Стратегічне управління і державне регулювання економіки

в) елементний- як процес організації взаємозв'язку певних структурних елементів.

Таким чином, стратегічне управління - це спосіб управління, що застосовується в умовах:

- появи нових, більш складних  завдань, які обумовлені динамічністю  та невизначеністю зовнішніх  обставин;

- швидкої зміни завдань та  реакцій організації щодо капіталовкладень, організаційних форм;

- високої ціни помилок від  неправильних рішень;

- відсутності формалізованих та  звичних процедур вирішення завдань.

Основні принципи стратегічного управління:

1. Обґрунтований і свідомий  вибір цілей і стратегій розвитку  організації. Процес розвитку  організацій повний протиріч, і  для їхнього дозволу повинні  розроблятися ефективні способи  в різних областях діяльності  організації. Рішення повинні  бути несуперечливі.

2. Постійний пошук нових  форм і видів діяльності, спрямований  на зміцнення існуючих конкурентних  переваг, виявлення й посилення  нових.

3. Забезпечення співвідносності  між організацією й управлінням  зовнішнім середовищем і керованою  підсистемами організації і її  елементами. Під співвідносністю  розуміється деяке конкретне  співвідношення між окремими  частинами й елементами системи,  яке визначає найкращі умови  функціонування й розвитку організації.

4. Індивідуалізація стратегій.  Кожна організація унікальна  в тому розумінні, що має  особливості, обумовлені складом  кадрів, економічним потенціалом,  культурою й іншими ознаками.

5. Кожна стратегія складається  з двох частин: спланованої організації  і випадкової, що з'явилася під  впливом зовнішнього середовища.

6. Чіткий організаційний  поділ завдань стратегічного  управління й завдань оперативного  управління. Не можна змішувати  завдання поточного управління, ефективність рішення якого визначається  прибутком і позиціями організації  в цей момент часу, і завдання  стратегічного управління, націлені  на виживання й процвітання  в довгостроковій перспективі.

Виходячи з цього, можна  сформулювати загальні принципи, на основі яких має будуватись стратегічна  діяльність підприємств:

1. Кожне підприємство  являє собою відкриту соціально-економічну  систему, що змінюється, розвивається  та переструктуровується в динамічному,  часто ворожому середовищі.

2.Новостворені підприємства мають високий рівень гнучкості та реактивності, що дає змогу деяким з них забезпечити виживання. Далі вони стають більш стабільними: це означає, що для змін та розвитку треба розробляти спеціальні заходи, які набирають вигляду більш чи менш обґрунтованих стратегій, що враховують як зовнішні (ринкові), так і внутрішні (виробничі) фактори.

3.Послідовний розвиток підприємства чи організації пов’язаний з формулюванням ясних, простих і досяжних цілей, які знаходять втілення у системі техніко-економічних, кількісних та якісних показників, а також у системі стратегії їхнього досягнення, що інтерпретується в “стратегічному наборі”.

4.Механізм функціонування підприємства має містити стратегічні підсистеми, спрямовану на складання, аналіз і перегляд балансу зовнішніх та внутрішніх факторів, формування цілей і стратегій розвитку, які передбачають розробку та корегування заходів щодо формування середовища та пристосування до нього підприємства. Досвід показує, що більшість підприємств, які орієнтовані лише на внутрішні проблеми, зазнають краху.

5.Забезпечення динамічності змін через прискорення практичних дій щодо реалізації стратегічних планів на основі відповідної системи регулювання, контролю та аналізу.

6.Створення виробничого потенціалу та системи зовнішніх зв’язків, що є сприятливими до змін і дають змогу досягти майбутніх цілей.

 

Система стратегічного управління дозволяє досягти таких основних результатів:

1. Створити системний  потенціал для досягнення цілей  організації. Цей потенціал складається:  з фінансових, сировинних і людських  ресурсів, що входять в організацію; виробленої продукції (послуг), що затребуються ринком; сформованого позитивного іміджу організації.

