Зловживання монополією

При скоєнні умисного адміністративного проступку з формальним складом зміст наміру полягає в: а) усвідомленні суспільно шкідливого характеру вчинюваного діяння;   б) бажанні його вчинити. Отже, такий намір завжди є прямим. Саме ця форма умислу притаманна деліктам із формальними складами, зокрема – нав’язуванню несправедливих умов договору.

Викладене переконливо  свідчить про те, що зловживання  монопольним становищем може вчинятися  не інакше, як з прямим умислом.

Треба визнати, що сьогодні ця дискусія носить здебільшого доктринальний  характер. Чинне адміністративно-деліктне законодавство не передбачає поділу наміру на прямий та непрямий. З точки зору адміністративно-правової кваліфікації, такий поділ є індиферентним. У ході юридичної оцінки діяння уповноважений суб’єкт адміністративної юрисдикції з’ясовує наявність наміру або необережності “взагалі”, без визначення їх різновидів.

Однак це не применшує ролі теоретичного дослідження відповідної проблематики. Адже, по-перше, її вивчення дозволяє глибше проникнути в зміст психічних процесів, які зумовлюють вчинення зловживань монопольним становищем. А, по-друге, сучасні тенденції розвитку вітчизняного законодавства свідчать про можливість нормативної конкретизації форм адміністративно-деліктної вини вже у найближчому майбутньому. Так, Кримінальний кодекс України, прийнятий у 2001 році, офіційно закріпив поділ злочинного наміру на прямий та непрямий (ст. 24). Зважаючи не те, що положення кримінального законодавства часто стають взірцем для наслідування в адміністративно-деліктній галузі, закріплення аналогічних норм у КУпАП видається цілком вірогідним.

На практиці встановлення ознак суб’єктивної сторони є  одним із найбільш складних моментів кваліфікації зловживань монопольним  становищем. Адже у всіх випадках, коли мета протиправного діяння не є очевидною (а саме до таких належать монополістичні зловживання), єдиним джерелом інформації про неї стають показання самого порушника. З цілком зрозумілих причин ці показання далеко не завжди виявляються правдивими. Перевірити ж їх достовірність дуже важко.

Викладене свідчить про необхідність докорінної зміни суб’єктивної сторони складів монополістичних зловживань (ст. 166-1 КУпАП), а саме – виключення мети з переліку кваліфікуючих ознак названих проступків. Оптимальним шляхом реалізації цієї ідеї є конструювання диспозиції ст. 166-1 КУпАП за схемою, яку законодавець використовує у ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Визначення монополістичних зловживань, закріплене у названій статті, не містить жодної вказівки на суб’єктивні ознаки, таких як форма вини або мета. Такий підхід видається цілком правильним. Питання про притягнення посадової особи до адміністративної відповідальності за зловживання монопольним становищем не повинно залежати від мети, якою вона керувалася при прийнятті протиправного рішення. Визначальним моментом кваліфікації тут мають бути: а) факт заподіяння шкоди споживачам та іншим учасникам ринку;   б) реальна загроза заподіяння такої шкоди.

Однак це не применшує  ролі встановлення ознак суб’єктивної сторони у процесі кваліфікації зловживань монопольним становищем.

Варто зауважити: сучасна  вітчизняна адміністративно-правова  доктрина ґрунтується на принципі суб’єктивного  ставлення в вину. Згідно з цим  принципом притягнення суб’єкта до адміністративної відповідальності неможливе без з’ясування суб’єктивних аспектів фактичного діяння. Без встановлення ознак суб’єктивної сторони об’єктивно протиправне діяння не може бути кваліфіковано як адміністративний проступок.

Відсутність у диспозиції адміністративно-деліктної норми  спеціальної вказівки на ознаки суб’єктивної сторони (форми вини або мету) зовсім не означає, що ці ознаки виносяться законодавцем за межі складів відповідних адміністративних проступків і втрачають своє кваліфікуюче значення. Як відомо, жодна стаття адміністративно-деліктного законодавства не закріплює у своєму змісті усіх ознак складу проступку: найбільш загальні та універсальні ознаки деліктів (загального суб’єкта, вини) містяться у нормах Загальної частини КУпАП. Тож у випадку зміни диспозиції ст. 166-1 КУпАП висновок про наявність вини у діях (бездіяльності) суб’єкта має робитися саме на основі положень Загальної частини КУпАП.

