Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

.Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

З огляду на загальнолюдські функції  одягу, що виникають і їда звиваються протягом еволюції людського суспільства, а також той факт, що одяг безпосередньо пов'язаний із будовою та пропорціями людського тіла з'явилося узагальнення великої різноманітності форм, видів і типів вбрання, виникла їхня класифікація.

В основі най загальнішого класифікаційного розподілу одягу лежить його розрізнення  від статі людини — на чоловічий  та жіночий одяг. Кожна із них  груп у свою чергу поділяється  залежно від віку людини. Наприклад, жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодих (молодиць) та літніх жінок. Чоловічий — так само.

Умови помірно-континентального клімату  з його досить різкими перепадами температури, в зоні якого розташована  Україна, створили умови для розвитку великої кількості видів одягу  та різноманітності його форм.

Перш за все, тут варто виділити групу натільного одягу. До кінця XX ст. в Україні до складу цього виду вбрання, як v жінок, так і чоловіків, належала тільки сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало і захищало стегна людини, можна назвати поясним або настегновим одягом. До складу поясного або настегнового жіночого традиційного вбрання належали розпашні — плахти, запаски, дери та глухі спідниці, що складали групи зшитого та незшитого одягу. У чоловіків-українців поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називалось основним комплексом костюма.

Найзагальнішою розпізнавальною  ознакою, що дозволяє відокремити один етнокультурний або локальний комплекс (а точніше, тип вбрання) від іншого, є спосіб носіння та поєднання між собою різних за кроєм сорочок та поясного одягу. Саме поєднання широких шаровар та заправленої у них тунікоподібної сорочки із стоячим коміром дало нам полтавський тип чоловічого костюма, а поєднання вузьких полотняних штанів із поливковою сорочкою з виложистим коміром, яка одягалася навипуск,— волинського.

Основний комплекс одягу у народів  помірно-континентального клімату  вживався тільки влітку, або як кімнатний  одяг, хоча і не завжди. Коливання температури навіть влітку диктувало умову — використовувати легкий, зручний допоміжний одяг. Майже на всій території України розповсюдження отримала група нагрудного одягу, який захищав би верхню частину людського тіла від частих температурних перепадів залежно від конкретних умов. Побутували дві основні форми цієї групи одягу — з рукавами та без рукавів, тобто група безрукавок та кофт або курток із рукавами. Розвиток цих форм залежав від місцевих традицій, призначення. Вони могли бути з хутра або із тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або під стан. Це здебільшого одяг весняно-осіннього періоду.

Для захисту тіла в осінньо-зимовий  період від холоду та різних атмосферних  опадів в умовах помірно-континентального клімату отримали свій розвиток різні види теплого, щільного одягу, що захищали від холоду ввесь тулуб людини. Ця група одягається поверх «основного комплексу» вбрання і тому називається верхнім, або настегновим. Вона ділиться на осінньо-весняний одяг, що носився в негоду (плащоподібний), та хутряний зимовий.

Поєднані в певний «комплекс», окремі складові частини вбрання в українському традиційному костюмі обов'язково доповнюються поясами, які здавна виконували утилітарну, природно-захисну, а також оберегову функції. В українському традиційному вбранні пояс здебільшого буває у вигляді вужчої або ширшої, досить довгої пов'язки, яка підтримує відповідний настегновий одяг, з'єднує плечовий та стегновий одяг, а також підтримує поли верхнього вбрання.

Безпосередньо з кліматичними умовами  пов'язане взуття, яке виконує необхідні захисні функції та зумовлює певні потрібні умови для людського існування В Україні в народному вбранні здебільшого побутує взуття, що прикриває стопу ноги. Воно мало бути плетеним (личаки), стягнутим (постоли, ходаки, моршні), шитим (черевики, ботинки тощо). Було і взуття, що прикриває стопу та гомілку. Це взуття зшите (чоботи, шиті валянки) або валяне. До групи взуття можна віднести і різні допоміжні види утеплення, захисту ноги.

В окрему класифікаційну групу одягу  виділяються і головні убори, що мають природно-захисну функцію, яка в давнину відбивалася у свідомості людини ще й як оберегова. Це досить чітко простежується у народних головних уборах.

Важливий показник для виділення  певних класифікаційних ознак кожної із складових частин одягу — це матеріал., з якого виготовляється одяг. Він розподіляється залежно від сировини та способу виготовлення на домотканий та фабричний, за сировиною — на льняний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо. Класифікація відбувається і залежно від техніки виготовлення — одяг плетений, в'язаний, тканий, валяний та ін.

В основі виокремлення різних класифікаційних підтипів кожної складової частини одягу лежить також його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з'єднання деталей крою), техніка пошиву (ручна або машинна), технологія шиття тощо.

Кожна із перерахованих груп одягу  має своє походження, шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, які пов'язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, з якого вироблявся даний вид одягу, форма, що утворювалася кроєм, колорит, орнаментика та опорядження, характер поєднання в комплекс та способи носіння, а також назвами вбрання, які часто краще від інших етнографічних ознак вказують на походження даного елементу вбрання.

Найдавнішим матеріалом для одягу  в країнах з багатою тропічною  рослинністю були кора, листя і  волокна рослин, а в смузі суворішого клімату, де рослинність бідніша, а  людина займалася мисливством і рибальством,— шкіри звірів, пір'я птахів та риб'яча шкіра. Скотарство та землеробство (що виникли в Україні в епоху неоліту) дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання складніших матеріалів для одягу було плетіння. З часом із винайденням веретена, прядки і особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів для одягу із волокон рослинного, тваринного походження, а згодом і ниті шовкопряда.

Перші форми одягу зустрічаються  у вигляді шматка тканини або  шкіри тварини, що накидалися на тіло людини та з'єднувалися (трималися) за допомогою різних зав'язок, шпильок та інших застібок. Це перш за все накидки, що кріпилися на плечах або шиї людини, наприклад, шкіри-на-кидки первісної людини, різні види пізнішого плащоподібного одягу, а також шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії, зокрема стародавні настегнові пов'язки та пізніші види незшитого настегнового одягу.

Подальше ускладнення первісних  форм одягу відбувається за рахунок  освоєння майстерності драпірування тканин навколо людського стану.

З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини поступово  розкриваються великі можливості у створенні різноманітних форм одягу.

Перший етап у розвитку форм зшитого  одягу — з'єднання прямокутних  шматків тканини. Наприклад, види тунікоподібного одягу, який був досить широко розповсюджений у старослов'янських народів.

У процесі подальшої еволюції одягу  спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини. При зшиванні розкроєних за певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу.

З удосконаленням форм одягу відбувалася  і еволюція матеріалів, які збагачувалися  новою сировиною та удосконаленням техніки прядіння, плетіння і ткацтва. Крім різноманітних рослинних, вовняних, шовкових, з'являються штучні, а з часом і синтетичні волокна, що значно розширює асортимент тканин і створює умови для подальшої еволюції форм кроєного одягу.

Найвищим ступенем розвитку крою вважається створення таких його деталей, які лежать в основі форм одягу, що найточніше повторює натуральні пропорції людського тіла, зберігаючи максимальну можливість для руху.

В українському традиційному костюмі  кінця XIX — поч. XX ст. спостерігається поєднання різних способів створення форми вбрання. Тут розповсюджені стародавні види настегнового вбрання — запаска, дерга. Прямокутні шматки тканини настегнового вбрання трималися на тілі за допомогою зав'язок, поясів. Це був і частково зшитий одяг — плахта, який згадується в документах XVI ст. Він зображений на малюнках художника Калиновського (XVIII ст.) і є також характерним елементом святкового жіночого вбрання середньої Наддніпрянщини XIX ст.

Різні способи драпірування довгого  прямокутного шматка тканини можна побачити в такому елементі жіночого головного убору, як намітка. Він має стародавнє походження і зберігається майже до кінця XIX ст. Продовжується ця традиція в способах пов'язування платків.

Форма одягу, яка утворилася за допомогою  зшивання прямокутних шматків матерії, зберігалася в XIX—XX ст. в Україні в чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому ж вбранні ми спостерігаємо проміжний етап — між простим зшиванням прямокутних шматків тканини і освоєнням техніки крою. Удосконалення форм вбрання відбувається за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і збирання їх у зборки, що допомагало створити форму одягу, яка відповідала б жіночій фігурі. Збирання в зборки зшитих прямокутних шматків тканини характерні для спідниць, сорочок та цілого ряду видів нагрудного верхнього вбрання українського Полісся, що виготовлялися з домотканої, а згодом з фабричної тканини.

На інших видах нагрудного і  верхнього традиційного народного жіночого одягу можна простежити поступову еволюцію форми одягу, яка відбувається паралельно з опануванням техніки крою. Удосконалення форм іде таким шляхом — від зшивання прямокутних шматків тканини до поступового додавання підкроєних деталей, які створюють одяг за фігурою людини, що робило його зручнішим та різноманітнішим.

У кінці XIX — на поч. XX ст. для виготовлення традиційного українського костюма використовувалися матеріали домашнього та фабричного виробництва.

Сировиною для матеріалів домашнього виробництва у всіх східнослов'янських народів аж до XX ст. були рослинні волокна, вовна, шкури (з хутром і без хутра), у незначній кількості — стебла та кора рослин, дерево, метал. Вирішальну роль у виробі сировини, особливо у докапіталістичний період, відігравало природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності.

В районах з вирощуванням луб'яних культур (конопель та льону) у ткацтві  як сировина використовувалися рослинні волокна Льон вирощувався переважно в районах українського Полісся та в західних областях України, коноплі — на Полтавщині та Чернігівщині, а також майже в кожній селянській сім'ї. Сировиною тваринного походження була вовна, переважно овеча Із рослинних волокон та вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали, рідше в'язали, плели окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимового одягу та чоловічих шапок, а шкіру домашніх тварин — для взуття. Дерево, лико, повсть використовувалися значно рідше, ніж шкіра Із лика плели взуття. Із стебел рослин та повсті вироблялися чоловічі головні убори. Б окремих районах Закарпаття з дерева виробляли взуття. У Прикарпатті та Карпатах метал використовувався як прикраса деталей одягу.

Особливого розповсюдження для  виготовлення матеріалів для одягу  набула домашня текстильна техніка  — ткацтво. Домашня тканина була основним матеріалом для виготовлення одягу селян на значній території України XIX — початку XX ст. Вона ж була і показником рівня розвитку матеріальної культури населення. Соціально-економічні та побутові умови сприяли збереженню домашнього виробництва тканин. Розвиток ткацтва відбувався паралельно з виробничою діяльністю народу, зумовлювався соціально-економічними факторами, побутовими, господарськими потребами, а також залежав від наявності прядивної сировини.

Ткацтво існувало на східнослов'янських  землях у дуже віддалені від нас  часи. Це підтверджується археологічними знахідками. Уже пам'ятки Трипільської культури, археологічні знахідки скіфо-сарматського періоду (керамічні, свинцеві пряль-ця, грузила для ткацького верстата, кістяні, бронзові та залізні голки, шила, мідні в'язальні гачки, а також відбитки переплетення тканин) вказують на вміння володіти основними видами ткацьких технік, свідчать про багатий асортимент текстильної сировини. Високий рівень текстильної техніки на східнослов'янських землях у III—II тис до н. є. знайшов своє продовження і розвиток у наступні епохи.

У давньоруській державі ткацтво  було одним із традиційних занять. Льняне та конопляне прядиво використовувалося слов'янами для виготовлення тканин уже в XI—ХШ ст. Вовняні тканини також мали досить раннє застосування. «Полотно», «сукно», «вовна», «тканина» — давні загальнослов'янські терміни.

Широкого розвитку набуло ткацтво  і на території України. Домашнє виробництво тканин в Україні у першій половині XIX ст. досягло високого рівня. Розвиток техніки українського ткацтва став можливим завдяки розподілу праці та спеціалізації, а це заклало основу виникнення ремесел, цехів, мануфактур (XVII—XVIII ст.), а потім і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним явищем. Ткацтво було орієнтоване на масову продукцію, яка, однак, не могла повністю задовольнити попиту на тканини. До середини XIX ст. в економіці держави і бюджеті коленого господарства тканини домашнього виготовлення займали провідне місце.

Домашнє ткацтво задовольняло культурно-побутові потреби селянської сім'ї. Виготовленням тканин для одягу займалися в кожній сім'ї, переважно жінки, у вільний від сільськогосподарських робіт час Кожне селянське господарство мало власного саморобного верстата та інше необхідне ткацьке знаряддя.

Серед видів продукції саморобного  народного ткацтва в Україні  відомі не тільки тканини, але й завершені  компоненти костюма — запаски, плахти, пояси, хустки та ін. Полотно для натільного чи поясного одягу, тканини для запасок, плахт, спідниць, сукно для верхнього одягу ткали спочатку для своєї родини, а надлишки на продаж. Особливо в районах, розташованих ближче до шляхів сполучення, торговельних центрів, селянський промисел переставав бути виробництвом для власних потреб, набуваючи форм виробництва на збут. У цих районах спостерігалася більша різноманітність ткацьких виробів, ткацьких технік, прийомів художнього оформлення тканин.