Шпаргалка по "Истории"

6. Впродовж розвитку  ольстерської проблеми британський  уряд по-різному ставився до втручання США та міжнародних організацій в її урегулювання. На політику США з цього питання впливала низка чинників. По-перше, існування у країні – члені НАТО конфлікту, упродовж якого часто доходило до використання збройних методів боротьби, хвилювало лідера альянсу – США. По-друге, між Великою Британією і США налагодилися “особливі відносини”, вони є найближ­чими союзниками на міжнародній арені і тому Сполучені Штати турбувалися за долю свого зовнішньополітичного партнера. І нарешті, США втручалися у врегулювання проблеми під тиском мільйонів американських виборців з ірландським корінням, які гостро переживали трагедію поділу батьківщини своїх предків. Заради отримання Північною Ірландією матеріальної допомоги ззовні Лондон пішов на виконання частини вимог Сполучених Штатів.

Вплив міжнародних організацій  на врегулювання проблеми був помітним. Вони слугували трибуною для оцінки подій, що відбувалися на північному сході ірландського острова, і в  такий спосіб коригували політичний курс британського уряду з цього питання. Збільшення прозорості кордонів між європейськими державами, зокрема між Великою Британією та Ірландією в межах ЄС активізувало співпрацю цих країн з розв’язання проблем Північної Ірландії, зміцнило їх взаємну довіру.

50. Охарактеризуйте період правління Якова І та Карла І Стюартів.

Яків I — король Англії (1603-1625), перший з шотландської династії Стюартів (син Марії Стюарт), і король Шотландії (1567—1625, правив під іменем Яків VI); ставши королем двох держав, першим почав називати себе королем Великобританії. Прагнув утвердити Божествене право королів.

5 квітня 1603 року Яків  залишив Единбург й вирушив  у Лондон, вирішивши обрати своїм  місцем перебування більше зі  своїх королівств. Під час від'їзду  Яків пообіцяв шотландцям повертатись раз на три роки. Цю обіцянку він не виконав: король побував з тих пір у Шотландії тільки одного разу, за чотирнадцять років, у 1617 році.

25 липня 1603 року у  Вестмінстерському абатстві Яків VI був коронований королем Англії  під ім'ям Якова I. Шотландія та Англія під владою короля залишались незалежними державами, якими керував один монарх (див. Особиста унія). План об'єднання обох британських держав був одним з найамбіційніших проектів Якова I, однак через опір парламентів Англії та Шотландії так і не був реалізований за життя короля. Об'єднання відбудеться тільки у 1707 році.

Початок правління Якова  в Англії ознаменувався масовою  посвятою у дворянство й роздаванням  титулів (за весь час царювання короля лицарське звання було надано близько 300 людям, з них 62 отримали титули лордів, графів, маркізів чи герцогів). Головним радником короля залишився державний секретар Роберт Сесіл, свої позиції зберегли й багато інших єлизаветинських чиновників. Були реабілітовані учасники змови Ессекса, а його супротивники (зокрема, Волтер Релі) були заарештовані за підозрою у спробі державного перевороту.

Негайно після прибуття до Англії король стикнувся зі складною проблемою релігійних конфліктів. Пуритани представили Якову I Тисячну петицію, де висловлювались побажання щодо поглиблення реформ в англіканській церкві. У 1604 році відбулась Гемптон-Кортська конференція, на якій було вжито спроби досягнути згоди між офіційною церквою та пуританами. Попри те, що у рідній Шотландії вже півстоліття панувало пресвітеріанство, Яків I був противником пресвітеріанських чи пуританських реформ в Англії, вважаючи їх такими, що загрожують королівській владі.

Король достатньо лояльно  ставився до католиків й не припускав  реалізації жорстких англійських законів  проти католиків, при дворі Якова I навіть сформувалась прокатолицька партія на чолі з Говардами. Однак єзуїти й радикальні католики не були цим задоволені. У 1605 році було розкрито Порохову змову з метою убивства короля і членів парламенту. Його учасників було страчено, у країні почались репресії проти католиків. У пам'ять про спасіння короля й парламенту було встановлено державне свято 5 листопада. Донині у цей день у Великій Британії спалюють опудало Гая Фокса, одного з учасників Порохової змови.

Зовнішня політика короля відзначалась прагненням до миру та зближення з континентальними державами. Негайно після вступу Якова I на престол Англії, у 1604 році було підписано Лондонський мир з Іспанією, що завершив тривалу англо-іспанську війну. Пізніше, завдяки посередництву Якова I, завершилась війна Іспанії та Нідерландів. Шлюб старшої дочки короля Єлизавети у 1613 році з Фрідріхом V, курфюрстом Пфальцу та главою Євангельської унії німецьких князів, заклав міцну базу довготривалого союзу Англії з протестантськими державами Німеччини.

Після початку у 1619 році Тридцятирічної війни Яків I відмовився від втручання до справ Німеччини, не бажаючи псувати стосунки з  Іспанією, з якою король почав перемовини про шлюб англійського спадкоємця Карла  та іспанської інфанти. Цей шлюб мав  посилити міжнародний престиж короля й покращити його фінансовий стан. Проти союзу з Іспанією рішуче висловився англійський парламент, що вимагав вступу Англії до війни на боці протестантів. До англо-іспанських перемовин про шлюб втрутились принц Уельський і Бекінгем, чиї авантюрні дії зірвали угоду.

Під тиском парламенту й  Бекінгема у 1624 році Яків I вступив  до війни на боці протестантських  князів. До Голландії було відряджено англійський експедиційний корпус під командуванням Ессекса, було укладено династичний союз із Францією: принц Уельський одружився з дочкою французького короля Генріха IV Генріеттою Марією. У розпал підготовки до нової військової кампанії король Яків помер 27 березня 1625 року.

На роки правління  Якова I припадає початок утворення англійської колоніальної системи. У 1607 році було засновано Віргінію — першу колонію Англії на узбережжі Північної Америки, названу на честь «королеви-незайманої» Єлизавети I. Потім — поселення на Бермудських островах (1609) та в Індії (Мачиліпатам, 1611). У 1620 році пілігримами-пуританами було засновано Плімут, першу колонію Нової Англії, а у 1623 році поселення на острові Сент-Кіттс, першу колонію у Вест-Індії.

Карл І (19 листопада 1600 — 30 січня 1649) — король Англії й Ірландії з 1625 династії Стюартів, син Якова І (Джеймса І Англійського, Джеймса VI Шотландського), батько Карла ІІ.

Після того, як він успадковував трон свого батька, почалися незгоди  з парламентом. Король прийняв Петицію  щодо прав 1628, але потім розпустив  парламент і правив без нього (1629—1640, «Одинадцять років тиранії»). Вів фінансову політику, що викликала невдоволення народу.

У ході англійської революції 17 століття був скинутий і страчений 1649 року.

Його радниками були Страффрод і Лоуд.

Вступивши на престол, Карл, для ведення війни на континенті, зажадав від парламенту субсидій; але парламент хотів вирішити спочатку справи про незаконні корабельні податки й про релігійні питання. Карл двічі розпускав парламент і самовладно збирав податки. Не отримавши достатньо грошей, Карл був змушений знову скликати парламент й затвердити «петицію про права».

Одноосібне правління та релігійні реформи. У 1628 році було вбито Бекінгема, який мав великий вплив на Карла. Незаконне збирання податків, всупереч «петиції про права», спричинив обурення у парламенті, який було у 1629 році знову розпущено Карлом. Після цього він упродовж 11 років правив сам, добуваючи гроші поборами, штрафами, монополіями тощо. У цей час висунувся Томас Вентворт, у подальшому граф Страффорд, людина талановита, але жорстока й властолюбна; він вигадав план (Thorough) введення абсолютної влади короля за допомогою регулярної армії, та з успіхом застосовував його сам, будучи намісником Ірландії. Бажаючи ввести усюди в королівстві єдину Англіканську церкву, Карл переслідував пуританство, віддаючи перевагу навіть папізму; примасу Лоду він дозволив ввести цноту духовенства, вчення про чистилище, молитву за померлих й багато інших догматів, що зближували церкву з Римом.

51. Охарактеризуйте основні напрямки розвитку Великої Британії на першому етапі післявоєнного розвитку 1945-1979 рр.

Стремление вернуть  утерянные экономические и политические позиции, сохранить имперские преимущества и стерлинговые зоны оставалось для Британии тем финансовым якорем, который требовался ей из-за скопившегося за годы войны долга и ущерба, причинённого её инфраструктуре.

Именно такая политика, в ходе которой возлагались надежды  на страны Британского Содружества  Наций, выражала приспособление Британии к новым послевоенным реалиям и характеризовала деятельность лейбористского правительства Клемента Эттли (Clement Attlee) (1945-1951гг.).

Когда в послевоенный период экономика страны испытывала огромные трудности, и значительно  вырос спрос на рабочие руки, правительство К.Эттли начало проводить усиленную мобилизацию рабочих-иммигрантов в странах Карибского бассейна, Индии и Пакистана. В результате, в Британию в большей степени, чем это происходило когда-либо в прошлом, начали стекаться жители её бывших колоний.

В то же время, колониализм, который в свое время привнес  вклад в расцвет государственной  мощи, взрастил и шовинистические  идеи среди всех секторов британского  населения. Империалистическая концепция  является одной из составных традиционных частей идеологии партии консерваторов, и на протяжении всего колониального периода британской истории было дано широкое нравственное обоснование британскому господству над «низшими» народами. Эта концепция не изменилась вследствие развала Британской империи, а вера в «превосходство белого человека», которая была неотъемлемой частью британской культуры с конца ХIX века, лишь изменила свою форму и приспособилась к новым обстоятельствам и к новой политической реальности. Вследствие указанных факторов британцы были убеждены, что расовая проблема и глубоко отрицательные отношения, складывающиеся между ними и «цветными» иммигрантами, явились прямым результатом иммиграции.

Хотя иммигранты бывших британских колоний азиатского и карибского происхождения не планировали оставаться в Великобритании на длительный срок, с течением времени, по положению британского закона о гражданстве от 1948г., они превратились в постоянных жителей. Этот закон устанавливал, что граждане британского Содружества Наций обладают теми же правами, что и граждане Британии, и, следовательно, имеют право свободного въезда и проживания в стране по своему желанию. Первыми, кто пытались принять шаги, направленные на сокращение «цветной» иммиграции, были члены кабинета лейбористского правительства К.Эттли. В июне 1950г. правительство решило принять меры по контролю над иммиграцией «цветных» народов и ходатайствовало перед британским парламентом о представлении ему 59 полномочий для ограничения свободного въезда путём введения категорий граждан.Уже в 1954-1955 гг. деятельность членов парламента правого крыла консервативной партии сопровождалась открытыми расистскими лозунгами, а в период нахождения у власти правительства Энтони Идена (1955-1957гг.) контроль над иммиграцией жителей стран Нового Содружества стал одной из главных темой, обсуждаемой в парламенте.

Следующим шагом консерваторов  в этом направлении стало предложение, обсуждаемое в 1955г. на Центральном Совете партии, рассматривать въезд этих иммигрантов, как въезд иностранцев. В начале 1960-х г. г. произошло слияние «расовой» проблемы с проблемой «иммиграции». Этот синтез был представлен правящими кругами в качестве одной из центральных политических проблем, стоящих перед правительством, и в 1962 г. по инициативе Ричарда Астена Батлера (Richard Austen Butler), министра внутренних дел консервативного правительства Макмиллана, был принят первый

Закон об иммигрантах  из стран был первым законом, ограничивающим въезд тёмнокожего населения из бывших британских колоний.Экономический кризис, разразившийся в 1970-е гг., привёл к усилению расистских тенденций в британском общественном мнении, а поляризация мнений общества по этому вопросу вылилась в насильственные акты на улицах британских городов. После своего избрания в качестве главы консервативной партии в феврале 1975 года, М.Тэтчер при поддержке теневого кабинета решила, что Закон об иммиграции 1971г., принятый прежним правительством консерваторов во главе с премьером Эдвардом Хитом и продолживший политику ограничения въезда «цветных» граждан в Британию, недостаточно эффективен. Э.Хит, считавший, что «культурное различие не превысит лояльность», однозначно запретил кандидатам от консервативной партии использовать на всеобщих выборах тему иммиграции.

В 1976г. на ежегодном партийном  съезде консерваторов, министр внутренних дел теневого кабинета, Уильям Уайтлоу, пообещал провести ревизию всех существующих британских иммиграционных 60 законодательных норм и представить новую концепцию гражданства, основанную на тесной и истинной связи между Британией и её людьми.

Кроме этого, 7 апреля 1978 г. Уайтлоу предложил ряд мер для усиления контроля над иммиграцией. Эти меры консерваторы намеревались поднять на повестку дня немедленно после прихода к власти главы своей партии М.Тэтчер. Через год в телевизионной программе «Мир в действии» М.Тэтчер вновь озвучила свою концепцию в отношении «цветной» иммиграции и отметила, что «для достижения хороших отношений между расами необходимо освободить людей от определённых страхов».

Она пообещала, что консервативная партия после прихода к власти продолжит свою борьбу за полное прекращение иммиграции из стран Содружества. Эти предложения были включены в предвыборный манифест консервативной партии и обусловливались положением о том, что «предполагаемый строгий контроль над иммиграцией необходим для достижения положительных отношений между этническими общинами».

М.Тэтчер и её сторонники, парламентарии  заднескамеечники, чувствуя, что темы достижения «расовой гармонии» и ограничения иммиграции вызывают позитивную реакцию и поддержку со стороны британских избирателей, не ошибались в своих расчётах, делая на них ставку в предвыборной гонке. По данным опроса общественного мнения в 1978 г., за год до выборов, партия консерваторов получила на 9% голосов больше, чем партия лейбористов (в соотношении 48% к 39%), а 21% опрошенных считали, что проблема иммиграции из стран Содружества – одна из острых национальных проблем, стоящих перед страной и требующих немедленного разрешения.