Підготовка і перепідготовка персоналу – як основа підвищення якості робочої сили

 

 

2. Аналіз форм і методів підготовки кваліфікованих працівників

 

2.1.Соціально-економічна  характеристика стану вітчизняного  ринку праці

 

Зміни в економіці України за останні роки вимагають вирішення  проблеми формування конкурентоспроможного  ринку праці. Саморозвиток і пристосування  ринку праці до сучасної економічної  ситуації створили в Україні досить суперечливий клубок соціально-трудових відносин. У ньому сполучені масштабна  нерегламентована зайнятість, низька мотивація до праці і заробітна  плата, регрес у структурі зайнятості і погіршення якості робочої сили, текучість кадрів, приховане безробіття. Проблеми і перспективи розвитку вітчизняного ринку праці та його вплив на всі сфери суспільного життя українців досліджується багатьма науковцями: В. Герасимчук, С. Дзюба, А. Колот, І. Кравченко, В. Онікієнко, В. Петюха.  
Ринок праці в Україні являє собою складну систему, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Впродовж останніх років ситуація на національному ринку праці формувалась під впливом позитивної динаміки макроекономічних показників, вона є наслідком послідовного здійснення заходів державного регулювання зайнятості і характеризується зростанням зайнятості населення та зменшенням безробіття.

Україна зараз перебуває на етапі  переходу до ринку. Під перехідним періодом слід розуміти ті часові межі в яких у державі відбуваються докорінні  перетворення в економічному базисі, в зміні виробничих відносин, в  упорядкуванні власності, адаптації  суспільства до цих відносин, у  запровадженні та розвитку ділової  конкуренції виробників і відносної  стабілізації економічних і соціальних процесів з переструктуризацією  суспільства. Ринок праці охоплює  всі категорії працездатного  населення, яке готове працювати  за наймом або в режимі само зайнятості, підприємництва. Він є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями народного господарства з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Водночас ринок є складовою системи відносин, що формуються в суспільстві з питань купівлі-продажу робочої сили. Суб'єктами, які входять до ринкових відносин, є роботодавці, наймані працівники, безробітні, різні посередники. 
Аналіз показує, що в Україні ринкові реформи до цього часу майже не реалізовані, а соціально-економічна криза поглиблюється, про що свідчать:

- різкий спад реального ВВП, промислового і сільськогосподарського виробництва;

- розбалансованість бюджетних доходів і витрат;

- поглиблення руйнівних інфляційних процесів, які деформують систему грошово-кредитного обігу та підривають валютно-фінансову і економічну стабільність держави;

- темпи зростання індекса споживчих цін;

- зростання негативних тенденцій у демографічних процесах, які призводять до скорочення населення України [2].

Сучасний стан ринку праці характеризується наявністю низки проблем, які  є бар’єром для нормального соціально-економічного розвитку як всієї країни, так і  її окремих регіонів. Актуальними  залишаються проблеми економічної  активності населення, кількісно-якісного балансу між пропозицією та потребою уу робочій силі, низького кваліфікаційного рівня незайнятого та працюючого населення, а також проблеми зайнятості молоді та інвалідів, нелегальні зовнішні трудові міграції та тіньовий ринок  праці. 
Характерною ознакою ринку праці України є рівень безробіття. Безробіття, зростання кількості безробітних за статусом, зміни соціально-класової структури суспільства за рахунок формування мафіозно-номенклатурної еліти суспільства на тлі збіднення основної маси населення. Кількість зареєстрованого безробіття у вересні 2011 р. становила 586, 6 тис. осіб, що на 40,7 тис. осіб більше, ніж у грудні 2010 р. Цей показник зріс і порівняно з січнем 2010 р. на 11,8 %. В Україні в січні 2012 р. рівень безробіття виріс на 1,9%. За даними Держстату, на 1 лютого 2012 р. в Державній службі зайнятості було зареєстровано 520,9 тис. безробітних (482,8 тис. у грудні), з них 398,4 тис. (365,3 у грудні) тис. отримують допомогу з безробіття. Середній розмір допомоги на безробітного склав 917 грн (845 грн у грудні 2011 р.) [3].

В Україні катастрофічно високий  рівень зовнішньої трудової міграції – близько 7 млн. громадян, що складає  майже третину українців працездатного  віку. Він обумовлений низкою причин, серед яких проблема знайти роботу відповідно до здобутої освіти і кваліфікації з адекватною винагородою за працю, зменшення попиту на робочу силу у  зв’язку з надмірним імпортом товару, низький рівень оплати праці  в середньому по країні та заборгованість з її виплати, недостатні соціальні  гарантії та захист – усе це спонукає громадян до пошуку кращого життя  з межами України [1]. 
Для легалізації ринку праці, подолання регіональної диспропорції , для підвищення якості та попиту на національну робочу силу, доцільно запровадити таку систему заходів:

- створити комфортні умови для  роботодавців; 

- забезпечення гідних соціальних  гарантій;

- збільшити фінансові надходження  до служб зайнятості.

 

2.2 Організація  та вдосконалення підготовки кадрів робітничих професій

Досвід країн  з розвинутою ринковою економікою свідчить, що в період структурних змін в  економіці питання професійного навчання набувають особливого значення і постійно перебувають під увагою держави та громадськості. Так, при  здійсненні своїх реформ прем'єр-міністр  Великобританії Маргарет Тетчер виступила  ініціатором розробки національного  стандарту професійної кваліфікації (NVO), який в 1986 році був введений в  усій країні. За кілька років було створено декілька сотень центрів професійного навчання, де цільовою професійною підготовкою населення було зайнято 60 тис. менеджерів, психологів, економістів, кваліфікованих працівників. Ця національна програма підвищення майстерності працівників забезпечила Великобританії можливість зберегти конкурентоспроможність своїх національних кадрів на національному та міжнародному ринках праці.

Щоб така програма здійснювалась на рівні підприємств, галузі або держави, необхідно мати об'єктивну інформацію про ті процеси, що відбуваються в сфері професійної  підготовки кадрів і, насамперед, у  системі навчання робітників на виробництві, оскільки саме тут здійснюється підготовка, перенавчання та підвищення кваліфікації більше половини усіх робітників.

Підготовка  кадрів робітничих професій здійснюється в професійно-технічних закладах, в навчальних комбінатах, безпосередньо  на виробництві та в середньоосвітніх школах. В умовах ринку підготовка робітничих кадрів має різну спрямованість  — від орієнтації на сьогодення, підготовку вузькоспеціалізованих  працівників, які можуть виконувати одну—дві конкретні операції, до орієнтації на перспективні інтереси (навчання працівників  широкого профілю на базі серйозної  теоретичної підготовки).

Успіх підвищення кваліфікації робітників залежить від  багатьох об'єктивних і суб'єктивних моментів: вибору стратегії розвитку підприємств, типу виробництва, від  фінансового стану й від економічної  обізнаності керівників підприємств.

Система підготовки кадрів має враховувати як інтереси підприємств у швидкому заповненні вакантних робочих місць, економії на витратах, пов'язаних з затратами  на навчання, так і інтереси працівників  — одержати повноцінну професійну підготовку.

Підготовка  кадрів робітничих професій безпосередньо  на робочому місці має оперативний  характер, завжди конкретний, оскільки орієнтована на засвоєння конкретного трудового процесу, виконання конкретної роботи, не вимагає великих витрат, скорочує період адаптації.

Підготовка  нових працівників на виробництві  — це початкове професійне навчання людей, яких взяли на роботу як учнів  робітничих професій. Термін навчання встановлюється в залежності від  кваліфікаційної складності робіт  даної професії, від 6-ти до 12-ти місяців.

Навчальні програми з конкретних професій затверджуються міністерствами і відомствами.

Підготовка  нових працівників здійснюється за курсовою та індивідуальною формами.

При курсовій формі теоретичне навчання здійснюється в навчальних групах кількістю 10—30 чоловік, у той час як у навчальних закладах у таких групах навчаються по 25—30 чоловік. Виробниче навчання проводиться в два етапи:

• на першому  етапі — в навчальному цеху, на дільниці;

• на другому  — на робочому місці в цехах  під керівництвом не звільненого  від основної роботи висококваліфікованого  працівника — інструктора виробництва.

При індивідуальній формі навчання учень вивчає теоретичний  курс програми самостійно і з допомогою  викладача-консультанта, а виробничі  навички і вміння одержує на робочому місці під керівництвом інструктора  виробничого навчання.

Усі системи  безперервної підготовки робітничих кадрів можна згрупувати і віднести до двох моделей: з відривом і без відриву  від виробництва. Відмінні особливості  в кожній країні - це переважання  тієї чи іншої моделі.

Навчання  без відриву від виробництва  включає теоретичну підготовку на підприємстві і теоретичний курс в ПТШ або  спеціалізованому центрі.

На виробництві  щороку навчається у 5 разів більше робітників, ніж у всіх ПТУ і  технікумах разом.

