Культура Стародавньої Індії

Цікаво, що на стародавніх  зображеннях бачимо індіанку здебільшого  напівголою, часом лише у вузісінькому поясі, що служив радше декором, ніж  вбранням. Сучасні ж індіанки неймовірно сором'язливі й старанно прикривають своє тіло.

Індіанки в давнину  ходили з непокритою головою, чоловіки носили на голові тюрбан. І жінки  й чоловіки робили на голові хитромудрі зачіски. Бритоголовими були лише монахи та частина брахманів (останні все  ж залишали на самій маківці чуб). Характерно, що на стародавніх зображеннях індійці майже завжди вусаті, але безбороді, тимчасом Арріан і Страбон запевняли, що чоловіки окремих індійських народностей носили бороду, причому фарбували її в яскраві кольори.

Індійці здебільшого ходили босоніж чи в простих сандалях. Лише в Гімалаях взували повстяні чоботи. Представники соціальної еліти франтили в шкіряних пантофлях, розшитих золотом і коштовним камінням.

Стародавні індійці  та індіанки дуже любили носити начіпні  прикраси. Вони обтяжували свої пальці масивними перснями (жінки надягали їх навіть на пальці ніг), обвішувались ручними та ножними браслетами, намистами й бусами, відтягували вуха важкими сергами, як це роблять й сучасні індіанки в селах. Втім, носових кілець, без яких сучасна індіанка не мислить свою зовнішність, у ту добу не носили. Носіння прикрас із золота, срібла, перлів, каменів-самоцвітів, слонової кістки, фаянсу тощо вважалося в Стародавній Індії найпершою ознакою поважності, тому навіть бідняки нерідко відмовляли собі в останньому, аби лише придбати кілька коштовних дрібничок. Для жінок прикраси становили особливу цінність, бо діставались їм як весільний подарунок від рідні й були їхнім єдиним скарбом.

Багато уваги приділяли  стародавні індійці (і жінки, й чоловіки) косметиці, причому особливо полюбляли ароматну пасту з розтертого на порошок сандалового дерева. Індіанки підводили очі чорною сурмою, наносили лаком чи фарбою на лоб мушку („тілаку”) різного розміру й нерідко чудернацької форми, фарбували губи, кінчики пальців на руках і ногах, долоні, навіть ступні ніг. Вони залюбки уквітчували себе на свята гірляндами й вінками, що роблять і нинішні індіанки.

Стародавні індійці, як і теперішні, були вегетаріанцями, проте  стали ними не відразу, а поступово, з пониженням у господарському житті країни ролі мисливства й тваринництва, викликаним зневажливим ставленням землеробів до мисливських і скотарських племен, зростаючим протестом у суспільстві проти кривавих ведійських жертвопринесень. Першими відмовились від м'ясних страв пустельники та ченці, а з індійських володарів — Ашока, якого наслідували царедворці. Врешті-решт лише люди фізичної праці, тобто представники нижчих каст, залишили м'ясо у своєму раціоні. Індійці багато споживали молока й молочних продуктів, використовували для приготування багатьох страв прянощі, мед, фрукти. Вони харчувалися переважно звареною на воді чи молоці рисовою кашею (її приправляли маслом та цукром), овочевими супами, вареними бобами. Характерно, що на багато харчових продуктів у Стародавній Індії існувало табу, причина якого не завжди зрозуміла. Заборонялося, наприклад, споживати м'ясо свійського кабана й півня, багатьох диких птахів, більшість видів риби, часник, цибулю, гриби тощо.

Представники соціальної еліти їли двічі на день (уранці та ввечері), буддійські та джайністські монахи — лише раз на день (полуднували), а то пили соки й молоко, люди ж фізичної праці не могли обійтися без триразового харчування, особливо під час польових робіт.

Індійські релігії, передусім  буддизм, рішуче й безкомпромісно засуджували пияцтво, проте тверезий спосіб життя в країні вели лише жерці та ченці, а основна маса населення вживала виготовлені з виноградного соку, меду чи цукрової тростини хмільні напої, а також рисову та ячмінну горілку. В державі Маур'їв існувала розгалужена мережа трактирів, закриття яких автори „Артхашастри” вважали безнадійною справою, лише рекомендували ставити їх на такій відстані один від одного, щоб любителям „зеленого змія” бракувало снаги перекочувати для «дозаправки» в сусідній трактир.

Сухопутна армія в  Стародавній Індії (про індійський флот даних майже немає) складалась з чотирьох родів військ: колісниць, слонів (у літературі їх ще образно  називають „танками давнини”), кінноти та піхоти. Найдавніші двоколісні колісниці, запряжені парою коней, були розраховані на одного воїна та візника, пізніші важкі чотириколісні, запряжені четвіркою коней, — на кількох воїнів, озброєних довгими списами, тризубцями. Колісниці були зброєю індійських аристократів. Наприкінці стародавньої доби основною ударною силою індійського війська стали слони, на спині яких розміщалося кілька воїнів. На бивні слона одягалися гострі залізні наконечники. Проте слони не були грозою для ворожих армій, бо їх легко вдавалося з допомогою вогню та інших нехитрих засобів повертати назад і змушувати топтати своїх воїнів. Індійська кіннота також не славилася своїми високими бойовими якостями, була нечисленною (в Індії через специфіку тамтешніх природнокліматичних умов конярство майже не розвивалося, коней доводилось купувати за шалені гроші в Ірані та Середній Азії).

Основною зброєю індійського воїна-піхотинця був величезний, вищий за зріст людини, лук із дерева, бамбука та кістяних пластин. Арріан запевняв, нібито удару стріли, випущеної з такого лука, не витримувала жодна тодішня захисна зброя. В бою використовувались також довгі й короткі списи, пращі, метальні диски з гострими краями, довгі та короткі мечі, бойові сокири, тризубці, бойові молоти та звичайні палиці. Індійські війська були озброєні балістами (вони жбурляли каміння, стріли та утикані гострими шипами колоди), таранами. В „Рамаяні” згадується й чарівна зброя, здатна однісіньким ударом знищити сотні воїнів, проте історики впевнені, що ця грізна зброя — поетична вигадка, бо коли б вона існувала насправді, то її неодмінно описали б тогочасні грецькі, китайські та арабські автори.

Захисною зброєю індійцям служили шкіряні та дерев'яні  щити, шоломи, кольчуги та матер'яний чи шкіряний обладунок, що ним були захищені також коні й слони.

В давнину в Індії  існували кілька десятків мов і безліч діалектів, причому це безпрецедентне мовне розмаїття збереглося в країні дотепер (перепис 1971 р. зафіксував наявність у ній 872 мов та діалектів).

За Ведійської доби в  північно-західних регіонах Індії поширився санскрит (термін означає „оброблений”, „культурний”, „літературний”) — мова індоаріїв. Існувало три різновиди цієї мови, що дійшла до наших днів майже без змін: ведійський (мова найдавнішої культової поезії індійців), епічний (на ньому складено „Махабхарату” та „Рамаяну”) та класичний (основна мова художньої, філософської та наукової літератури Індії). У другій половині І тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків ряд штучних мов, які згодом проникли також у драматургію та літературу. Їх називають середньоіндійськими. Одна із середньоіндійських мов, магадхібхаша, стала державною мовою династії Маур’їв (нею складено більшість едиктів царя Ашоки), інша, палі — мовою буддизму. На початку І тис. н. е. в Індії з’явився ще один різновид штучних мов — пракрити, які використовувались у поезії та театрі.

Із староіндійських  мов найбільше історико-культурне значення мав, безперечно, санскрит, з допомогою якого, за словами С. Ф. Ольденбурга, „брахмани здійснили мирне завоювання Індії”. Санскрит послужив інтегруючим фактором у культурному розвитку країни, тобто виконав ту роль, яка в Китаї випала на долю ієрогліфічної писемності. „Розмовляти і навіть писати можна було будь-якою мовою і яким завгодно письмом... проте якщо йшлося про літературу та науку, то тут основною мовою, спільною для всіх, був санскрит”,— зазначав С. Ф. Ольденбург.

Характерно, що мовне  розмаїття мало в країні не лише етнічну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статус людини, її кастова приналежність. У  виставі кожен персонаж (цар, полководець, брахман, гетера, сторож, євнух тощо) виголошував репліку чи монолог на „своєму” пракриті. Мовна градація проникла навіть у сім'ю — чоловік розмовляв удома „благородним” санскритом, а жінка — пракритом, який вважався третьосортною мовою.

Багатомовність позначилась і на писемності в Індії, адже кожна мова мала свою писемність. В одному з ранніх буддійських трактатів згадувалися 64 різновиди індійського письма, кожен з яких використовувався для окремої мови.

Найдавніша індійська  писемність склалася ще в епоху Хараппи, тобто в III тис. до н. е. Цим письмом, що його умовно називають протоіндійським, було виконано ще не прочитані написи на більш як тисячі печаток та амулетів. Протоіндійська писемність припинила своє існування разом із загибеллю хараппської цивілізації, тому історію індійського письма в працях лінгвістів відкривають пізніші тексти, датовані серединою І тис. до н. е. Вони складені санскритом — мовою індоаріїв. Найдавнішими такими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти староіндійського письма: кхароштхі (названий іменем свого творця — Кхароштха) та брахмі (його автором традиція називає бога Брахму). Лінгвісти вважають, що ці алфавіти походять від семітського чи староперського письма. Кхароштхі з'явилося пізніше за брахмі. Воно читалося справа наліво й було схоже за формою знаків на арамейське письмо V ст. до н. е. Це письмо називають ще індо-бактрійським (воно зустрічається на монетах індо-грецьких та індо-скіфських царів). Брахмі, походження якого гостро дискутується в науці, спершу читали, як і кхароштхі, справа наліво, але згодом, починаючи з написів царя Ашоки, його стали читати вже в зворотному напрямі. Брахмі витіснило письмо кхароштхі й започаткувало пізніші писемності Індії (гупта, саккське, уйгурське письмо тощо).

Писемність в Індії  впродовж століть використовувалася  майже виключно для потреб діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня література передавалася з покоління в покоління в усній формі. Більше того, індійці навіть торговельні операції оформляли письмово дуже рідко, купецтво задовольнялося усним договором, який у цій „країні тисячі чудес” мав, на щирий подив європейців, юридичну силу.

Освіта в Стародавній  Індії тривалий час мала форму мнемоніки, тобто заучування текстів напам'ять. Потрібні тексти учням диктував учитель. Учні визубрювали напам'ять грубу граматику Паніні та словник санскритських синонімів, а також ряд інших фоліантів, причому так, щоб можна було цитувати їх з будь-якої фрази.

В перші століття нашої  ери в країні з'явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найбільше славився університет у Наланді, що згорів 655 р. під час політичних негараздів. У Наланді навчалося близько 8 тис. студентів, працювало понад 1,5 тис. викладачів. Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4 — 5 осіб на місце.

Стародавній Індії притаманний  високий рівень науково-природничих  та гуманітарних знань, які розвинулися не без впливу на них вавилонських та грецьких наукових ідей, особливо в галузях математики та астрономі. Індійські математики користувалися значенням я (з точністю до четвертої цифри), добували квадратний та кубічний корені, розв'язували рівняння з одним невідомим, раніше за греків відкрили „теорему Піфагора”. Вони застосовували позиційну десятиричну систему обчислень, яку в них запозичили араби, а в арабів — європейці, розробили правила арифметичних дій, які практично не відрізняються від сучасних. Отож наша шкільна арифметика має староіндійське походження. Індійці створили цифрову систему, яку називають „арабськими цифрами” і якою нині користуються математики всього світу. Видатним досягненням староіндійської математики було створення розвинутої алгебраїчної символіки, багатшої навіть за грецьку. Індійське походження мають такі загальновживані математичні терміни, як „цифра”, „корінь”, „синус” тощо.

Певних успіхів досягла  також староіндійська астрономія. Індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі, навіть спробував вирахувати її окружність. Індійці створили примітивний місячний календар, рік у якому починався приблизно в середині квітня й складався з 360 діб (раз у п'ять років до календаря включали додатковий місяць).

Зародилися в Стародавній  Індії також фізичні та хімічні знання. Так, індійці виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, що нею у Варанасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї має широке використання в країні й нині. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах вологих тропіків уже понад 1500 років, а на ній немає жодних слідів корозії. В історії світової металургії залізна колона в м. Делі — феномен.

Проте з природничо-наукових знань найбільшого розвитку в Стародавній Індії досягла медицина. Індійські медики здійснювали розтин трупів, тому добре знали анатомію людини. Вони робили складні операції, особливо при лікуванні ран і пухлин, застосовували кесарів розтин, знімали катаракти, ампутували кінцівки, робили трепанацію черепа тощо. В умінні здійснювати пластичні операції обличчя європейська медицина наздогнала староіндійську лише у XVIII ст. Індійські медики знали лікувальні властивості дієти, психотерапії, правила асептики і, можливо, мали уяву про бактерії та інші хвороботворні організми.

Численні досягнення староіндійської медицини, рівень якої був вищий за античну, успішно використовують для лікування ревматичних, нервових і шкірних захворювань нинішні індійські, американські та європейські медики. Староіндійський медичний трактат „Аюрведа” („Наука про життя”) уважно вивчають гомеопати в багатьох країнах світу.

З гуманітарних знань  у Стародавній Індії особливо успішно розвивалася лінгвістика — завдяки існуванню в країні великої кількості мов і діалектів. Найбільше досягнення староіндійської лінгвістики — граматика Паніні „Аштадх'яї” (містить приблизно 4000 граматичних правил), складена в середині І тис. до н. е. її основна цінність полягає у повноті опису санскриту. Сучасні філологи вважають, що „для жодної іншої стародавньої мови не існує опису, подібного до опису санскриту Паніні, й годі собі уявляти, що нині вдасться так само докладно описати якусь розмовну мову”.

Історичні знання в Стародавній Індії, як про це вже йшлося, не склалися. Причину цього вбачають у безприкладному домінуванні в країні релігійно-міфологічного світогляду, в етнічному та кастовому розмаїтті населення.

Наукові знання в Стародавній Індії, як і в інших старосхідних суспільствах, були утилітарними, мали суто прикладний характер та найтісніший зв'язок із релігією.

Література Індії — поняття збірне, адже вона складається з багатьох різномовних літератур численних індійських племен і народів. Літературознавці порівнюють її з баньяновим деревом, яке розростається від одного кореня в справжній ліс. Стародавній період цієї однієї з найдавніших літератур світу датується початком II тис. до н. е.— серединою І тис. н. е.

Найдавнішою є санскритомовна література, яку відкривають тексти Вед, передусім найзріліші в художньому відношенні гімни Рігведи, присвячені богам індоаріїв.

Чільне місце в староіндійській літературі посідають великі епічні поеми „Махабхарата” та „Рамаяна”, які завжди користувались в країні винятковою популярністю і дуже вплинули на традиції, світогляд та мораль індійського народу. Староіндійський епос позначився також на духовній культурі ряду інших народів Південно-Східної Азії, так що вони навіть вважають його своїм культурним надбанням.