Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Переборюючи сакральні уявлення про  владу, що домінували в середньовіччі, Макіавеллі висунув ідею про світський характер влади, необхідної для стримування егоїстичної природи людини і обумовленої тактичними міркуваннями у відносинах "государ – піддані".

 Для  Макіавеллі держава і її громадяни  – це все, і єдиним критерієм  її діяльності виступає зміцнення  влади, розширення її кордонів. Заради цього політики мають  право йти на будь-які, в  тому числі й великі, злодіяння, на підлість і зраду. Заради цього вони можуть і повинні, міркував Макіавеллі, використовувати всі засоби. Аморальні теж. Не зупиняючись ні перед чим (!).

Характерно, що Макіавеллі розглядав державу  як такі відносини між правителями  і підлеглими, які повинні спиратися на СТРАХ І ЛЮБОВ останніх. 

Самуель фон Пуфендорф у першій частині праці "Про обов'язок" писав про обов'язки людини, у другій – про обов'язки громадянина. Він обмежував кількість громадян тими особами, які, за першим об'єднанням сімей, заснували державу та їхніми нащадками за батьківською лінією. В основу поділу людей на громадян за народженням та громадян натуралізованих Пуфендорф поклав принципи шляхетності, якою одні володіють, інші – ні [19, 61].

Дещо інакше трактував поняття "громадянин" Джон Локк, який розкривав його зміст через аналіз людського суспільства, що проходило, так би мовити, природний і політичний стан. Щодо змісту поняття "громадянство" Д. Локк підкреслював, що кожна людина за своєю природою є вільною й ніщо не є в стані підпорядкувати її будь-якій земній владі за винятком власної волі, проте стаючи громадянами певного суспільства, люди відмовляються від рівності, свободи та виконавчої влади на користь суспільства. Разом із тим, громадянське суспільство повинно враховувати інтереси й волю окремих громадян, тому влада суспільства або створеного людьми законодавчого інституту "ніколи не може сягати далі, ніж це необхідно для загального блага" [28, 30].

Це було написано триста років тому, але не втратило значення й сьогодні. Д. Локк підкреслював, що для нього політична влада є там, "де люди мають у своєму розпорядженні власність" [21, 131], тобто політична людина, громадянин – це людина, яка є власником.

Німецький мислитель Іммануїл Кант у творі "Метафізика натури у двох частинах" розкривав зміст поняття "громадянин" через участь громадянина в законодавчій діяльності. Він зазначав, що законодавча влада може належати лише об'єднаній волі народу. Лише узгоджена й об'єднана воля всіх за умови, що кожен щодо всіх і всі щодо кожного приймають одні й ті рішення, тобто воля народу лише об'єднана загальним чином, може бути законодавчою. "Об'єднані ж для законодавства члени такого суспільства (societas civilis), тобто держави, називаються громадянами (dues) [28, 31]. Невід'ємними атрибутами громадянства, за І. Кантом, були заснована на законі свобода кожного не підкорятися іншому законові, окрім того, на який він дав згоду; громадянська рівність, яка полягала в тому, що громадянин може визнати вищим за себе лише того зі складу народу, від кого він очікує виконання тих самих правових обов'язків, які виконує сам; визнання громадянської самостійності (відповідати за своє існування й утримання, а не залежати від примх когось іншого зі складу народу). Тобто в "правових справах громадянська особистість не повинна бути представлена ніким іншим" [21, 132].

Полеміку щодо статусу громадянина  продовжили Дені Дідро й Жан Жак Руссо. Дідро писав в "Енциклопедії", що громадянин – це той, "хто є членом вільного об'єднання багатьох родин, хто поділяє його права та користується його перевагами" [26, 48]. Підкреслюючи, що Т. Гоббс не розрізняв підданого й громадянина, Дідро зазначав, що громадянин знаходиться у відношенні щодо законів у такому самому становищі, в якому підданий знаходиться щодо монарха. Обидва (громадянин і підданий) перебувають у стані підпорядкованості, тільки перший – від істоти моральної, другий – від істоти фізичної. Водночас Руссо писав, що члени асоціації (спочатку Руссо цю більшість називав конфедерацією) у сукупності називаються народом, "а кожен зокрема називається громадянином як таким, що бере участь у верховній владі, та підданим як таким, що підпорядковується законам Держави" [28, 32]. Таким чином, Руссо відійшов від схеми, яка утверджувалася в політичній свідомості, суть якої полягала в тому, що підданими були ті, хто служив і був відданим персоніфікованому суб'єкту влади – насамперед монархові. Громадянами ж були всі ті, хто брав участь у законодавчій владі та підпорядковувався законам держави. Руссо першим пов'язав суть громадянства з свободою, доброчесностями. "Батьківщина не може існувати без свободи, свобода без доброчесності, доброчесність без громадян. У вас усе буде, якщо ви виховаєте громадян; без цього у вас усі, починаючи від правителів Держави, будуть лише жалюгідними рабами" [21, 158].

Ставлення Руссо до обмеження свободи  людини та громадянина критикував Бендясамен Констан, який стверджував, що людині притаманна свобода, тому вона діє насамперед у власних інтересах, чим і зумовлюються головні громадянські права. Ідеї Констана розвинув Джеремі Бейтам, який вимагав встановлення політичних гарантій громадянським правам і свободам. Такі гарантії може забезпечити лише демократія, за якої можливо вирішити головне завдання держави – осягнення "найбільшої суми щастя як можна для більшої кількості людей". Тому Бентам закликав до введення загального виборчого права, прямих, таємних виборів депутатів законодавчої влади.

Ці ідеї продовжив Джон Cm. Мілль, який приділяв велику увагу питанням свободи громадян, обґрунтуванню переваг представницького правління, громадянському вихованню. Останнє набувало особливого значення з введенням загального виборчого права, оскільки збільшувалася вірогідність використання громадянами права голосу для своїх егоїстичних інтересів. Щоб запобігти цьому, Мілль (окрім виховання) запропонував диференціювати голоси громадян, ввести інтелектуальний привілей для тих, хто займається розумовою працею. Загалом у XIX столітті було здійснено спробу визначити оптимальне співвідношення між природними правами людини та правами громадянськими. Вже в підставовому документі Великої французької революції – Декларації прав людини та громадянина були статті, окремо присвячені правам людини (Ст. 1-4) та правам громадянина (Ст. 11-12). І надалі це питання – співвідношення природних і громадянських прав людини – не було вирішено однозначно. Цікаво, що вже в наші дні рішеннями Московського засідання Конференції по людському виміру ОБСЄ (1991 p.) перевага надавалася забезпеченню прав людини, а не принципу невтручання у внутрішні справи окремих держав. Тобто права людини розглядалися як вищі від громадянських прав, які держава надає своїм громадянам [28, 35].

Протягом тривалого часу у вітчизняній  літературі громадянство визначалось  як належність особи до держави, а  інколи – при визначенні поняття громадянства – держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство – із членством у такій організації [22, 248-253]. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою конкретної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання.

У цих визначеннях відображена  концепція примату держави над особою, а це, звичайно, є не досить вдалим. Тому що, по-перше, людина не належить державі: громадянство – стійкий юридичний зв'язок особи і держави. По-друге, це й не членство конкретної людини в державі, адже держава – не асоціація людей.

На думку O.I. Піскуна, сам інститут громадянства, а особливо різні способи, умови і процедури набуття громадянства, відіграють важливу роль у правовому регулюванні міграційних процесів [29, 65].

Громадянство – сучасне визначення правової належності особи до певної держави. Громадянство передбачає постійний правовий зв'язок особи і держави, який проявляється у їхніх взаємних правах і обов'язках. Громадянство надає громадянам певну сукупність політичних прав, яких не мають інші жителі (негромадяни) конкретної території, наприклад, виборче право. Водночас держава покладає на громадян і певні обов'язки, наприклад, несення військової служби. Держава також забезпечує захист прав та законних інтересів своїх громадян як усередині країни, так і за її межами.

Вітчизняна наука приділила громадянству значну увагу. Найбільший інтерес представляють, мабуть, роботи проф. С.В. Черніченко.

