Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Міжнародна Організація Праці  в 1949 році прийняла Конвенцію № 97 про  трудящих-мігрантів та відповідну Рекомендацію № 86 про трудящих-мігрантів. Ці два  документи:

• вимагають надавати правдиву інформацію щодо еміграції та імміграції;
• зобов'язують надавати медичні послуги мігрантам;
• забороняють дискримінацію стосовно умов працевлаштування, членства в профспілках, соціальних гарантій та податків;
• забороняють повернення мігранта до рідної країни після того, як його було прийнято на постійну роботу, але він став непрацездатним внаслідок хвороби;
• встановлюють інші гарантії для мігрантів [29, 85-86]

Конвенція МОП № 143 про робітників-мігрантів 1975 року та Рекомендації № 151 1975 року доповнюють ці законодавчі гарантії, підкреслюючи, що уряди повинні дбати про прийняття не дискримінаційного, а заохочувального законодавства для гарантування рівних можливостей та ставлення в сфері працевлаштування, займання посад, соціальних гарантій, прав профспілок та культурних прав, особистих і колективних свобод робітників-мігрантів. МОП також прийняла конвенцію про підтримку прав робітників-мігрантів при отриманні соціальних пільг.

Понад сорок держав ратифікували Конвенцію  № 97, серед них Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Голландія, Португалія, Іспанія, Великобританія. Слід зазначити, що Сполучених Штатів у цьому списку немає. Досі лише 18 держав ратифікували додаткову Конвенцію № 143, а із згаданих вище – Італія та Португалія [27, 66].

Після одинадцяти років наполегливої праці Генеральна Асамблея ООН наприкінці 1990 року прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їхніх сімей [29, 86]. Конвенція охоплює всіх робітників, у тому числі прикордонних, сезонних, мандрівних та робітників, які працюють за проектами. Конвенція не стосується студентів, осіб, що перебувають на стажуванні, біженців та апатридів.

В аспекті певних прав Конвенція ООН є ширшою та конкретнішою, ніж документи МОП, що існують. Статті 43 і 45 передбачають рівність доступу робітників-мігрантів та їхніх сімей до навчальних закладів, професійного навчання, соціальних, медичних послуг та культурного життя. Більше того, робітнику-мігранту гарантується рівність ставлення до нього у разі вступу до кооперативів та госпрозрахункових підприємств без зміни в статусі мігранта, а також право на отримання житла. Серед інших прав, зафіксованих у Конвенції, – право на рівне з громадянами країни ставлення до них у судах і трибуналах (стаття 18); заборона колективного вигнання (стаття 22); рівне з громадянами країни ставлення при отриманні платні (стаття 25); право на утворення профспілок та свободу об'єднань (статті 26 і 40); заохочення возз'єднання робітників-мігрантів з їхніми сім'ями (стаття 44); право переказувати свій заробіток, особливо для підтримки сім'ї, в рідну країну (стаття 47) [18].

Важливим є те, що Конвенцією засновано  Комітет із захисту прав усіх робітників-мігрантів  та членів їхніх сімей з метою  проведення аналізу звітів урядів (мають  подаватися раз у п'ять років) про їхні закони та практичний досвід щодо прав, визнаних у Конвенції. Передбачено також, що Комітет розглядатиме скарги, подані однією країною-учасницею на закони і практичний досвід іншої країни-учасниці та допомагатиме вирішувати суперечки, що виникатимуть. Комітет також прийматиме до розгляду скарги окремих осіб за умови, що держава цієї особи визнає відповідну компетенцію Комітету. Проте згадану Конвенцію ратифікували лише 8 держав [18].

Існує також Європейська конвенція  про правовий статус трудящих-мігрантів (24 листопада 1977 року), яка почала діяти  з 1 травня 1983 року. Знову ж таки: її поки що ратифікували лише Голландія, Іспанія, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція та Швеція [29, 87].

Досить важливі правові гарантії у сфері трудової міграції закладено  в Європейській соціальній хартії, яка підписана в Турині в 1961 році і набула чинності у 21 країні Європи. Підписали, але ще не ратифікували Хартію 9 країн, серед них і Україна [29, 87]. Європейська соціальна хартія (переглянута), відкрита до підписання Радою Європи 3 травня 1996 року, об'єднала доповнення, зроблені Додатковими протоколами 1988, 1991, 1995 років, та ввела низку нових правових гарантій. Хартія набере чинності після перших трьох ратифікацій. Поки що її підписали 13 країн, а ратифікувала Швеція. Уряд України дійшов висновку про доцільність підписання з подальшою ратифікацією Європейської соціальної хартії (переглянутої") як документа, що більш повно враховує сучасні реалії в галузі соціального розвитку та соціального забезпечення [29, 87-88].

Стаття 18 Хартії зафіксувала право  громадян будь-якої із сторін займатися прибутковою діяльністю на території будь-якої іншої сторони на засадах рівності з громадянами останньої з урахуванням обмежень, що запроваджуються на підставі безперечних економічних або соціальних причин. У статті 19 сформульовано зобов'язання держав-учасниць щодо забезпечення ефективного здійснення права трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу на території будь-якої іншої держави учасниці Хартії. Зокрема, передбачено забезпечення трудящим-мігрантам не менш сприятливого режиму, ніж власним громадянам у тому, що стосується винагороди та інших умов прийняття на роботу; членства у профспілках та користування пільгами колективних договорів; житла; судочинства; податків. Хартія зобов'язує сприяти у міру можливостей об'єднанню сім'ї іноземного працівника, який має дозвіл перебувати на відповідній території [29, 88].

Отже, умовні фактори набуття статусу  громадянства поділяються на історичні, політико-правові та соціально-економічні. До історичних слід віднести такі умови  набуття громадянства, які є беззаперечними з точки зору права тієї країни, де вони прийняті. До них слід віднести, наприклад, народження громадянами даної країни (якщо в країні є визначальним принцип крові), народження на території даної країни (якщо в країні є визначальним принцип території).

До політико-правових відносяться  фактори, які є несприятливі для особи з політико-правових міркувань (війна, дискримінація, політичні переслідування тощо).

Соціально-економічними в основному  є пошуки роботи та кращого, ніж в  своїй країні заробітку (трудові  міграції).

Розділ 3. Особливості  і умови набуття статусу громадянства в країнах ЄС

3.1. Загальна специфіка країн  ЄС у питаннях громадянства

Вирішальна роль у регулюванні  громадянства належить внутрішньому праву. Через своє верховенство держава  встановлює права громадянина, порядок  надбання і втрати громадянства. Це положення закріплено і міжнародним правом. Воно підтверджено Гаазькою конвенцією про деякі питання, що відносяться до колізії законів про громадянство 1930 р., а також Постійною палатою міжнародного правосуддя і Міжнародним Судом ООН.

Разом з тим, все більший вплив на правовий статус громадянина чинить міжнародне право, перш за все, це відноситься до норм про права людини і про юрисдикцію держав. У згаданій Гаазькій конвенції 1930 р. говориться, що закони про громадянство признаються іншими державами лише "в тій мірі, в який вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям і загальновизнаним принципам права відносно громадянства" [24, 16].

Загальна декларація прав людини 1948 р. зафіксувала загальний принцип, раніше невідомий: "1. Кожна людина має право на громадянство. 2. Ніхто не може бути довільне позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство" (ст. 15) [10].

Певні особливості в еволюції інституту  громадянства знаходимо в європейському  праві. Однією із найвпливовіших і найавторитетніших міждержавних європейських інституцій, які зробили вагомий внесок до розвитку інституту громадянства, є Рада Європи. Окрім універсальних правових актів (Європейська конвенція з прав людини та відповідні Протоколи), питанням громадянства присвячена низка спеціальних європейських регіональних документів [29, 65].

До важливих аспектів регулювання  статусу громадянства, якому постійно приділялася увага, належать колізії, пов'язані з проблемами множинності  громадянства. Тому у 1963 році було відкрито для підписання Конвенцію про скорочення випадків множинного громадянства та про військовий обов'язок у випадках множинного громадянства. Конвенцією передбачалося, що громадяни Договірних Сторін, які набули на основі вільного волевиявлення шляхом натуралізації, оптації або поновлення громадянства іншої Договірної Сторони, втрачають своє попереднє громадянство [29, 69].

Розвиток подій засвідчив, що чисельні проблеми громадянства, зокрема множинного громадянства, не знайшли належного  вирішення у Конвенції. З огляду на це було підготовлено і відкрито для підписання три Протоколи (два – у 1977 році і один – у 1993 році), якими вносилися зміни й доповнення до зазначеної Конвенції, а Парламентська Асамблея та Комітет Міністрів Ради Європи прийняли низку резолюцій і рекомендацій з різних проблем громадянства.

Значним вкладом у розвиток інституту  громадянства стало прийняття Європейської Конвенції про громадянство. 15 травня 1997 року Комітет Міністрів Ради Європи схвалив Європейську Конвенцію  про громадянство. Текст Конвенції відкрито для підписання державами з 6 листопада 1997 року на 101-ій сесії Комітету Міністрів. Її підписало 15 держав-членів Ради Європи. Ще одна держава – Болгарія приєдналася до Конвенції пізніше. Відповідно до статті 27, Конвенція набере чинності з моменту її ратифікації трьома державами-членами Ради Європи. Парламентська Асамблея Ради Європи рекомендувала державам-членам якомога швидше підписати і ратифікувати цю Конвенцію з мінімальною кількістю застережень [9].

Конвенція стала певним якісним етапом у діяльності Ради Європи стосовно розвитку інституту громадянства, ввібравши, фактично кодифікувавши здобутки міжнародного права щодо всіх аспектів громадянства. У Конвенції знайшли своє відображення притаманні перехідному періоду, досить складні, як загальнодемократичні, так і специфічні (демографічні, міграційні) зміни у Центральній та Східній Європі [9].

У Конвенції записано (стаття 3), що кожна держава, згідно зі своїм внутрішнім правом, визначає, хто є її громадянином. Але це право визнається іншими державами лише за умови відповідності його міжнародним конвенціям, міжнародному звичаєвому праву та загальновизнаним принципам права стосовно громадянства [9].

Конвенція визначила основні принципи, на яких має базуватися законодавство  щодо громадянства кожної країни (стаття 4): а) кожен має право на громадянство; б) необхідно уникати випадків безгромадянства; в) ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства; г) ні укладення шлюбу громадянина держави-сторони з іноземцем, ні розірвання шлюбу між ними, ні зміна громадянства одним із подружжя під час перебування у шлюбі не призводять автоматично до зміни громадянства другого з подружжя [9].

У статті 5 передбачено зобов'язання держав послугуватися принципом  недискримінації стосовно її громадян, незалежно від того, чи є вони громадянами за народженням, чи набули громадянства пізніше. Норми щодо громадянства не повинні містити особливостей, які були б рівнозначні дискримінації на підставі статі, релігійних переконань, расової належності, національного або етнічного походження [9].

Кожна держава-учасниця відповідно до статті 6(3) повинна передбачити у  своєму внутрішньому законодавстві  можливість натуралізації осіб, які  законно та постійно проживають на її території [9].

Конвенція передбачила можливість припинення громадянства на законних підставах або за ініціативою держави-сторони у випадках (стаття 7): “а) добровільного набуття іншого громадянства; b) набуття громадянства шляхом шахрайства, подання неправдивої інформації або приховування будь-якого факту, що стосується заявника; с) добровільної служби в іноземних військових силах; d) поведінки, що серйозно шкодить життєвим інтересам держави-учасниці; е) відсутності стійкого зв'язку між державою-учасницею і громадянином, який постійно проживає за кордоном; f) коли під час неповноліття дитини буде встановлено, що закріплені внутрішнім правом підстави, які призвели до автоматичного набуття нею громадянства, державою-учасницею більше не визнаються; g) усиновлення дитини, внаслідок чого вона набуває іноземного громадянства одного або обох усиновителів. Конвенція передбачає певний механізм запобігання випадків безгромадянства: згідно зі статтею 7(3) держава-учасниця дозволяє вихід з її громадянства за умови, що особа не залишиться без громадянства” [9].

Конвенція приділяє певну увагу  і процедурі набуття, збереження, поновлення, припинення та документального  підтвердження громадянства (статті 10-13). Принципово важливою є вимога, щоб всі рішення з питань громадянства підлягали адміністративному або  судовому перегляду (стаття 12) [9].

Конвенція містить також статті, що регулюють проблеми множинного громадянства. Позиції європейських держав у цьому  питанні не збігаються. Більшість  виступає проти множинного громадянства в принципі, частина ставиться терпимо, деякі його схвалюють [9]. Тому відповідні положення Конвенції мають значення для всіх держав, враховуючи й тих, в яких застосовується принцип єдиного громадянства. Адже і в них можуть виникати випадки множинного громадянства, зокрема, внаслідок колізії права двох або більше держав. Оскільки передбачалося, що Конвенція має бути максимально гнучкою і знайти рішення, прийнятні для усіх європейських держав, вона, на відміну від Конвенції 1963 року, є нейтральною щодо бажаності множинного громадянства.

Конвенція вимагає від держав-учасниць дозволяти множинне громадянство лише у двох випадках (стаття 14), котрі, як правило, визнаються навіть державами, що бажають уникнути множинного громадянства: а) дітям, які мають різне громадянство, набуте автоматично при народженні від батьків з різним громадянством, надається право зберігати свої громадянства; б) свої громадяни можуть мати ще одне громадянство, якщо воно автоматично набувається шляхом укладення шлюбу. Конвенція передбачає, що особи з множинним громадянством мають на території держави-учасниці, в якій проживають, такі самі права й обов'язки, як й інші громадяни цієї держави-учасниці [9].

Таким чином, Конвенція закликає держави  у випадках державного правонаступництва  докласти зусиль для врегулювання питань громадянства шляхом укладення відповідних угод. Держави-учасниці зобов'язуються співпрацювати між собою та з іншими країнами-членами Ради Європи в рамках відповідного органу Ради Європи для того, щоб вирішувати проблеми та сприяти прогресивному розвитку правових принципів і практики щодо громадянства та пов'язаних з ними питань.

3.2. Конституційні відмінності у  питаннях набуття громадянства  країн ЄС

Розглянемо конституційні відмінності  у питаннях набуття громадянства на прикладі Великобританії, Німеччини  та Франції.

Громадянство  Великобританії. Правове регулювання громадянства у Великобританії має свої особливості. Це історично зумовлено місцем прецедентного права в правовій системі країни і статусом найбільшої колоніальної держави, після розпаду якої утворилася Співдружність, що вплинула на традиційне для інших країн регулювання питань громадянства. До середини XX ст. в основу регулювання питань громадянства була встановлена доктрина загального права про вірнопідданство (Common Law doctrine allegiance). З 1914 по 1943 р. був прийнятий ряд законів, регулюючих питання громадянства, на основі яких в 1948 р. приймається обширний Закон про громадянство (British Nationality Act, 1948), що зберігає своє значення і сьогодні, після прийняття в 1981 р. нового Закону про громадянство (British Nationality Act, 1981). Закон 1948 р. з поправками Закону 1964 р. визначає громадянство осіб, що народилися до 1 січня 1983 р. (часу вступу до сили Закону про громадянство 1981 р.) і представляє інтерес з погляду судової практики, що склалася на його основі за минулі десятиріччя. Тому, коли йдеться про законодавство, регулююче питання громадянства, слід мати на увазі не тільки Закон про громадянство 1981 р., але і закон 1948 р. [21, 407].