 

 

 

 

Розділ ІІІ. Відповідальність за зловживання монопольним

(домінуючим) становищем  на ринку

3.1. Сучасний  стан та перспективи правового  регулювання юридичної відповідальністі за зловживання монопольним (домінуючим)

становищем  на ринку

 

У теорії права прийнято виділяти п’ять різновидів юридичної  відповідальності: кримінальну, цивільно-правову, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну. Іноді до цього переліку включають конституційно-правову і господарську відповідальність, що є досить обгрунтовано.

Аналіз законодавства  показує, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем сьогодні є  предметом двох видів юридичної  відповідальності: господарсько-правової та адміністративної.

Господарська відповідальністьє  головним інструментом протидії зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Правові основи господарсько-правової відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становище на ринку регламентуються Господарським кодексом України (далі– ГКУ) та Законом України “Про захист економічної конкуренції”. У даному випадку названі акти конкурентного законодавства мають ряд спільних рис: вони обидва конкретизують зміст монополістичних зловживань (ст. 29 ГКУ та ст. 13 Закону), містять перелік санкцій, які накладаються за ці зловживання (ст.ст. 251, 253 ГКУ та ст.ст. 51, 53 Закону); визначають суб’єктів, уповноважених розглядати відповідні господарські справи (ст. 257 ГКУ та Розділ VII Закону); а також окреслюють загальні засади адміністративної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем посадових осіб і громадян-підприємців (ст. 252 ГКУ та ст. 54 Закону).

Але, в цілому, положення  ГКУ і Закону про захист економічної  конкуренції (у частині регулювання господарської відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку) суттєво різняться. Умовно ці відмінності можна поділити на дві групи: 1) відмінності, зумовлені правилами нормотворення; 2) відмінності, зумовлені вадами юридичної техніки.

Як відомо, нині дія  адміністративно-деліктних норм поширюється  на широкий перелік правопорушень  у сфері економічної конкуренції (зокрема, на зловживання монопольним (домінуючим) становищем, антиконкурентні  узгоджені дії, недобросовісну конкуренцію та ін.). Зважаючи на це вибіркове виділення у Законі про захист економічної конкуренції окремих підстав адміністративної відповідальності за порушення конкурентного законодавства видається необґрунтованим.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що з часом в Україні дедалі зростає важливість інституту господарської відповідальності за монополістичні зловживання. Про результати впливу цього інституту на формування проконкурентної моделі ринкових відносин свідчать статистичні показники кількості припинених господарських правопорушень, обсягів відверненої шкоди та збитків, відшкодованих державі й споживачам. У даному відношенні не менш визначним (хоч і важко обчислюваним) є превентивний ефект господарської відповідальності¹⁶. Опитування посадових осіб підприємств, які займають монопольне або домінуюче становище на вітчизняних ринках, свідчить, що господарсько-деліктна охорона ринкових відносин слугує надійним інструментом профілактики монополістичної деліктності. Так, серед факторів, які утримують господарюючих суб’єктів від вчинення монополістичних правопорушень, 95% респондентів на перше місце поставили наявність суворих господарських санкцій.

Отже, не можна заперечувати необхідність існування господарської  відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

 

 

 

3.2. Адміністративна  відповідальність за зловживання  монопольним (домінуючим) становищем  на ринку

 

  Відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку в Україні була запроваджена більше десяти років тому, питання про її доцільність й досі вважається дискусійним.

Як відомо, значно суворіші санкції за зловживання монопольним  становищем застосовуються до юридичних осіб. Існує розповсюджена думка, що притягувати фізичних осіб до адміністративної відповідальності за монополістичні зловживання немає сенсу. Адже, по-перше, нерідко відповідальна особа є власником або співвласником суб’єкта господарювання і внаслідок господарського стягнення сама зазнає відчутних втрат. А по-друге, належний виховний вплив на посадову особу цілком здатні забезпечити існуючі стягнення дисциплінарного характеру.

Незважаючи на певний раціональнізм, усі подібні твердження важко визнати переконливими. Міркування з цього приводу варто викласти у наступній послідовності:

1) при вирішенні питання  про доцільність деліктизації  того або іншого діяння треба  виходити не з кількісних показників  правозастосовчої практики, а з  таких критеріїв, як суспільна  небезпека, антигромадська спрямованість,  обсяги заподіяної шкоди тощо. Лише у поодиноких випадках відсутність практики застосування деліктних норм спричинена соціальними, економічними, політичними та правовими перетвореннями, що призводять до втрати діянням свого первинного антисоціального змісту (прикладом тут може слугувати ст. 196 КУпАП “Порушення правил навчання карате”, яка не застосовується десятки років і, вочевидь, ніколи не буде застосовуватись надалі)¹⁷.

Набагато частіше така ситуація зумовлюється вадами законодавчої конструкції адміністративно-деліктних  норм, низьким професійним рівнем уповноважених суб’єктів кваліфікації, недоліками процесуального механізму реалізації тощо. Очевидно, що сьогодні саме ці фактори стають на заваді належному застосуванню положень ст. 166-1 КУпАП. Адже монополістичні зловживання не втрачали і навряд чи колись втратять ознаки суспільної шкідливості. Взагалі, у вітчизняному праві є досить багато деліктних норм, які застосовуються вкрай рідко, хоча доцільність їх існування не викликає жодних сумнівів. Приміром, ст. 439 КК України “Застосування зброї масового знищення” протягом свого існування не застосовувалась жодного разу, проте це не є приводом для дискусій на тему її необхідності;

2) не може слугувати  підставою для відміни адміністративної  відповідальності за зловживання  монопольним становищем і недостатня ефективність відповідних адміністративно-деліктних санкцій.

3) щодо ідеї про  “самодостатність” господарських  санкцій варто зауважити, що  зважаючи на специфіку вітчизняного  ринку, значна кількість домінуючих  суб’єктів господарювання перебувають у державній власності. Серед підприємств-монополістів частка приватних структур взагалі мізерна. Тому цілком природно, що серед суб’єктів зловживання монопольним (домінуючим) становищем теж переважають державні підприємства. Внаслідок застосування щодо них господарських санкцій, збитків зазнає саме держава, а не власник чи будь-яка інша посадова особа, відповідальна за прийняття управлінських рішень. Тож скасування відповідних адміністративно-деліктних норм означатиме, що у всіх цих випадках особа, винна у заподіянні значних збитків державі, фактично залишатиметься безкарною.

Протидією монополістичним  зловживанням фізичних осіб залишатимуться тільки дисциплінарні стягнення, які  не даватимуть належного ефекту через  порівняну м’якість.

Викладене свідчить про недоцільність виключення монополістичних зловживань із числа проступків, передбачених КУпАП. Навпаки, сьогодні гостро стоїть питання про удосконалення правових засад регулювання адміністративної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Дослідження в рамках курсової роботи адміністративно-деліктних правовідносин, що виникають при зловживанні монопольним становищем на ринку, а також змісту адміністративно-деліктних норм, якими передбачена відповідальність керівників (розпорядників кредитів) підприємств-монополістів (об’єднань, господарських товариств) та підприємців за монополістичні зловживання, які регулюються  ст. 166-1 КУпАП, дозволяє сформулювати такі висновки:

1. Аналіз законодавства  показує, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем сьогодні є предметом двох видів юридичної відповідальності: господарсько-правової та адміністративної. Узагальнення сучасного стану юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку дозволяє обгрунтувати конкретні пропозицій по усуненню виявлених в процесі дослідження перешкод для системної і безпомилкової кваліфікації адміністративно-деліктних зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

2. На основі дослідження юридичного складу адміністративних проступків, пов’язаних із зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, доцільним і правильним буде винести за межі складу зазначеного делікту ознаки, які характеризують суб’єктивну сторону посягання.

3. Аналіз норм конкурентного законодавства, дозволяє зробити висновок про недосконалість правових і методичних засад адміністративно-правової кваліфікації зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Серед основних негативних чинників, які зумовлюють неправильну кваліфікацію монопольних зловживань і низькі показники застосування кореспондуючих адміністративно-деліктних норм, варто виділити: 1) неузгодженість норм, які встановлюють господарську та адміністративну відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку: ст. 166-1 КУпАП та ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”; 2) вади юридичної техніки викладення окремих норм конкурентного законодавства: використання у їх змісті невизначених та неконкретних оціночних понять, випадки тавтології тощо; 3) слабке методичне забезпечення адміністративно-правової кваліфікації монопольних зловживань: нестача офіційних рекомендацій для уповноважених суб’єктів кваліфікації щодо здійснення ними юридичної оцінки зловживань монопольним становищем, недосконалість окремих положень Методики визначення монопольного (домінуючого) становища на ринку (затвердженої наказом АМКУ) та ін.; 4) відсутність належного контролю за фіксацією адміністративно-деліктних монопольних зловживань, а також за розслідуванням відповідних адміністративних справ; 5) низький професійний рівень суб’єктів попередньої адміністративно-правової кваліфікації зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку.