История украинской культурі 19 століття

11111Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme, від фр. sentiment — почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст. Назва виникла від «Сентиментальної подорожі» Лоренса Стерна.

Лоренс Стерн[

Лоренс Стерн (Лоуренс Стерн; англ. Laurence Sterne, 24 листопада 1713,Клонмель, Ірландія — 18 березня 1768, Лондон) — англійський письменник XVIII століття. Широко відомі його романи «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» і «Сентиментальна подорож Францією та Італією». Будучи священиком, він також опублікував численні проповіді, крім того, писав мемуари і брав участь у місцевому політичному житті.

Біографія[ред. • ред. код]

Лоренс Стерн народився 24 листопада 1713 році в Кломнелі, Тіпперері,Ірландія. Його батько, Роджер Стерн, був прапорщиком у британському полку, який до того часу нещодавно повернувся з Дюнкерка. Полк Роджера був розпущений у день народження Стерна і вже через шість місяців сім'я повернулася в Йоркшир, на північ Англії. Перші десятиліття життя Стерна були проведені в переїздах з місця на місце, так як його батько отримував призначення по всій Ірландії. Протягом цього періоду Стерни ніколи не жили на одному місці більше року. Мати письменника з численними дітьми усюди слідувала за піхотним полком і діти, позбавлені нормального догляду та зручностей, вмирали один за одним. Вижив лише Лоренс. У 1724 році, його батько взяв Стерна до Ричарда, тож Стерн зміг відвідувати гімназію поблизуГаліфаксу. Стерн більше ніколи не бачив свого батька, після того як Роджер Стерн був призначений на посаду на Ямайці, де він помер від лихоманки у 1731 році. Стерн був прийнятий в коледж Ісуса в Кембриджі в липні 1733 в віці 20 років. Його прадід Річард Стерн був магістром в коледжі, а також Архієпископом Йоркським. Стерн закінчив коледж із ступенем бакалавра мистецтв в січні і повернувся влітку 1740-го, йому була присуджена ступінь магістра мистецтв. Стерну, схоже, судилося стати священиком і він був посвячений у сан диякона в березні 1737 і в сан священика в серпні 1738.

Вивчав у Кембриджі богослов'я, довго був пастором у селі. Перший роман, написаний Стерном — «Трістрам Шенді» («The Life and Opinions of Tristram Shandy, Gentleman», Лондон, 1759–1767), приніс автору широку популярність; новизна його манери привернула загальну увагу, і Стерн, який переїхав до Лондона, став улюбленцем вищого лондонського суспільства.

Сам роман складається з низки епізодів і має складну структуру з численними авторськими відступами. «Трістрам Шенді» витримав багато видань і перекладений на багато європейських мов. Інший його відомий твір «Sentimental journey through France and Italy» (Лондон, 1768) був написаний Стерном після його подорожі. Це твір, за яким було названо «сентиментальним» цілий напрям у літературі. Він зображає любовні пригоди мандрівника, які чергуються з описом його почуттів. Крім того, Стерн видав багато томів «Sermons» (1760 та наступні роки) Після його смерті вийшли його листи з друзями - «Letters to his most intimate friends» (1775) та листування з Елізою (Єлизаветою Дренер) — дамою, з якою Стерн довгий час був у близьких стосунках.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Англії йФранції, поширився з початку 19 століття в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної іПівденної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.

Виникнення[ред. • ред. код]

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 століття абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди протисентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому:

• живопис

• гравюру

• архітектуру

• музику

• літературу

Історичні передумови[ред. • ред. код]

Романтизм сформувався на фоні суспільної кризи як прояв почуття незгоди з тенденціями кінця XVIII ст.

В Європі буржуазія стає окремою соціальною силою, внаслідок чого змінилася структура суспільства, зруйнувалися традиції спадкової влади. Відбулася низка буржуазних революцій, що призвело до формування конституційної монархії, або до виникнення республіки. У 1649 відбулася революції в Англії, в 1789 — у Франції. Негатив революційних змін (страти, голод, військові дії) призвели до бажання втекти від реальності.

Посилилася роль міст, зросли їхні розміри. Це викликало потяг до первинного стану людини, до природи.

Першою особою епохи, що значно вплинула як на політичні, так і на мистецькі події того часу, став Наполеон Бонапарт, що особистим прикладом продемонстрував важливість особистої ініціативи, дієвості. 18 червня 1815 року Наполеон програв при Ватерлоо, після чого відрікся від престолу й був відправлений на острів Св. Єлени. Життя для романтика також будується на яскравих контрастах.

Церква і надалі втрачає свої позиції в суспільстві, формується чисто світська культура.

У 1804 році, коли Наполеон став французьким імператором, Німеччина лишалася політично відсталою країною, в якій панувала феодальна роздробленість, кріпосне право, середньовічне законодавство. Раніше ряд німецьких держав воювали з революційною Францією. У 1805 р. імператор Австрії Франц ІІ покинув престол. В липні 1806 р. Священна Римська імперія припинила існування, замість неї проголосили Рейнський союз.

У Франції в 1789 році особиста залежність селян, деякі дворянські привілеї й церковна десятина були відмінені. 26 серпня 1789 року прийнята «Декларація прав і свобод людини». В липні 1790 введено громадянський шлюб. В вересні 1791 приймається перша Конституція.

У 1792 році Англія вступила в війну Французької республіки і Бельгії. У 1797 році до війни з Францією додалися внутрішні народні хвилювання, заколот матросів.

В Ірландії продовжуються виступи проти англійської влади. Не зважаючи на це, у 1799 англійський і ірландський парламент було об'єднано.

В Італії виникає ідея національної єдності, що призвело до політичного об'єднання Апеннінського півострова. У1799 р. Наполеон прийняв на себе титул короля Італії. Попри те, що відносну політичну самостійність незабаром було втрачено, ідея єдності італійців продовжувала розвиватися.

Література[ред. • ред. код]

Представники романтичної літератури:

• у Франції — Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько;

• у Німеччині — єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман;

• в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «Лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон;

• у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл.

Живопис[ред. • ред. код]

Франсуа Рюд. Виступ добровольців на захист батьківщини (Марсельєза),1833 р. Тріумфальна арка, Париж

Свобода, що веде народ, 1830, Лувр, Париж

Найпослідовніші позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там гостро, боляче відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа — в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор —Франсуа Рюд).

Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла на нівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву брутальній буржуазній дійсності (Ежен Делакруа,Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії —Джордж Гордон Байрон та ін.)

Дещо хворобливі форми мав романтизм Британії, де відомі представники романтизму зосередились на відтворенні фантастичних чи фантасмагоричних картин розпаленої свідомості (Вільям Тернер, Генрі Фюзелі, Вільям Блейк, частково Джон Костебл).

Європейські митці романтизму:

• Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозон

• Ежен Делакруа, живопис і літографії

• Теодор Жеріко

• Антуан Жан Гро

• Франсіско Гойя, пізні твори

• Кіпренський Орест Адамович

• Артур Гроттгер

• Айвазовський Іван Костянтинович

• Джон Констебл

• Вільям Тернер

• Вільям Блейк

• Каспар Давид Фрідріх

• Отто Рунге

• Карл Шпіцвег

Каспар Давид Фрідріх,Мандрівник над морем туману, 1818, полотно, олія, Кюнстхол Гамбурга

 

 

І.К.Айвазовський, Шторм, 1854 р.

 

 

Генрі Фюзелі, Нічний кошмар, 1781, Детройт, Інститут мистецтв

 

 

Орест Кіпренський, портрет Євграфа Давидова, 1809 р.Російський музей

Романтизм у музиці[ред. • ред. код]

• Нікколо Паганіні

• Фредерік Шопен

• Ференц Ліст

• Гектор Берліоз

• Ріхард Вагнер

• Шуберт

Театр епохи романтизму[ред. • ред. код]

Драматурги нового напряму прагнули зображувати людські почуття, тому стиль театральних постановок було змінено. Відмовилися від єдності події, часу й місця, від пишних декорацій (оскільки теоретики театру вважали, що глядач не ототожнює події на сцені з реальним життям і повірить акторові, навіть якщо той не перебуватиме серед дорогих декорацій). Декламація й наспіви були замінені на просту розмовну мову.

Передмова до твору «Кромвель» Віктора Гюго (1827 р.) містить у собі правила нового театру. Гюго одним із перших зображував у своїх п'єсах нетипового героя.

Альфред де Мюссе працював в жанрі ліричної комедії. Якщо Гюго робив акцент на подіях, то Мюссе цікавила духовна рефлексія героя. Гюго змінював місце події по актах, Мюссе — по сценах та картинах, що було важко втілити в життя.

Автором 66 п'єс є Александр Дюма-батько.

Огюстен Ежен Скріб у своїй творчості утверджував здоровий глузд, його герої є прагматиками.

В Англії Джордж Ноел Гордон Байрон («Каїн», «Манфред») і Персі Біші Шеллі (трагедія «Ченчі») не створювали п'єс для широкої публіки, орієнтувалися на читача. Характерної особливістю їхніх героїв, одинаків-бунтарів, є відчай і песимізм.

Німецький театр представляють Август Вільгельм Глегель (теоретик, творець «Шекспірівського культу»), Генріх фон Клейст, Ернст Теодор Амадей Гофман та Людвиг Йоган Тік.