Культура Стародавньої Індії

Класичний (чи Кушано-Гуптський) — доба найвищого соціально-економічного піднесення староіндійського суспільства та оформлення кастового ладу (II ст. до н. е. — V ст. н. е.).

Географічний ареал Стародавньої Індії — це весь Індостан, тобто територія сучасних держав — Республіки Індія, Пакистану, Непалу, Бангладеш та Шрі-Ланки. Стародавню Індію обрамовували Гімалаї, величну красу яких передали на своїх полотнах художники Микола та Святослав Реріхи, води Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря. Отож у географічному відношенні країна належала до числа найізольованіших у давнину.

Північно-Західна Індія  охоплювала широку долину р. Інд та її численних приток з прилеглими гірськими районами. В сиву давнину Інд мав сім основних приток, проте згодом дві з них, Гхаггар і Сарсуті, пересохли, тому ця територія дістала назву „Країна п'яти рік” — Пенджаб. Край нижньої течії Інду назвали Сінд. Тут західний берег ріки гористий, а на схід простягнулася мертва пустиня Тар, яка цілком ізолювала басейни обох великих рік, Інду й Ганги, що значною мірою спричинило неоднаковість історичних доль Північно-Західної та Північно-Східної Індії. Розливи Інду, що витікав із Гімалаїв, залежали від танення снігів у горах і тому були нестабільними. Вологі мусони не досягали долини Інду, дощів там випадало дуже мало, влітку шаленіли гарячі вітри пустині, тому земля вкривалася зеленню лише взимку, коли Інд розливався.

Північно-Східна Індія була розташована в зоні тропіків, її клімат визначався мусонами Індійського океану. Там вегетація тривала впродовж цілого року, а пір року було, як у Стародавньому Єгипті, три. У жовтні—листопаді, відразу після жнив, наставала зима, яка нагадувала наш „оксамитовий сезон” у Криму. Найхолодніше було в січні—лютому, коли температура повітря знижувалася до +5 °С, нависали тумани, випадала ранкова роса. Потім приходило тропічне літо, коли панувала воістину пекельна спека. На відміну від Єгипту, де ночі завжди прохолодні, в долині Ганги в березні—травні нічна температура повітря, за майже стовідсоткової його вологості, не падала нижче + 30... + 35 °С. У таку спекоту трава вигорала, дерева скидали своє листя, водоймища висихали, земля виглядала спустошеною та занедбаною. Характерно, що саме в ту пору індійські селяни готували поля під засів. У червні—серпні наставав двохмісячний дощовий сезон. Тропічні зливи несли жадану прохолоду, повертали землі красу, тому населення зустрічало їх як велике свято. Проте сезон дощів нерідко затягувався, тоді ріки виходили з берегів і затоплювали поля й селища, коли ж він запізнювався — приходила страшна посуха.

Родючий алювій, товщина якого в  окремих місцях досягає сотень метрів, тепличний клімат перетворили долину Ганги на справжнє царство Флори. Схили Гімалаїв вкривали одвічні ліси, долинну місцевість — бамбукові хащі та мангові гаї, в пониззі Ганги буяли очерет, папірус, лотос. Казково багатим був і тваринний світ цього куточка планети. В джунглях бродили королівські тигри, носороги, леви, слони та безліч іншої звірини, тож цей регіон був сущим раєм для стародавніх мисливців-лучників.

Ріка Ганга, яка також  витікала з Гімалаїв і за 500 км від  впадіння у Бенгальську затоку утворила найбільшу у світі дельту (мулисту й непридатну для навігації), мала багато приток, найбільшою з яких була й залишається Джамна. Обидві священні ріки зливалися в одне річище біля сучасного Ілахабада — своєрідної Мекки індуїстів, а до того впродовж 1000 км текли паралельно.

Надра басейнів Інду й Ганги були багаті на сировинні ресурси, особливо на мідну та залізну руди. Найбагатшими покладами металевих руд, які до того ж залягали майже на поверхні землі, славився південно-східний Біхар (на сході басейну Ганги).

Таким чином, природнокліматичні умови в Північній Індії, де з'явилися найдавніші індійські цивілізації, були загалом сприятливими для господарської діяльності людини. Разом із тим ідеальними їх назвати не можна. Давалися взнаки і страшні посухи, і не менш згубні повені, необхідна була іригація, хоча штучне зрошення полів відігравало в сільськогосподарському розвитку країни набагато скромнішу роль, ніж у Єгипті чи Месопотамії. Завдавали збитків хліборобу птаство й гризуни, люди не знали рятунку від отруйного гадюччя, що ним кишіли джунглі. До речі, й нині індійські кобри щороку жалять сотні тисяч людей, причому кожен десятий з ужалених ними помирає. Проте найбільш діймала індійців невпинна боротьба з дикими джунглями й бур'янами, які були здатні в лічені дні перетворити освоєні важкою працею земельні ділянки в непрохідні хащі. Іригаційний характер землеробства та потреба відвойовувати землі в джунглів були тими факторами, які сприяли згуртуванню селян у трудовий колектив, робили селянські общини напрочуд міцними.

Характерно, що стародавні індійці дуже дбайливо ставились до живої природи, намагались не завдавати їй шкоди і навіть піднесли цей мудрий принцип у ранг релігійного закону, тому їхня господарська діяльність виявилась менш згубною для екологічної ситуації, ніж інших стародавніх народів, передусім китайців.

Інакше склалися природнокліматичні умови в Південній Індії, відрізаній від Північної суцільним ланцюгом гірських кряжів. У центральній частині  материка (це найбільше на планеті  плоскогір'я називають Деканом) було можливе лише терасне землеробство. Ріки Декану повноводні, піски найбільших із них, Годаварі й Кістані (Крішну), багаті на золото й алмази. Щодо крайнього півдня материка, то його повноводні ріки з крутими берегами та бурхливою течією не відігравали істотної господарської ролі, тому цивілізація у цьому регіоні постала найпізніше.

У давнину Індію називали Ар'явартою — „країною аріїв”. Згодом з'явився також топонім Бхарат, який походив від імені легендарного героя Бхарата (він був, за однією версією, сином царя Душ'янти й небесної красуні-апсари, за іншою — прабатьком роду людського). В середні віки існувала ще одна назва Індії — Хіндостан (Хіндустан), європейським варіантом якої й став топонім Індія. Топонім Хіндостан означає „країна Хінд” і походить від перської назви річки Хінд (індійці називали цю річку Сіндху). Нині в Республіці Індія обидві назви, Бхарат і Хіндустан, рівноправні, хоч перша вживається частіше

У загальних рисах Стародавня Індія вписувалася в груповий портрет старосхідних цивілізацій. Деякі ознаки об'єднували її в історичному плані навіть із Стародавнім Китаєм. Так, у ній, як і повсюдно на Стародавньому Сході, відбулася „міська революція”, тобто з'явилися міські общини, виникли приватна власність і патріархальне рабовласництво тощо. Все ж, хоч Індія в давнину не була такою ізольованою від інших цивілізацій, як Китай, своєю надзвичайною самобутністю вона перевершила навіть старокитайське суспільство. В Індії, наприклад, дуже невиразно проявилася політична централізація, більше давалися взнаки роздробленість і нестабільність. У жодній іншій країні Стародавнього Сходу не відбулося такого закостеніння суспільних станів, як в Індії, де станова ієрархія оформилась у неймовірно живучу систему варн і каст. Не менш живучою, безприкладною у світовій історії, виявилася також система індійських землеробських общин. Жодна країна світу не могла змагатися з Індією в етнічному та культурному розмаїтті населення. В суспільно-політичному житті індійців особливу роль відігравав світоглядний фактор, який, за словами Л. С. Васильєва, надійно фіксував прижиттєвий соціальний статус індивіда, гальмував його престижні поривання, спрямовував його енергію „в русло вражаючих, але практично малокорисних вправ і хитромудрощів аскези та йоги...”. Перелік феноменів індійського суспільства можна було б продовжити, проте й наведених досить, щоб погодитись з тими істориками, які називають його „майже інопланетним”.

Перші поселення землеробів археологи виявили в низькогірських західних районах долини Інду. їх датують IV тис. до н. є. В середині III тис. до н. є. такі поселення зарясніли вже по всій долині, причому окремі з них на той час можна вважати містами. Отож у Північно-Західній Індії склалася третя після шумерської та єгипетської міська цивілізація епохи бронзи. Вчені називають її по-різному: Індською, Протоіндійською, Хараппською, Доведійською. Географічний ареал цієї цивілізації виходив далеко за межі Індської долини і майже вдвоє перевищував сумарну територію Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, приблизно дорівнював території сучасної Франції.

Прямих доказів існування в хараппському суспільстві державних інститутів виявити не вдалося, проте індологи майже не сумніваються в тому, що воно було побудоване на державних засадах, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території та піклувався про її благоустрій.

Хараппська цивілізація  існувала десь упродовж 2300— 1700 рр. до н. е., а потім канула в небуття, хоч і не безслідно. Щодо причин її раптової загибелі існують лише гіпотези. Протягом тривалого часу індологи поділяли точку зору англійського археолога М. Уїлера, згідно з якою хараппські міста стали жертвою нашестя „арійських” племен. Це наукове припущення базувалося на знахідці в Мохенджо-Даро 18 людських скелетів з явними слідами фізичних пошкоджень. Однак згодом за допомогою радіокарбонного методу ці кістяки було датовано XVIII ст. до н. е., „арії” ж потрапили в Індію кількома століттями пізніше. До того ж, як установили археологи, післяхараппські культурні нашарування в долині Інду майже не відрізнялися від хараппських, тому навряд чи вони були „арійськими”. Нині індологи здебільшого вважають Хараппську цивілізацію жертвою спричиненої нею ж самою (нераціональним веденням поливного землеробства та хижацькою вирубкою лісів) екологічної катастрофи. Останнім часом у її загибелі звинувачують епідемію малярії (ця гіпотеза базується на результатах використання нових методів обстеження згадуваних 18 кістяків).

Хараппська цивілізація  розквітла тоді, коли в інших районах  Індостану ще панував неоліт. Після її загибелі минуло тисячоліття з гаком, перш ніж в Індії знову з'явилася цивілізація — вже в іншому регіоні і в іншій історичній обстановці.

Нова цивілізація постала не в Північно-Західній, а в Північно-Східній Індії, в долині Ганги. Її виникненню сприяла міграція в Північну Індію „арійських” племен, які назвали свою нову батьківщину Ар'явартою — „країною аріїв”. В історичній науці ці племена дістали назву індоарійських.

Індоарійці разом з  іранцями відпаростилися від індоєвропейського племінного союзу, як уже зазначалось, приблизно в середині II тис. до н. е. Яким шляхом забрели вони в Індію, з'ясувати не вдалося. Як вважають дослідники, вони, імовірно, спершу потрапили разом з іранцями в Іран, а вже потім перекочували в індійські джунглі. А втім, шляхи індоаріїв та іранців могли розійтися ще до прибуття останніх в Іран, тобто десь у Середній Азії. До недавніх пір ця міграція уявлялась ученим як нашестя хоробрих і жорстоких воїнів, яке супроводжувалось масовим поневоленням аборигенів та кривавими оргіями. Нині ж більше схиляються до думки, що відбулося поступове, мирне заселення індійських земель цими племенами. Слід зазначити, що ні перша, ні друга концепція не підтверджується надійними джерелами.

Історики нерідко трактують  прихід індоаріїв у „країну тисячі чудес” як завоювання висококультурним народом напівдиких аборигенів, навіть вважають мігрантів творцями індійської цивілізації. Прихильники расової теорії при цьому зараховують світлошкірих „аріїв” і темношкірих аборигенів до різних рас, осмислюють „арійське завоювання Індії” як перемогу вищої раси над нижчою. Їм слушно заперечують, що індоарії — ніяка не раса, а етнічна група чи, що ще вірогідніше, елітарний прошарок у племінному союзі індоєвропейців, що хараппська культура в Індії своїм рівнем не поступалася індоарійській, тому остання аж ніяк не могла виконати культуртрегерську місію в цій країні.

Отож питання про  міграцію в Північну Індію „аріїв” залишається дискусійним, відповіді на нього не виходять за межі здогадів і наукових гіпотез. Наука не знає, відкіля і як потрапили „арії” на свою нову батьківщину.

Освоєння Північно-Східної Індії „аріями” тривало майже тисячоліття. Цей період індійської історії в науці називають Ведійським, бо саме тоді було складено на санскриті — мові „аріїв” — священні тексти Вед. У Ведійський період, до середини І тис. до н. е., в північних краях Індостану відбувся синтез індоарійської та місцевих (протомундівської та протодравідійської) культур у нову, спільну для населення цього обширного регіону культуру, що її здебільшого ототожнюють з культурою „сірої розписної кераміки”.

До своєї міграції в басейн Ганги  та її приток індоарійські племена  ще вели напівкочове життя, проте  в них уже з'явились соціальна  нерівність, зародки станово-кастової системи, легітимна центральна влада — одним словом, зароджувалася цивілізація. Потрапивши в глушину, де лише вряди-годи можна було зустріти осідок землеробів, індоарії (мабуть, не без впливу місцевої землеробської культури) стали переходити від кочового життя до осілого, хліборобського. З допомогою залізних знарядь праці, які саме тоді ввійшли у вжиток, вони розчищали дрімучі хащі, осушували болота, будували іригаційну систему у вигляді каналів і водоналивних коліс. До середини І тис. до н. е. весь басейн Ганги вже був обжитий індоаріями, хоч там усе ще залишалось чимало боліт і джунглів.

Політичне життя ведійської Індії  вирізнялося вражаючою нестабільністю. Численні племена легко знімалися  з обжитих місць і знаходили  собі інший осідок. Раптово виникали і швидко гинули царства, династії, змінювались їхні назви. Контури політичної історії країни проглядаються в цій політичній мозаїці лише із середини І тис. до н. е.

Наприкінці Ведійського періоду, але не раніше VIII ст. до н. є., в долині Ганги з'явилися перші міста (до речі, були вони менші за хараппські центри і гірше від них упорядковані) та найдавніші держави, що їх стародавні тексти називають „великими країнами” (махаджанападами). Таких „великих країн” налічувалось понад півтора десятка, і вони мали різний політичний устрій. Одні з них були примітивними монархіями з дуже слабкою центральною владою, інші — олігархіями чи республіками.

Найсильніші тогочасні  держави в долині Ганги — Кошала із столицею в Шравасті та Магадха  із столицею в Раджагріха (нинішній Раджгір). У політичному змаганні між цими державами поступово гору взяла Магадха, яка посилилась за династії Шайшунагів. Шостий цар цієї династії, Аджаташатру, завоював сусідню республіку Ліччхавів, а невдовзі й саму Кошалу. Його наступник Удаїн зробив своєю столицею Паталіпутру — майбутній політичний та культурний осередок Північної Індії. Згодом царі Магадхи поширили свою владу також на сильну державу Аванті із столицею в Удджайні.

У IV ст. до н. є. в державі Магадха відбувся двірцевий переворот. Цього разу на політичний Олімп зійшла нова династія Нандів, яку започаткував царський цирульник, тобто представник соціальних низів. Нанди тримали півмільйонну армію, яка завоювала держави Центральної Індії, але чомусь винищували військову знать.

Північна Індія, таким чином, політично  об'єднувалась, однак цей процес не зачепив долину Інду, яка після загибелі Хараппської цивілізації рясніла карликовими князівствами та племінними союзами. Скориставшись політичною розпорошеністю цієї території, перські царі з династії Ахеменідів прилучили її до складу своєї неозорої держави. Північно-Західна Індія становила дві перські сатрапії — Гандхару та Хінду. Індійці платили завойовникам-персам колосальну данину (майже 9 тонн золота щорічно), служили в перському війську. А втім, входження індійських земель до складу імперії Ахеменідів мало й позитивні наслідки: воно сприяло взаємовпливу індійської та перської культур.