Культура Стародавньої Індії

З ремесел в Індії ще за Хараппської  доби розвивалися гончарство, ткацтво, будівництво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляної пасти тощо. Знаряддя праці в хараппських містах залишалися мідними й бронзовими, залізо ввійшло в ужиток уже за Ведійської доби. Проте свого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е.— першій половині І тис. н. е. Тодішні ткачі, наприклад, виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу, майже невидиму бавовняну тканину (найвідомішими текстильними центрами були міста Варанас, Матхура, Удджайн). Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки; мечі з індійської сталі носили перські царі.

Яскравий опис тогочасних індійських ремесел знаходимо в „Рамаяні”:

В стремлении найти благородного Раму — едины,

На поиски вишли достойные простолюдини,

Что дивно алмази гранят, обжигают кувшины.

Явились прядильщики шелка и шерсти отменных,

Сверлильщики узких отверстий в камнях драгоценных.

Искусники те, что куют золотые изделья,

Павлинов ловцы, продавцы благовонного зелья,

Там первой руки мастера-оружейники били,

Ткачи, повара, лицедеи-затейники были.

Там лекари, виноторговцы, закройщики били,

Чеканщики, резчики, банщики, мойщики били.

И пильщики, и рыбаки, бороздившие води,

И лучшие из пастухов — главари, верховоди.

Стекло выдувая, кормились умельцы иные,

Другие — одежды выделывали шерстяные.

Чільне місце в господарському житті індійців з найдавніших часів посідала торгівля. Хараппське населення, зокрема, підтримувало тісні торговельні зв'язки із своїми близькими і далекими сусідами — Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовне каміння тощо. В середині І тис. до н. е. в Індії з'явилися перші металеві гроші, вони владно підпорядкували собі торговельне життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. Індійське купецтво в Буддійський період за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, доправляло традиційні індійські товари (прянощі, перли, діаманти, вироби із слонової кістки, текстиль тощо) в країні елліністичного світу. Характерно, що індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Археологи часом знаходять клади в сотні й тисячі золотих монет навіть у халупах індійських бідняків.

Торгівля відчутно залежала від політичної обстановки, яка в Стародавній Індії була дуже мінливою, та від розвитку засобів комунікації. В першій половині І тис. н. е. завдяки новому політичному об'єднанню країни, зростаючій господарській спеціалізації регіонів та поліпшенню транспортних можливостей індійська міжнародна торгівля помітно активізувалася. Судна з традиційними індійськими товарами можна було зустріти біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор'я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійці завозили на батьківщину вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, масла, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію.

Індійські ремісники  та купці об'єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. В першій половині І тис. н. е. державний контроль за ним послабшав; ремісничі корпорації, наприклад, уже могли самочинно укладати договори з приватними замовниками, мали свої печатки й символи.

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію „аріїв”. Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з'явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість  окремих груп населення мала місце  також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні  тексти називали „володарями всесвіту”, а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал. С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії „без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів через брахманів; і жертва й молитви — шлях до богів — в їхніх руках”.

Кшатрії були військовою елітою (колісничниками, кіннотниками, вожаками бойових слонів тощо). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, ніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Вайші займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов'язаним, на думку деяких індологів, з „аріями”, протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов'язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали „двіджаті” — «двічі народженими», а шудрів — „екаджаті” — „раз народженими”).

Поділ населення на варни  вважався священним. Один із давніх міфів  називав творцем варн „батька всього живого” Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стеген, шудрів — із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства  починаючи з VII—VI ст. до н. е. перебували не шудри, а ачхуті — „недоторкувані”, навіть дотик до яких ритуально оскверняв „двічі народженого”. „Недоторкувані” не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли „недоторкуваному” доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб „двічі народжені”, які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла „двічі народженим” користуватися послугами „недоторкуваних”, проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста „недоторкуваних” існує в Індії донині й налічує близько 60 млн. чоловік (8 % населення країни).

Походження варн, передусім  шудрів, залишається однією з найактуальніших  і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи „аріїв”. Мовляв, „арії” в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова „варна” є „колір”. Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов'язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії — червоний, вайші — жовтий, шудри — чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий — моральні чесноти, червоний — енергію та рішучість, жовтий — поєднання цих якостей, чорний — порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів небезпідставно констатував, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв'язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з  однієї варни в іншу внеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії й нещадно карались органами общинного самоврядування, аж до оголошення порушника поза законом, тобто приречення його на громадянську смерть. Проте за Маурійської доби в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн та наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи — джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут каст-джаті, кількість яких і самоізольованість зростали, остаточно склався в „Золотий вік Гуптів” (середина І тис. н. е.).

Що сааме лежало в основі цього соціального процесу історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: природно-географічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, як це не парадоксально, сприяв мобільності індійського суспільства, бо давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

В джаті об'єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а касти-джаті — його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи, далебі, не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

До речі, життєві орієнтири індійця визначалися не лише його варновою чи кастовою приналежністю, а й ашрамами — етапами життя. Перебіг життя „двічі народженого”, передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав „домогосподарем”) та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім бродячим аскетом).

Як вважають дослідники, у Стародавній Індії співіснували три економічні сектори: державний, общинний та приватний. Співвідношення між ними встановити на основі наявних джерел не можна. Гадають все ж, що воно було неоднаковим у різних регіонах і в різні періоди історії і що в країні загалом спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного та общинного.

Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, проте в ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася, зокрема, рабська праця, проте в незначних масштабах. Джерелами рабства служили війни, боргова кабала, спадкове рабство, самопродаж і навіть програвання себе в кості — улюблену гру нащадків „аріїв”. Здебільшого раби працювали в державному господарстві, однак їх нерідко тримали й рядові общинники. У джатаках найчастіше згадуються сім'ї, які тримали одного раба чи рабиню. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і жили на становищі молодших родичів свого господаря. На їхніх плечах лежали ритуально нечисті роботи (забій худоби, прибирання нечистот, прислужування в лазні тощо). Серед рабів, очевидно, кількісно переважали рабині-наложниці. Індійські раби поділялися на розряди (згідно із „Законами Ману” — на 9 розрядів, а за пізнішими „Законами Наради” — на 15). За ними зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раб, який належав до варни брахманів, використовувався лише на тих роботах, які не принижували його варни; до нього в суспільстві ставились із відповідною повагою. Одним словом, форми використання рабів у стародавній Індії були настільки м'якими, що в окремих європейців (у Мегасфена, наприклад) склалося хибне враження, буцімто в ній рабів взагалі не існувало.

Широко використовувалась  в Індії наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише впродовж домовленого строку й одержували від нього договірну платню. Характерно, що в найми йшли не через бідність (принаймні, не завжди через бідність), а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов'язком. Як і раби, наймити-кармакари поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в'язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.