Шпаргалка по "Истории"

Фактор ядерної зброї  в британській зовнішній політиці. Традиції й нові підходи Великої Британії у двосторонніх відносинах з Росією, пострадянськими державами, КНР, Японією, країнами Близького й Середнього Сходу. Стан і перспективи розвитку відносин Великої Британії з Україною.

У сфері зовнішньої політики Велика Британія є найактивнішим і найбільш прихильним стратегічним партнером Сполучених Штатів Америки. У січні 1991 р. військова коаліція під керівництвом США, до складу якої входили війська Великої Британії, зі згоди ООН і за підтримки 28 західноєвропейських і арабських країн розпочала операції "Щит у пустелі" і "Буря в пустелі" з метою вигнання арабських військ під командуванням С. Хусейна в Кувейті. Воєнна кампанія завершилася поразкою Іраку. В1992 р., коли в Югославії виник конфлікт між сербами, хорватами і боснійськими мусульманами, Велика Британія розмістила там свої війська у складі миротворчих сил ООН. Британський контингент перебував в автономному краї колишньої Югославії Косово для стримування насильства між сербами і етнічними албанцями. Після терористичних актів проти США 11 вересня 2001 р. Велика Британія підтримала війну проти міжнародного тероризму, яку очолив американський президент Дж. Буш-молодший. З листопада 2001 р. англійські війська брали участь у наземних військових діях проти афганського уряду Талібану й проти організації ісламського руху "Аль-Каїда". Т. Блер здійснив кілька дипломатичних поїздок країнами Близького Сходу з метою створення антитеро-ристичного блоку. Англійська громадськість, стурбована розмахом воєнних дій, критикувала Блера за зневагу до внутрішніх проблем і бажання справити враження на міжнародній арені. Сучасна європейська політика Великої Британії спрямована на швидке зростання економічного потенціалу Євросоюзу, підвищення його ролі у світовій економіці та перетворення ЄС на один із провідних економічних центрів світової спільноти. Одночасно Велика Британія до тепер утримується від введення єдиної європейської валюти - євро.

У 2003 р. Т. Блер приєднався до військового вторгнення США в  Ірак, що викликало широку опозицію навіть у його власній партії. Незважаючи на широкомасштабні воєнні операції" США не змогли досягти громадянського миру і стабільності в Іраку. Американські й англійські війська, які залишаються на іракській території, у збройних сутичках з терористами продовжують зазнавати людських втрат.

Після розпаду СРСР Велика Британія визнала нові незалежні  держави. Зокрема прем'єр-міністр  Джон Мейджор своїм листом від 31 грудня 1991 р. визнав Україну. 10 січня 1992 р. відбувся обмін нотами про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Великою Британією. 10 лютого 1993 р. у Лондоні під час візиту Президента Л. Кравчука було підписано договір між двома країнами про принципи відносин і співробітництва. Незважаючи на незначний рівень торговельно-економічних відносин, українсько-англійські політико-дипломатичні контакти досить активні. Про це свідчать і візит Президента Л. Кучми у Велику Британію 1995 р., і візит прем'єр-міністра Дж. Мейджора в Україну 1996 р. Уряд Т. Блера активізував "східну" політику: розширилися політико-дипломатичні відносини Великої Британії з Росією, Україною та іншими країнами Східної Європи.

Велика Британія залишається  одним із послідовних прибічників  розширення Євросоюзу, у тому числі  за рахунок нових незалежних держав. Незважаючи на декларативні заяви британських політиків про необхідність залучення України до міждержавного співробітництва з ЄС (наприклад, в жовтні 2000 р. під час візиту спікера палати громад Великої Британії Б. Бутройд), перспективи українського зближення з Євросоюзом залишаються невизначе-ними. На початку 2002 р. Велика Британія висловлювала беззастережну підтримку євроінтеграційних прагнень України і погоджувалася з неприпустимістю створення роздільних ліній у процесі розширення Євросоюзу. Ефективний засіб запобігання такому розвитку подій британська сторона вбачала в наданні Україні статусу асоційованого членства в Євросоюзі, що було співзвучним пропозиції канцлера ФРН Г. Шредера, виголошеній ним у грудні 2001 р. під час візиту до Києва. Британська сторона запропонувала практичне започаткування механізму політичних консультацій у трикутнику "Україна - Велика Британія - Польща". Але британська політика в питаннях зближення України з ЄС визначалася загальними тенденціями розвитку діалогу між Києвом і Брюсселем. З урахуванням суперечливих політичних і економічних процесів в Україні, її зовнішньополітичних проблем, сьогодні ЄС не розглядає можливість участі України в ньому в найближчій перспективі. Під час першої зустрічі президента України В. Ющенка з прем'єр-міністром Великої Британії Т. Блером у січні 2005 р. у рамках саміту НАТО у Брюсселі було лише "порушено низку принципових питань стосовно сприяння співробітництва Україна - ЄС". А у листі-відповіді з боку британського прем'єра містилися "ґрунтовні відповіді" на порушені питання. Наступним кроком з боку українського президента став лист з викладенням пріоритетів України на найближчу перспективу і запрошення прем'єр-міністра Великої Британії до України. Отже, принципових зрушень поки не відбулося.

47. Періодизація англійської революції середини XVII ст. та характеристика її етапів.

На початку XVII ст. в  Англії, як і раніше, панували феодальні  відносини. Понад 3/4 населення Англії проживало в селах. Однією з найважливіших  повинностей була десятина, яку сплачували англіканській церкві. Підприємливі господарі продовжували обгороджувати общинні угіддя та розводити овець.

Зростала чисельність  безземельних селян. Так створювалася потенційна армія трударів для мануфактур і копалень. На селі поширилася капіталістична оренда землі, де використовувалася наймана праця для виробництва сільськогосподарської продукції на продаж у містах. У сільській місцевості з'явилися "нові дворяни", які за інтересами і заняттями були подібні до буржуазії, а дворянський титул купували разом із землею. Часто вони були водночас і землевласниками, і промисловцями, і комерсантами. Цим енергійним підприємцям заважали феодальні обмеження - заборони щодо торгівлі, цехова регламентація. їхнє невдоволення особливо посилилося за королів династії Стюартів - Якова І та його сина Карла І (1625-1649).

Англійська монархія намагалася спиратися на аристократію, феодальне дворянство, церкву. Прагненню  буржуазії до вільної торгівлі монархи  протиставили систему роздання монопольних  прав на виготовлення товарів, що гальмувало розвиток промисловості та торгівлі.

Таким чином, феодально-абсолютистський  лад став гальмом капіталістичних  відносин.

Спроба Карла І поповнити  скарбницю за рахунок нових податків наштовхнулася на опозицію в парламенті (за традицією лише парламент міг дозволити запровадження податків). 1629 р. король розігнав парламент і впродовж 11 років правив одноосібно. Відсутність грошей, зокрема для війни з Шотландією, яка розпочалася 1639 p., змусила Карла І скликати 1640 р. парламент.

Парламент (англ. parliament, від фр. - говорити) - найвищий представницький орган влади. Вперше скликаний в Англії за ініціативою графа Сімона де Монфора у 1265 р. під час повстання баронів, лицарів і міських жителів, які виступали проти свавілля і зловживань королівської влади. 8 XVII ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, за якої монарх призначав главу уряду (прем'єр-міністра), котрий був одночасно лідером парламентської більшості. Парламент складався з двох палат: палати лордів, члени якої (пери) призначалися монархом, і палати громад, члени якої обиралися. Палата громад поділялася на парламентську більшість і опозицію.

Парламент не лише не дав  королю грошей, а й висунув претензії  щодо його свавілля. Через два тижні  парламент, який назвали "коротким", було розпущено. Народні заворушення, а також затяжна і непопулярна війна проти Шотландії змусили короля знову скликати парламент, що наполягав на виконанні своїх вимог. Уряд побоявся його розігнати. "Довгий парламент" існував до 1653 р. Він засудив до смертної кари найближчих помічників короля, скасував королівські протиправні податки. Спроби короля заарештувати вождів опозиції були невдалими. Тому Карл І утік на північ країни, де сформував армію і восени 1642 р. розпочав війну проти парламенту. У цій громадянській війні королю допомагали феодали економічно відсталих північно-західних районів Англії.

Буржуазія і нове дворянство підтримали парламент. У перші роки війни королівська армія переважала противників. Перелом у війні  настав 1645 р., коли армія О лівера Кромвеля розгромила королівське військо. Навесні 1646 р. королівська армія зазнала цілковитої поразки.

Олівер Кромвель (1599-1658)- видатний діяч Англійської буржуазної революції XVII ст., керівник радикального крила буржуазії та нового дворянства - індепендентів (незалежних). Політичну діяльність почав з 1628р., коли вперше був обраний до палати громад. У 1640р. обраний до складу "Довгого парламенту". Один з організаторів і полководців парламентської армії, яка здобула перемоги над королівською армією в першій (1642-1646) і другій (1648) громадянських війнах. Будучи популярним в армійських колах і спираючись на них, вигнав з парламенту депутатів-пресвітеріан. Здійснював радикальну політику, сприяв страті короля Карла І і проголошенню республіки (1649). Зосередив політичну (з 1649р.) і військову (з 1650р. лорд-генерал і головнокомандувач збройних сил) владу. Придушив повстання левелерів і рух дигерів, визвольний рух в Ірландії (1649-1650) і Шотландії (1650-1651), що зберегло єдність Британії. У1653р. розігнав "Довгий парламент", встановив режим особистої влади і був проголошений лордом-протектором (захисником ) Англії, Ірландії та Шотландії. Встановлена Кромвелем військова диктатура отримала назву "протекторат".

Англійський парламент  прийняв рішення конфіскувати землі короля, феодальної знаті та володіння церкви і продавати їх дворянству та буржуазії, а всі землі дворян і буржуазії проголосив їхньою власністю. Залежність селян зберігалася, вони повинні були сплачувати феодальні побори і десятину.

У цей час в армії парламенту виникло угруповання левелерів (зрівнювачів), лідером якого був Джон Лільберн. Левелери вимагали запровадження загального виборчого права, знищення влади короля, скасування палати лордів, передання влади палаті громад, відповідальності перед виборцями, цілковитої свободи совісті.

1647 р. Карл І утік  із полону до Шотландії. Навесні  1648 р. розпочалася друга громадянська  війна, що закінчилася поразкою  прихильників короля. Парламент  призначив засідання суду, що  ухвалив Карлові смертний вирок. 1649 р. йому відтяли голову. Англія була проголошена республікою. Уряд, створений з верхівки армії, та залишки парламенту виражали інтереси нового дворянства та буржуазії. Рух левелерів і дигерів (так званих справжніх левелерів, які хотіли не тільки політичної, а й економічної рівності) було придушено.

Згодом армія Кромвеля придушила визвольну боротьбу у  Шотландії та Ірландії.

1653 р. Кромвель розігнав  парламент. Його було проголошено  лордом-протектором республіки. Режим  протекторату був військовою  диктатурою Кромвеля - ставленика нового дворянства і буржуазії.

Диктатура - необмежена і  неконтрольована влада певного  угруповання людей на чолі з одним  або кількома лідерами, які ототожнюють  той чи інший вид диктаторського правління (абсолютизм, бонапартизм, тоталітаризм, диктатура класу, парти, релігійний фундаменталізм тощо). Сутність диктатури полягає у протиправному на початковому етапі її становлення захопленні політичної влади з подальшим поширенням панування на всі сфери діяльності суспільства. Будь-яка форма диктаторського правління встановлюється внаслідок загострення суспільних суперечностей, нездатності панівної влади ефективно управляти державою, що призводить до політичної дестабілізації суспільства, втрати владою довіри населення і вимог "сильної руки". Диктатура характеризується відсутністю поділу влади, ліквідацією або суттєвим звуженням політичних свобод за допомогою насильства та терору, примусовим виконанням трудових повинностей та інших громадянських зобов'язань. Армія та інші силові структури є опорою диктатури у створенні жорсткої дисципліни, досягненні покірності та слухняності й тим самим у підтримці режиму.

За свого правління  Кромвель придушував повстання левелерів  та прихильників королівської влади, остаточно  приєднав до Англії Ірландію і Шотландію. Після смерті Кромвеля влада перейшла до його сина Річард а.

Нестійкість політичного  режиму, народні заворушення, вимоги демократичних реформ привели буржуазію  та дворян до думки про необхідність реставрації монархії. Організатором  перевороту став командувач англійських військ у Шотландії генерал Монк, який відновив правління династії Стюартів. Спроби монархів цієї династії повернутися до безконтрольного правління та насадити в Англії католицизм викликали загальне невдоволення. Лідери буржуазної опозиції запросили на англійський престол правителя Нідерландів Вільгельма Оранського, який обіцяв поважати волю парламенту і повинен був забезпечити союз Англії з Нідерландами у боротьбі проти Франції. 1688 р. війська Вільгельма висадилися в Англії та захопили Лондон. Він був проголошений королем Англії. Так відбувся безкровний державний переворот, що отримав назву Славної революції.

48. Головні конституційні закони Великої Британії XIII- XVIII ст.

Особиста влада представника індепендентів по своїй суті і  формі не могла забезпечити довгострокові інтереси буржуазно-дворянської верхівки, значно зміцнив свої позиції під час революції. Оскільки головним противником буржуазії і джентрі стала тепер не королівська влада, а рух низів, смерть Кромвеля прискорила угоду цих верств з феодальною аристократією з метою повернення до "законної влади". Це знайшло своє вираження у реставрації у 1660 р. монархії Стюартів. За задумом правлячого угруповання джентрі і буржуазії, ця монархія повинна була бути конституційної і гарантувати непорушність головних завоювань революції. Дійсно, у так званій Бредской декларації 1660 новий король Карл II обіцяв, що питання про утримання армії, про землі роялістів, про прощення учасників революції і про віросповідання будуть поставлені на вирішення парламенту. Проте нова розстановка політичних сил в країні сприяла посиленню феодальної реакції. Учасники революції переслідувалися, організації пресвітеріан і індепендентів були ліквідовані. У той же час відновлювалися англіканська церква, Таємна рада та інші дореволюційні органи держави (за винятком найбільш ненависних Зоряною палати і Високої комісії), а також старий порядок їх формування.

Прагнення Карла II і його наступника Якова II відновити абсолютизм, а також симпатії монархів до католицизму  викликали широке невдоволення в країні. Реставрація лише прискорила розпад традиційних форм, відновлення яких було свідомо приречений на невдачу.

Парламент, як і раніше, став ареною політичного протиборства прихильників короля і опозиції. У  цей час у парламенті складаються два політичні угруповання. Представники придворної аристократії і частина джентрі, що орієнтується на Стюартів, а також духовенство склали партію "торі". Опозиція - купці, фінансова буржуазія і верхівка джентрі, збагатилася в ході революції, яких підтримувала промислова буржуазія, - утворила партію "вігів". Обидва угруповання були ще не оформлені в організаційному відношенні, і віги, і торі в подальшому пройшли через цілий ряд партійних розмежування і переходів частини їх членів з одного угруповання в іншу. Проте їхні політичні взаємини наклали значний відбиток на подальший розвиток країни.