Термін "громадянство" походить від слів "місто", "городянин". В англійській мові – "city" – "citizenship". В німецькій мові "Burger" – це не тільки громадянин, але й міський житель. Пояснення бачиться в тому, що перші республіки запозичили досвід самоврядних міст.В німецькій мові це розуміння виражене буквально – "Staat-sangehorigkeit" – державна приналежність. Окрім громадянства використовується термін "підданство". Раніше він використовувався для позначення приналежності до монархії. В даний час термін "підданство", якщо він ще використовується, звичайно – рівнозначний терміну "громадянство". При цьому у ряді монархій (наприклад, у Бельгії, Іспанії, Нідерландах) даний термін у конституціях і в законодавстві взагалі не застосовується і замінений терміном "громадянство".

Через свій статус громадянин користується всіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава  забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків. Перебуваючи за рубежем, громадянин зобов'язаний дотримуватися певних законів своєї держави, а останнє забезпечує йому дипломатичний захист [24, 15].

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p., у ст. 9 якого закріплено, що "всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. Указом Президента України від 31 березня 1992 р. було затверджене "Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України". Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до Закону "Про громадянство України" і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України "Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства" [22, 248-253].

Закон України "Про громадянство України" визначає громадянство України  як "постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках". Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

Отже, поняття "громадянин" виникло  ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав. Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Розділ 2. Умовні фактори набуття статусу громадянства

Міграційні процеси впливають  на громадянство, тому слід дослідити  цей процес.

У вузькому значенні термін "міграція" вживається щодо такої форми просторової  мобільності, яка одночасно відповідає двом умовам, за яких, по-перше, населення переміщується з одних населених пунктів до інших і, по-друге, переміщення супроводжуються зміною постійного місця проживання. [31, 232] За таких підходів до процесу міграції не входять епізодичні чи сезонні переміщення (туристичні, ділові, навчальні) та акти маятникової міграції (з місця проживання до місця роботи та у зворотний бік).

Специфіка міграційного руху, як предмету соціально-економічного та політико-правового  аналізу, полягає у міжтериторіальному характері цього явища. Якщо природне відтворення та інші внутрішні демоекономічні процеси є саморозвитком окремо взятого суспільства, то міграція виступає проявом взаємовпливу різних територіальне і соціальне відокремлених людських спільнот. Процес міграції нерідко пов'язаний з різкою зміною не лише географічного, територіального місця проживання, а й відповідного соціуму, соціального, політико-правового середовища. Індивіди не просто залишають старе територіальне (географічне) місце проживання, а й вибувають із одного соціуму, включаючись до нового, що, у свою чергу, зумовлює необхідність політико-правового регулювання відповідних відносин [29, 40].

Соціально-економічний і політико-правовий аналіз міграцій та їхня класифікація здійснюються з метою виявлення  рушійних сил переміщень населення, мотивацій задіяних у цьому процесі осіб; визначення взаємозв'язків процесу міграцій з іншими компонентами суспільного розвитку. 1, звичайно ж, для того, щоб отримати оцінки впливу результатів міграційних процесів на демографічний розвиток, трансформації ринку праці, соціально-економічну і політико-правову ситуацію; а також оцінки перспектив розвитку міграційних процесів, прогнозування їх майбутніх тенденцій і відповідного політико-правового регулювання.

Міграції населення можуть бути добровільними і вимушеними; зі зміною постійного чи тимчасового місця проживання.

Які ж причини і наслідки міграцій? Проведений науковцями аналіз свідчить, що існують певні об'єктивні та суб'єктивні фактори, які впливають на міграційні настрої потенційних мігрантів. Передовсім – два основних фактори: виштовхування і притягання, які сприяють мотивації виїзду, чи спонукають до переїзду. Міграційні мотиви потенційного переселенця формуються під впливом відповідних економічних, соціальних, політичних факторів і пов'язані, здебільшого, з прагненням індивіда (чи певної групи осіб) поліпшити свій (чи своєї сім'ї) соціальний статус. У широкому аспекті комплекс причин, що стимулюють міграційні настрої, можна згрупувати за такими параметрами: економічні; політичні; соціальні; природні (пов'язані зі станом навколишнього середовища) [29, 41].

У свою чергу, кожен із названих блоків має власні внутрішні рушійні  сили (таблиця 1).

Таблиця 1

Рушійні сили міграції *