуренції “Антиконкурентні узгоджені дії”; адміністративного проступку, передбаченого ст. 166-3 КУпАП “Дискримінація підприємців органами влади і управління”, та ряду інших деліктів.

 По-друге, немає  підстав для включення в об’єкт  зловживання монопольним становищем  разом із суспільними відносинами  конкретних благ суб’єктів господарювання  та споживачів. Адже у такому  разі невиправдано ототожнюються дві принципово відмінні юридичні категорії:об’єкт делікту (правовідносини) та його предмет– прояви об’єктивного буття (речі, людська поведінка, енергія, інформація, стани, особисті нематеріальні блага тощо), з приводу яких ці правовідносини складаються.

Як слушно зазначається у літературі, жодне благо не може бути об’єктом правової охорони та відповідно – об’єктом протиправного  посягання, поза своїм суспільним значенням. Інакше не зрозуміло, чому в одних  випадках законодавець допускає завдання шкоди певному благу (наприклад, у стані крайньої необхідності), а в інших – ні. Або чому, відносячи обмеження конкурентоспроможності суб’єктів господарювання до переліку монополістичних зловживань, законодавець дозволяє таке обмеження за “наявності об’єктивно виправданих на те причин (п. 6 ст. 13 ЗУ “Про монополістичні зловживання”)”.

Причини полягає у  тому, що закон охороняє не благо, а  конкретні суспільні відносини, які з приводу нього складаються. Без визнання цього факту неможливо  пояснити а ні суспільну шкідливість діяння, а ні доцільність його заборони в одних випадках та дозволу в інших.

Більш зважений підхід до розуміння сутності безпосереднього  об’єкта зловживання монопольним  становищем демонструють автори науково-практичного  коментарю до КУпАП за загальною редакцією А.С. Васильєва. У цьому виданні безпосередній об’єкт монополістичних зловживань визначається лаконічно і водночас досить точно: “суспільні відносини з приводу обмеження і попередження монополізму на ринку”. Але й ця дефініція не позбавлена деяких спірних моментів.

Вітчизняне антимонопольне законодавство не розкриває зміст  поняття «монополізм» (аналогічна ситуація має місце і у законодавстві  всіх інших країн СНД). Відтак, правильне  уявлення про сутність монополізму  може бути сформовано лише на основі наукових джерел, де поняття монополізму визначається, як “діяльність господарюючих суб’єктів, а також дії або угоди органів влади і управління між собою чи з господарюючими суб’єктами, спрямовані на недопущення, обмеження чи усунення конкуренції” або “антиконкурентна діяльність господарюючих суб’єктів-монополістів та органів управління, наділених владними повноваженнями у сфері економіки”.

З наведених дефініцій  випливає, що поняття монополізму, крім випадків монополістичних зловживань, охоплює будь-які інші прояви антиконкурентної діяльності: антиконкурентні узгоджені дії, дискримінацію підприємців органами публічної адміністрації тощо. Тому, справедливим буде стверджувати, що на суспільні відносини щодо обмеження і попередження монополізму посягають не лише зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку (ст. 166-1 КУпАП), але й адміністративні проступки, передбачені ст.ст. 166-2 та 166-3 КУпАП.

У такому контексті аналізоване  визначення є недостатньо конкретним. Адже, як слушно зазначається у літературі, поняття безпосереднього об’єкта має максимально точно відображати юридичну природу окремого делікту, сприяти його відмежуванню від решти суміжних правопорушень у ході юридичної кваліфікації.

Слушним буде зазначити, що при побудові дефініції поняття «безпосередній об’єкт зловживання монопольним (домінуючим) становищем» треба виходити з наступного:

1) за правилами формальної  логіки одиничне поняття «безпосередній  об’єкт зловживання монопольним  (домінуючим) становищем» має відображати  ключові характеристики більш загальних понять, яким воно прямо чи опосередковано підпорядковується («загальний об’єкт», «родовий об’єкт», «видовий об’єкт»). Універсальними ознаками, спільними для усіх “ланок” конкретизації об’єктів адміністративного делікту, є такі: а) об’єктом проступку завжди виступають суспільні відносини; б) кореспондуючі суспільні відносини регламентуються нормами різних галузей права – адміністративного, господарського, цивільного, інформаційного тощо; в) ці відносини охороняються санкціями адміністративно-деліктних норм.