Культура Стародавньої Індії

Хоч у це важко повірити, але соціальних вибухів староіндійське суспільство, здається, не знало. Низи покірливо несли на своїй шиї ярмо, їхню соціальну активність притуплювала етнічна та кастова роз'єднаність, а ще більше — індійські релігії, які перекладали вину за існування соціальної несправедливості на самих знедолених.

У першій половині І тис. н. е. в індійському суспільстві з'явилась і набирала силу феодальна форма залежності. По-перше, царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб, причому на перших порах жалувала землю у тимчасове володіння, але згодом — уже в довічну власність („поки світить сонце і місяць”, як говорилося в жалуваних грамотах). Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, тобто поступалася їм частиною своїх адміністративних, фіскальних та судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. По-друге, процес феодалізації відбувався і в общинах. Общинна верхівка захоплювала кращі земельні ділянки й примушувала працювати на неї сільську бідноту. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби — рабами довічними. Втім, в основі соціальної градації староіндійського суспільства — і це була одна з його специфічних рис — по-старому лежала не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова приналежність.

Не згадати про варни  та касти — значить нічого не сказати про саму Індію. Але не менш колоритною „візитною карткою” традиційного індійського суспільства була система міських та, особливо, сільських общин.

Про те, якою була община за Хараппської доби, ми можемо висловлювати лише більш-менш вірогідні припущення. Про індійські общини післяведійської Індії джерела розповідають порівняно виразно й докладно.

У Буддійський період Північно-Східна Індія була охоплена процесом урбанізації. Окремі старі  й новозбудовані міста були велелюдними  й багатими. Серед них виділялася столиця держави Маур'їв Паталіпутра — найбільше місто Північної Індії, а можливо й усього Стародавнього Сходу (вона займала територію 25 кв. км, тобто втроє більшу, ніж Олександрія Єгипетська; її, якщо вірити Мегасфену, оточувала оборонна стіна, що мала 60 в'їзних воріт та 570 веж-бійниць). Усе ж більшість міст у долині Ганги були гірше за хараппські центри забудовані й упорядковані.

Своїм зовнішнім виглядом місто майже не відрізнялося від  села, по суті являло собою велике чи дуже велике село. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслом, друга — за іноземцями, третя — за народжуваністю та смертю городян, четверта — за торгівлею, п'ята — за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилось казенне тавро, шоста стягувала торговельне мито.

Проте провідну роль у  формуванні староіндійської цивілізації відігравала, на думку ряду істориків, не міська, а сільська община. Побудована на багатокастовій основі система землеробських общин в Індії виявилася неймовірно живучою. Вона витримала всі політичні завірюхи і в пережиточних формах збереглася донедавна.

Сільська община сама забезпечувала себе всім необхідним. У кожній з них були свої ремісники (мідник, столяр, коваль, ювелір, каменяр, ткач, гончар, чинбар, перукар тощо), яким селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників, навіть оповідача, який у холодну пору року тижнями, а то й місяцями декламував їм улюблені шлоки „Рамаяни” та „Махабхарати”.

У Буддійську добу індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Державним податком їх, звичайно, обкладали, проте не примушували працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали (військові обов'язки виконували лише кшатрії). Індійські общини були незалежними і в адміністративному відношенні. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів („п'яток”).

Система общин відігравала  колосальну роль у всіх сферах суспільного  життя Стародавньої Індії, проте  основною суспільною ланкою в ній  була сім'я, побудована на патріархальних засадах.

Індіанку ледь не з  пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку. „Закони Ману” зобов'язували дівчину коритися батькові, молодицю — чоловікові, вдову — синам. Для жінки чоловік мав бути божеством навіть у тому випадку, коли він являв собою осереддя всіх пороків. Чоловік міг продати свою жінку, програти її в кості, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток і негайно — якщо виявиться нелагідною. Більше того, якщо дітей не буде з провини чоловіка, останній міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукає для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.

Залежність індіанки від чоловіка за стародавньої доби дедалі посилювалась і зрештою набрала форми дикунської традиції саті — самоспалення вдови на похоронному багатті небіжчика. На перших порах саті практикували елітні прошарки суспільства, а наприкінці стародавньої доби — і нижчі касти.

У більшості випадків вдова добровільно йшла з життя  на багаття, бо інакше воно стало б  суцільною тортурою для неї, адже родичі небіжчика не простили б їй відмови виконати свій священний  обов'язок.