2. Другим результатом  є структура організації та  її внутрішніх змін, що забезпечують  чутливість до змін зовнішнього  середовища і відповідну адаптацію.

Як бачимо, стратегічне  управління спрямоване на створення  конкурентних переваг фірми і  утвердження ефективної стратегічної позиції, що забезпечать майбутню життєздатність організації в мінливих умовах.

Виділимо основні особливості стратегічного управління:

1. Стратегічне управління  не може дати точного і детального  опису стану фірми та її  положення у бізнес-середовищі. Скоріше,  це сукупність якісних характеристик  фірми, що стосуються майбутнього  стану, її положення в конкурентному  середовищі, потенціалу необхідного  для виживання.

2. Система стратегічного  управління - це певна філософія  чи ідеологія бізнесу і менеджменту,  що не повинна зводиться до  набору формалізованих правил, процедур  і схем. При розробці стратегії  необхідне поєднання інтуїції  і мистецтва, високого професіоналізму  і творчості менеджерів і залучення  всіх працівників до реалізації  стратегії.

3. Для впровадження системи  стратегічного управління необхідні  великі витрати часу і ресурсів, треба також створити спеціальний  підрозділ, що буде відповідати  за всі питання, пов'язані зі  стратегічним аналізом і постійним  моніторингом зовнішнього середовища, розробкою і виконанням стратегії.

4. У ринкових умовах  помилки при виборі стратегії  не можна виправити жодними  ефективними прийомами оперативного  менеджменту, що призводить до  поразки в конкурентній боротьбі.

Суть стратегічного управління полягає у тому, що, з одного боку, існує чітко організоване комплексна страт-е планування, з іншого боку – структура управління орг-єю відповідає "формально-му" стратегічному план-ню і побудована так, щоб забезпечити вироблення довгостр-вої стратегії для досягнення її цілей і створення упр-ських механізмів реалізації цієї стратегії через систему планів.

Виділяють два основних кінцевих продукти стратегічного управління. Один з них – потенціал організації, що забезпечує досягнення цілей у майбутньому. Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є внутр-ня структура й організаційні зміни, що забезпечують чутливість організації до змін у зов-нім середовищі. B підприємницької організації це припускає наявність здатності вчасно знайти і правильно витлумачити зов-ні зміни, а також керувати відповідними адекватними діями, що припускають наявність стратегічних можливостей для розробки, іспитів і впровадження нових товарів і послуг, технологій, організаційних змін.

Постає доречне запитання, наскільки концепція стратегічного  управління здатна забезпечити організаціям в сучасному світі кращі шанси  на виживання, комерційний успіх  та стійкий розвиток. Вивчення чималого закордонного і не досить значного вітчизняного досвіду вільного організаційного розвитку показує, що:

- в наші дні в організацій,  що будують своє функціонування  відповідно до певної стратегії,  і в організацій, що не мають  стратегій, шанси вижити практично  однакові;

- в сучасному хаотично змінному  організаційному оточенні концепція  стратегічного управління не  є панацеєю та не гарантує  успішного організаційного розвитку, хоча і привносить в управління  організацією певну доцільність;

- в організаціях, що не мають  чітко сформованої стратегії  функціонування, розвиток має еволюційний  характер, тоді як в організаціях, що керовані відповідним стратегічним  планом, такий розвиток відбувається  революційно;

- успіх притаманний тим організаціям, чиї стратегії націлені на  активне використання їх внутрішнього  потенціалу для зміни зовнішнього  оточення, а не простого пристосування  до нього;

- ні розробка стратегії, ні  ефективна її реалізація, ні успішні  організаційні зміни неможливі,  якщо в організації немає функціонуючого  механізму навчання та управління  організаційним знанням.

Отже, можна зробити висновок, що економічна ситуація  України змушує використовувати в управлінні підприємствами нові методи планування та аналізу. Реакцією на зміну умов функціонування підприємств є нова система управління, яка поєднує в собі  тактичне та оперативне управління та новий елемент – стратегічне управління, а професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів стратегічного управління здебільшого забезпечує достатньо ефективне господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Державне регулювання  економіки.

      2.1 Теоретичні основи державного регулювання економіки.

Посилення в сучасних умовах акцентів на тому, що вирішення господарських  завдань базується на пріоритеті економічних критеріїв і методів, зумовило зростання ролі регулюючої функції державного управління економікою.

Зарубіжний і вітчизняний досвід доводить, що необхідність державного втручання в економіку зумовлюється неспроможністю суто ринкових механізмів розв'язати найгостріші соціальні  та економічні проблеми, задовольнити потреби громадян у суспільних товарах  та послугах, забезпечити гарантії соціально-економічних прав людини тощо.

До об'єктивних причин державного регулювання економіки відносять:

- відсутність досконалої конкуренції  (монополізм, інфляція, безробіття);

- наявність виробництв, на товари  і послуги яких не спрацьовує  ринковий ціновий механізм (виробництво  суспільних товарів, національна  оборона, правовий захист, судочинство);

- наявність секторів і сфер  діяльності, де ціни і витрати  виробництва не відображають  суспільного ефекту продукції.  Це виробництва з так званим  зовнішнім ефектом (екстерналіями). До них належать виробництва,  які здійснюють великі витрати  на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я.  Держава в таких випадках втручається  у механізм ціноутворення або  надає дотації на виробництво  таких товарів і послуг;

- наявність ринків, на яких адаптація  до ринкових механізмів здійснюється  повільно (ринок праці, коли держава  встановлює мінімальну заробітну  плату, надає допомогу по безробіттю, формує центри або служби зайнятості, впроваджує гнучкі форми роботи).

У більшості країн з розвинутою ринковою економікою сформувався багатоелементний механізм регулювання економіки: з одного боку - це механізм ринкового саморегулювання, а з іншого - механізми громадського регулювання (зокрема, через профспілковий рух, діяльність товариств споживачів, інспектування та контроль цін); механізми інституціонального регулювання з боку інститутів ринкової інфраструктури (регулювання з боку комерційних банків, бірж, страхових компаній); механізми прямого та непрямого державного втручання.

У цьому випадку держава бере на себе ті функції, які не відповідають природі ринкової конкуренції або  реалізуються нею неповно чи повільно. Разом з тим держава забезпечує умови для оптимального функціонування ринкового механізму. Крім державного вирізняють відповідно регулювання  з боку недержавних, у тому числі  громадських, організацій та інституцій ринку. Між державним і недержавним  регулюванням у кожній країні формується певне співвідношення: чим більше розвинуті форми недержавного регулювання, тим менша необхідність державного втручання в ті чи інші економічні процеси.

Втручання держави в ринкові  механізми можливе в активній або пасивній формі. Активне втручання має на меті ліквідувати нестабільність, притаманну ринковій системі, та встановити рівновагу засобами переважно фіскальної політики (через податки та видатки). Пасивне втручання ґрунтується на тому, що ринкова економіка є внутрішньо стабільною і основне завдання уряду - вплив на грошову масу з метою приведення її у відповідність до товарної. При цьому переважають монетарні методи регулювання економічних процесів*

Отже, державне регулювання економіки можна визначити як втручання держави в економіку з використанням сукупності різноманітних важелів, інструментів, які надають їй можливість забезпечити нормальні умови функціонування ринкового механізму та домагатись розв'язання економічних і соціальних проблем.

Основними функціями державного регулювання  економіки є: регулювання макроекономічних пропорцій; розроблення й реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики; фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів; розроблення регіональної політики; фінансування заходів соціальної та культурної політики; покриття трансакційних витрат; усунення негативних екстерналій; пом'якшення впливу кризових явищ; захист економічної конкуренції; прискорення інституційних змін і стимулювання підприємницької діяльності; соціальний захист населення; вироблення вимог з охорони та відтворення навколишнього природного середовища; організація інвестиційної діяльності.