У даний час  частина підприємств (12 %) почала систематично практикувати навчання робітників за кордоном. Майже кожне третє підприємство (36 %) проводить цільове навчання своїх робітників різним міжнародним  стандартам, вимогам, інструкціям тощо. 11 % підприємств систематично проводять  навчання робітників іноземним мовам.

Практика  розвинутих країн свідчить, що підготувати  висококваліфікованого працівника за 4—6 місяців неможливо. В Японії, США, Німеччині на підготовку кваліфікованих робітників з випускників середніх шкіл витрачається від 3-х до 4-х років. Слід врахувати і той факт, що матеріально-технічна база в цих  країнах досить добре розвинута.

Під впливом  НТП професіональні знання, вміння та навички робітників та спеціалістів швидко застарівають і потребують постійного оновлення. Як встановлено вченими  у галузі професійної педагогіки, для підтримки кваліфікації робітників та спеціалістів на потрібному рівні  в умовах сучасного виробництва  необхідне проведення їх цільового  навчання кожні 2-3 роки. Для цього  потрібна програмно-методична документація та навчальна методична база.

У Києві створено Інститут системних досліджень Міністерства освіти і науки України, до функцій  якого належать розробки навчальних програм і методичних посібників для професійної підготовки робітників.

Для ефективної роботи з підготовки кадрів як у  ПТУ, так і безпосередньо на підприємствах  необхідно розробити навчальні  плани, програми, методичні матеріали. Цим мають займатися спеціалізовані організації, які добре знають техніко-технологічну специфіку галузей та методичні  особливості професійної підготовки працівників робітничих професій, характерних  для даного виду виробництва.

В сучасних умовах забезпечення якісної підготовки робітників високої кваліфікації можливе лише при використанні передових педагогічних технологій: комп'ютерних методів  навчання, тренажерів, теле- та відеотехніки тощо. Але це вимагає значних одноразових  витрат.

Система профтехосвіти  має важливе значення як у забезпеченні народного господарства кваліфікованими  працівниками, так і в можливості молодим людям обрати собі професію, самореалізуватись як особистість.

В Україні  досить розгалужена система ПТУ. Підготовкою кадрів робітничих професій займається 987 різних ПТУ, які знаходяться  у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України, а також 1,5тис. галузевих ПТУ різних форм власності, де можна набути майже 1,5 тис. професій.

В умовах ринку майже через 3-4 роки працівники змушені освоювати нові професії. Найбільш ефективно навчаються ті, хто мають середню освіту, добре  розуміються в сучасному виробництві  й кон'юнктурі ринку праці. Сума професійних знань, навичок, одержаних  у процесі навчання дозволяє молодим  працівникам швидше адаптуватись на виробництві, бути мобільними в умовах процесу виробництва, який швидко змінюється, оперативно реагувати на зміну ситуації на ринку праці і забезпечити  функціонування техніки, що постійно ускладнюється.

Зростає роль профтехучилищ у здійсненні державної  політики в галузі регулювання ринку  робочої сили.

Міністерству  освіти і науки України разом  із галузевими міністерствами надано право визначати перелік професій, за якими проводиться підготовка працівників у всіх навчальних закладах і на виробництві. Встановлено єдиний обов'язковий для всіх міністерств, відомств, що здійснюють підготовку, рівень навчання, порядок і присвоєння професій, а також право контролю за дотриманням  вимог, що висуваються до рівня підготовки кадрів працівників.

Підготовка  кадрів має випереджати створення  нових виробництв, а також реконструкцію  та переорієнтацію діючих. Тому на основі програм розвитку регіону необхідно  одночасно передбачати і структуру  ПТУ.

Необхідно рівномірно розміщувати ці заклади з врахуванням  спеціалізації регіону, кількості  учнів, тому що більшість профтехучилищ  мають серйозні труднощі з набором  учнів.

Уже сьогодні Україна за середнім рівнем освіти працівників (за кількістю років  навчання) значно відстає від США, Японії. В розрахунку на одного працюючого рівень освіти становить 10 років, тоді як в Японії — 14, в США- 15 років  навчання.

У Державній  національній програмі «Освіта XXI століття»  виділений спеціальний розділ «Педагогічні проблеми професійно-технічної освітив». Слід відзначити, що протягом останніх 15—20-ти років професійна освіта, професійна підготовка кадрів стали одним із швидкозростаючих секаторів економіки  розвинутих країн. Крім підготовки кадрів робітничих професій, великого значення набуває підвищення їхньої кваліфікації.

Підвищення  кваліфікації - це безперервно організоване навчання працівників, спрямоване на удосконалення  їхніх професійних й економічних  знань, умінь та навичок. Підвищення кваліфікації може здійснюватися: