Конституция украины

 

       3.Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави.                                                              

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми тепер перебуваємо.

Розглядаючи Конституцію  як основу розвитку законодавства нашої  держави, В.Опришко виділяє три  напрями такого розвитку: “Перший  – це прийняття абсолютно нових  законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного  законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні норм самої Конституції” .

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду, який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення” .

Як зазначав  В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд може ухвалити рішення на користь особи і проти держави…Віра в державу може сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою, ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, а поважає їх права і зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності своїх рішень” .

У правовій державі суд  не лише вирішує спори про право, а й виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд  має певні переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів суд може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації, особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би панування в супільстві права і справедливості” .

Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим, відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава” набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.

Йдеться, зокрема, про  взаємну, “двоїсту” спрямованість  процесу формування правової держави  – не тільки держава набуває ознак  правової, а й її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття  такої держави.

Л.Шкорута зазначає: “Правовим  можна визначити суспільство, члени  якого свідомо й добровільно  дійшли взаємної згоди щодо врівноваження  волі (а значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних "правилах гри" -  правових нормах..." .

 Поняття правової  держави тісно пов’язано з  іншою характеристикою сучасних  високорозвинутих суспільств –  демократією, адже “…побудова  демократичного суспільства передбачає  насамперед наявність чіткої  правової бази, покликаної регламентувати  всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави” .

Разом з тим, прагнення  до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати:

щодо суспільства –  дотримання норм Конституції та законів  усіма без винятку членами  суспільства;

щодо права – наявність  такої законодавчої та нормативної  бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;

щодо держави –  спроможність владних структур виробляти  закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє  собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу  в нашій країні. Поява Конституції  стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України  містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України  визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

• особисті права і свободи;
• політичні права і свободи;
• економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено  в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади  і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Список використаної літератури та законодавства

 

I. Нормативно-правові акти.

1. Конституція України. – К.: Преса України, 2007 р. – 80 с.

2. Наукова література.

2. Історія української  Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсарено,  М.В.Томенко. – К.: Право, 1997. –  464 с. 

3. Загальна теорія  держави і права / за ред.  В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 2002.

4. Коментар до  Конституції України: Підруч. Вид.  ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

5. Конституційне  право України / За ред. В.Ф.Погорілка.  – К., 2001.

6. Кравченко  В.В. Конституційне право України.  Навч. посібник. Ч.1. – К., 2000.

7. Конституційне  право України /за ред. док.  юр. наук проф. В. Ф. Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999.

8. Основи конституційного  права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова.  – К., 2000.

9. Основи конституційного  ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

10. Основи правознавства  / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2003. – 416 с. 

11. Опришко В. Конституція  України – основа розвитку  законодавства // Право України.  – 2002. - № 8. – С.14-17.

12. Шкорута Л. Поняття  моралі, права та держави // Розбудова держави. – 2003. - № 1. – С.13-17.