А втім, становище індіанки було таким невідрадним не скрізь. У передгір'ях Гімалаїв, наприклад, жінкам дозволялося їсти м'ясо, вживати алкогольні напої, навіть ходити на танці. На крайньому півдні Індостану навіть у другій половині І тис. до н. е. ще взагалі панував матріархат.

Помітним суспільним явищем у Стародавній Індії була проституція, до якої, як це не дивно, громадська думка ставилася загалом поблажливо (її засуджувала лише частина брахманів). При царському дворі, крім офіційних наложниць, мешкали представниці найдавнішої професії, які обслуговували царських гостей та заразом шпигували на царя. В державному апараті були спеціальні чиновники, які інспектували публічні доми та стягували з їхніх чарівних жительок спеціальний податок. Десь на порозі середньовіччя в країні з'явилася й храмова проституція, особливо поширена в тамілів і дравідів. Як і грецькі гетери, непоодинокі індійські повії здобували багатство, славу і почесті.

Таким виглядало в  загальних рисах староіндійське суспільство: близьким нам і далеким, динамічним і консервативним, заманливим і непривабливим, зрілим і не дуже.

Релігія. Писемність, наукові  знання та мистецтво. Архітектура. Література. Театр, музика.

Культурно-релігійний феномен  Стародавньої Індії склався до середини І тис. до н. е. шляхом синтезу чужинного „арійського” та місцевих протодравідійського й протомундівського культурно-релігійних субстратів. Пізніше духовний світ населення „країни тисячі чудес” зазнав відчутних зовнішніх впливів (елліністичного, мусульманського), проте ніколи не втрачав своєї етнічної основи, не переставав бути індійським. Це перша його важлива особливість. Друга полягає в тому, що світогляд індійців формувався в умовах безпрецедентного етнокультурного розмаїття в самій країні. Увібравши в себе безліч місцевих культурно-релігійних традицій, духовна культура Стародавньої Індії постала не як їхня проста арифметична сума, а як цілісний духовний феномен, у котрому кожна окрема етнокультура становила органічну частину єдиної за-гальноіндійської культури.

Внесок духовної культури стародавніх індійців у скарбницю культури світової неможливо переоцінити. Під її безпосереднім впливом відбувався духовний розвиток народів Ірану, Середньої Азії, Тибету, Цейлону, Камбоджі, Сіаму, Індонезії. Чимало її досягнень запозичили також європейці, на яких особливе враження завжди справляла релігійно-філософська думка Стародавньої Індії.

Джерела проливають світло на найдавніші форми духовного життя  індійців лише з доби арійської міграції в країну, коли там з'явилася й  розвинулась релігія Вед. Спершу ведизм був звичайною системою міфів, однак поступово перетворився на релігійно-міфологічний світогляд, який дістав назву брахманізму. Відображений він у священних книгах Вед, складених санскритом архаїчної форми.

У „Рігведі” згадуються десятки, можливо, навіть тисячі богів (точно встановити їхню кількість не вдається тому, що кожне ведійське божество має багато імен-епітетів). З'ясувати функції та ієрархію ведійських богів також дуже складно. Найімовірніше, релігія Вед є генотеїстичною (кожна община вважала верховним свого бога, не цураючись при цьому й інших культів)

Ведійські боги поділялися на дві протилежні групи: добрих девів і злих асурів. Силами зла були у ведійському пантеоні також кровожерливі ракшаси, з якими боги вели невпинну боротьбу. Історики гадають, що ракшасами індоаріям уявлялися темношкірі аборигени-дравіди.

До найпопулярніших  ведійських богів, чиї імена в „Рігведі” згадуються найчастіше, належав громовержець Індра — великий воїн, який нищив арійських ворогів. Дуже поважним був і культ Варуни — охоронця Ріти (віковічного світопорядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). Варуни, на відміну від інших богів, вважали праведником і побоювались. Вельми популярним був культ наркотичного напою Соми, з яким здружилися ведійські боги, особливо Індра. Населення супроводжувало ритуал, пов'язаний з цим культом, непристойностями та публічними оргіями. Проте особливою популярністю користувався Агні — культ священного вогню, на якому спалювали пожертви богам і якого вважали через це посередником між людьми та небожителями.

В уяві населення Індії ведійські боги співіснують із вселенською абстрактною силою, якій підкоряється все суще, навіть боги. Цю пантеїстичну ідею запозичили також інші індійські релігії, які визнавали авторитет Вед. Вона трактує Всесвіт як єдність макрокосму й мікрокосму, в якому все взаємообумовлене й детерміноване.

Основою ведійського  ритуалу стало архіскладне жертвопринесення. Ведизм наділяв молитву, якщо вона супроводжувалась пожертвою богам, особливою магічною силою. Вважалося, що боги не можуть ні в чому відмовити молящому, якщо він складає їм пожертву згідно з усіма тонкощами ритуалу. Отож ведійський люд будував свої взаємини з небожителями  за принципом „do ut des” („даю тобі, щоб дав мені”).

Релігія Вед певною мірою пристосовувалась до змін у суспільному житті. Так, у першій половині І тис. до н. є. в Північній Індії з'явилося професійне жрецтво, яке поступово монополізувало ведійський ритуал і саме завдяки цьому перетворилося на елітний суспільний прошарок. Ряд тубільних племен (вони стали варною шудрів) було відлучено від релігійного життя. Ведійські боги стали кастовими: творець світу Брахма вважався покровителем жерців-брахманів, озброєний космічною блискавкою (ваджрою) Індра — покровителем воїнів-кшатріїв і царської влади, Рудра (його пізніше ототожнили з Шівою) — покровителем купців, ремісників та землеробів (варна вайшів). Жерці відвели найпочесніше місце у ведійському пантеоні культу жертовної молитви — Бріхаспаті. Зростала роль культів Вішну та Шіви (про них ітиметься далі) та їхніх жінок — Лакшмі (богиня сімейного щастя, символ жіночої вроди, ласки, самопожертви) й Деві (охоронниця від демонів, символ невгамовності й фанатичної люті; тільки Шіва міг підібрати собі таку супутницю життя).

Загалом навіть пізня форма ведизму (брахманізм) залишилася примітивною релігійно-міфологічною системою, що морально застаріла всередині І тис. до н. е., коли в Північно-Східній Індії виникло класове суспільство й великі держави. У зв'язку з розвитком землеробства зросла роль робочої худоби — і населення іншими очима подивилось на ведійські жертвопринесення, що супроводжувалися масовим її забоєм. Розвиток торгівлі та лихварства викликав переоцінку суспільних цінностей, похитнулася віра багатьох у святість варнових обмежень та заборон. Політичне об'єднання індійських земель зробило недоречним освячування релігією Вед основ родоплемінного устрою. Недоречними виглядали й претензії брахманів на елітарне становище в суспільстві. Все це спричинило важливі зміни в системі релігійно-міфологічного світогляду.

Відразу необхідно зазначити, що поява реформаційних віровчень, краще пристосованих до нових суспільних умов, ніж релігія Вед, не підписала смертний вирок брахманізму. Брахманізм, чимало ідей та сюжетів якого нові віровчення запозичили, і надалі утримував у своїх рамках духовне та світське життя маси населення, причому його вплив зберігся в Індії дотепер (сьогодні кожен грамотний індієць знає напам'ять усі 1028 гімнів „Рігведи”). Майже не зменшився й колишній престиж брахманів. Ці творці й охоронці ведійської літератури забезпечували міжетнічний мир і злагоду, зберегли сам принцип станово-кастового поділу населення, який, за словами С. Ф. Ольденбурга, „на перший погляд розчленовував, однак насправді виконував і об'єднавчу місію, бо він не рахувався ні з племенем, ні з державою, створюючи щось міцніше, ніж умовні кордони племені чи країни”.

Зміни в духовному  кліматі Індії започаткувала поява літератури упанішад („сидіти біля вчителя”). Упанішади завершують ведійську літературу, тому їх ще називають ведантою — „кінцем Вед”. Традиція налічує 108 упанішад, найдавніша з яких, „Бріхадараньяка-упанішада”, датується VIII—VII ст. до н. е.

Упанішади поставили  під сумнів твердження брахманів, буцімто  лише жерцям доступна „вища істина”, висловили впевненість, що наставником у релігійному житті може бути навіть безрідний, аби він лише мав відповідну підготовку, допускали безгріховність порушення станово-кастових обмежень та заборон. Саму варнову систему вони не відкидали, проте пов'язували належність особи до тієї чи іншої варни не з її походженням, а з моральністю та професією.

Упанішади породили (чи, найімовірніше, відродили) віру в переселення  душ — сансару. Згідно з цією релігійною ідеєю, Всесвіт — це сансара, „колесо життя”, тобто нескінченний цикл народжень і смертей, у якому смерть є переселенням душі в іншу матеріальну субстанцію. Долю кожної душі в її новому народженні визначає карма — сукупність вчинків, слів, помислів у кожному з попередніх життів. Відповідно до непорушного закону карми, якому підлягає все, що живе в сансарі (тобто навіть боги), душа праведника відроджується в представникові тієї самої, а то й вищої касти, душа ж грішника — в якійсь нікчемній істоті.