Моральне виховання молодших школярів засобами української народної казки

На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша — домінує в Західній Європі та Америці. Згідно з нею, заради досягнення навіть «великого добра» не можна допускати «мале зло» (скажімо, допомагати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для прихильників другої (вона, зокрема, є панівною на пострадянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею про те, що людині від природи притаманне прагнення до добра, правди і краси [4, ст. 102]

Дисциплінованість та організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою формування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками моральної поведінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкування». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

— сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування моральних цінностей дитини;

— педагогічну діяльність дошкільних виховних закладів;

— освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

— діяльність професійних навчально-виховних закладів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів);

— засобів масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газет та ін.);

— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, консерваторій, клубів, будинків культури тощо);

— соціально-виробничу діяльність громадян на підприємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єдність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

Дотримання моральних норм співжиття потребує самоорганізації, самодисциплінованості особистості. У її формуванні велике значення має навчально-виховний процес у школі. Шкільна дисципліна — це дотримання учнями правил поведінки в школі та за її межами, чітке й організоване виконання ними своїх обов'язків, дотримання традицій тощо.

Свідома дисципліна — виявляється в суворому, неухильному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов'язку та відповідальності.

Обов'язок — усвідомлення особистістю громадських і моральних вимог.

Відповідальність — якість особистості, що характеризується прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами [10, ст.34].

Важливим у моральному вихованні є святкування дат народного календаря. Народний календар — це система історичних дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які відзначаються протягом року; це енциклопедія знань про життя людей, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

Складова народного календаря — родинний календар, який охоплює важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена (дні народження членів сім'ї, ювілеї весілля батька і матері, бабусі й дідуся).

Тематика виховних заходів, які проводять нині в школах, свідчить про те, що виховання повертається до національних джерел.

Ефективність морального виховання учнів залежить від таких чинників: 

—  створення в навчальному закладі психологічного клімату поваги до моральних норм, правил людського співжиття; 

—  відповідність змісту морального виховання його меті й рівню морального розвитку школярів; 

—  раціональне співвідношення між словесними і практичними методами виховного впливу, що забезпечує єдність моральної свідомості і поведінки; 

—  своєчасне вжиття виховних заходів, акцентування уваги на попередженні аморальних явищ в учнівському колективі; 

—  подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до вихованців, побудова його на принципі гуманізму.

Особливо важливо, щоб декларовані педагогом моральні принципи підтверджувалися його моральною практикою, яка б відповідала найвищим критеріям моральності.

Методами морального виховання є переконання, привчання, заохочення і покарання. За допомогою цих методів в учнів формуються моральні поняття й переконання, виробляються необхідні навички та звички поведінки, виховуються моральні почуття та вольові риси характеру.

У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і вихователів, спрямована на засвоєння учнями правил поведінки в школі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптимальних умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безкомпромісні вимоги.

Вимогливість і суворість учителя мають бути доброзичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших причин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допомагати дітям знаходити оптимальні рішення у складних життєвих ситуаціях[21, ст.68]

1.2. Проблеми морального  виховання у спадщині вітчизняних та зарубіжних педагогів.

Процес виховання завжди має суспільно-історичне спрямування і характер, воно завжди відображає дух часу, рівень розвитку культури народу, ієрархію цінностей. Історія української педагогічної думки свідчить, що в ієрархії цінностей нашого народу чільне місце  належить саме ідеям духовно-морального виховання. Аналіз їхнього висвітлення у педагогічних працях українських педагогів другої половини ХІХ століття досі не набув комплексного характеру.

З середини ХІХ ст., за визначенням О. Сухомлинської, в Україні починається розвиток ідей, які можна назвати сучасною (модерною) педагогічною думкою. Дослідниця виділяє дві групи педагогів, діяльність яких у другій половині ХІХ ст. була пов’язана з її розвитком. По-перше, педагоги, які працювали в руслі російської ідеологеми, з притаманною їй гуманістичною, загальнодемократичною ідеологією. Характерною рисою їхнього мислення було висунення на чільне місце православ’я як домінанти духовного життя й основи шкільної освіти. До них слід віднести О. Духновича, К. Ушинського, П. Юркевича, М. Корфа, С. Миропольського та ін. По-друге,педагоги, з якими пов’язується початок розвитку сучасної національної педагогічної думки. Варто зазначити, що на довгі роки її носіїв було вилучено з історико-педагогічного процесу. Ці діячі спиралися на етнографічно-культурницьку, народницьку парадигму й мислили в контексті натурфілософії: єдності людини і природи, людини і Бога. Серед найуживаніших «кодів» того часу  – мова, історія, література, фольклор, народна міфологія, релігійні морально-етичні постулати. Ця вітчизняна педагогічна думка представлена М.Драгомановим, О.Кониським, В.Науменком, М.Костомаровим, І.Франком та ін. [14, с.6].

Значний внесок у розробку прогресивних педагогічних ідей зробив І. Тимківський (1773-1853 рр.)  – наставник К. Ушинського, М. Чалого, М. Максимовича, один  із найвідоміших педагогів ХІХ століття, який близько 30 років життя присвятив справі розвитку народної освіти в Україні. На підставах демократизму та гуманізму він будував свою педагогічну діяльність, вважаючи передумовою гармонійного розвитку учнів збагачення спадкових даних дітей новими якостями шляхом освіти, навчання й виховання. У його просвітницькій діяльності особливе місце належить формуванню ідеалу доброчесної людини, який передбачає виховання людини з високорозвиненим почуттям громадянського обов’язку і загальнолюдської солідарності.

Мета виховання, на його думку,  – формування громадянина та патріота. У 1857 р. побачив світ підручник О. Духновича «Народная педагогия  в пользу училищ и учителей сельских» і вийшла стаття К. Ушинського «Про народність у громадському вихованні». Аналіз цих двох праць дає підстави стверджувати, що їхні автори обстоювали спільні ідеї народності у вихованні та необхідності побудови виховально-навчального процесу на засадах народної педагогіки, а це свідчить про єдність у розвитку українського шкільництва.

Духовно-моральному вихованню він відводив вирішальну роль у формуванні особистості: «Щастя або нещастя людини багато в чому залежить від народження, однак багато в чому – і від морального виховання». Ставлячись до моралі як до основи духовності особи, О. Духнович закликав виховувати в дитині гуманізм, почуття власної гідності, працьовитість, дисциплінованість, чесність, порядність, доброзичливість, правдивість, щирість, милосердя тощо. «Чиста совість – найбільше багатство людини, оскільки нечиста совість вбиває… не тільки тіло, а й душу» [26, с.269].

Українське національне відродження у галузі педагогічної науки значно пов’язане з ім’ям М. Пирогова (1810-1881 рр.).У статті «Педагогічні твори М. Пирогова» К. Ушинський писав: «М. Пирогов вперше поглянув на справу виховання з філософської точки зору та побачив у ній не питання шкільної дисципліни, дидактики або правил фізичного виховання, а найглибше питання людського духу  – «питання життя», і дійсно, це не тільки питання життя, але й найважливіше питання людського духу» [27, с.293].

Визначення шляхів формування справжніх людей є одним із важливих питань життя, вказував М. Пирогов. І головним шляхом підготовки таких людей, як і К. Ушинський, він вважав моральне виховання підростаючого покоління у процесі здобуття в середній школі загальної освіти. Виробити стійкі моральні переконання у дітей і означає, за М.Пироговим, зробити їх людьми, здатними вдосконалювати суспільне й особисте життя. Школа має готувати освічених, морально переконаних, чесних і благородних людей, здатних боротися з суспільними вадами та особистими недоліками. [15, с.79].

Одним із перших до аналізу освітянської діяльності залучився Т.Шевченко (1814-1861 рр.). Ідеї всебічного розвитку особистості він поділяв на розумове виховання («Щоб не втратити суто людського і за всіх обставин лишатися людиною, є лише один порятунок  – освіта, навчання. Хто полюбить книгу, той далеко піде в своєму розвитку»); моральне виховання (виховання в дусі гуманності і патріотизму. Сумною є картина, «коли з великим генієм не поєднана велика розумна доброчесність»); естетичне виховання («прихильники прекрасного» рідко бувають поганими людьми, музика облагороджує людські почуття і серце, «допомагає дожити до старості фізичної і зберегти всю юнацьку свіжість духовну»); трудове виховання («людина працьовита – найщасливіша людина в світі». Людина, не навчена трудитись, перетворюється у вмістилище огидних вад. «Немає мерзенності, ницості, на яку б вона не була здатна») та сімейне виховання («…дитинство, проведене на лоні божественної природи і на лоні люблячої матері і християнина батька, – такі прекрасні враження непохитною стіною стануть навколо людини і захистять її на дорозі життя від усіх мерзенностей круговоротного світу) [19, с.94].

Особливе місце в педагогічній спадщині Т.Шевченка відводиться народній педагогіці, а саме: вивченню рідної мови та її викладанню. У своїй творчості він широко використовував елементи народної педагогіки, правила і неписані закони народної моралі, що передавалися від покоління до покоління через обряди, звичаї, традиції, пісні, казки, легенди. Будучи складовою частиною духовної культури народу, виразником народних уявлень про ідеал всебічно розвиненої, гуманної, працелюбної людини, захисника своєї Батьківщини, народна педагогіка утверджувала найдемократичніші принципи виховання. Ці ж принципи у своїх творах утверджував і Т.Шевченко [16, с.41-45].

Відомим представником передової педагогічної думки на Закарпатті в другій половині ХІХ ст. був І. Ставровський (1822-1878 рр.). Свої погляди на виховання він виклав у своєму основному творі «Педагогия» (1846 р.). У другій частині книги  –«Розвиток сил духовних» (розумових, моральних, естетичних) – просвітитель говорить про те, що вирішальним фактором у формуванні особистості є виховання; від нього багато в чому залежать доля і щастя людини, добробут народу, розквіт держави.

Основною метою виховання педагог вважав підготовку патріота своєї Батьківщини, активного захисника трудового народу, який завжди прагнув до світла і свободи. Важливим завданням морального виховання повинно бути формування в учнів таких якостей, як чесність, людяність, сором’язливість тощо. Заслугою І.Ставровського було й те, що він намагався розробити методику виховання всебічно розвиненої особистості шляхом поєднання фізичного виховання з моральним, розумовим та естетичним. Він підкреслював необхідність органічного зв’язку в розвитку тілесних та духовних сил дитини, рішуче засуджував фізичні покарання в сім’ї та школі.

Системністю відзначається парадигма духовно-морального виховання, розроблена К. Ушинським (1824-1871 рр.). На його думку, сутність поняття «національна система виховання»  – це, перш за все, особлива мета  – «ідея про людину», ідеал, який необхідно втілювати в конкретній особистості. Цього ідеалу можна досягти тоді, коли людина вбирає в себе стійкі національні особливості, риси характеру, які необхідно розвивати. Таким чином, робить висновок педагог, національна система повинна створюватися за історією народу та його характером. Він писав, що «шкільне виховання далеко не становить усього виховання народу. Релігія, природа, сім’я, перекази, поезія, закони, промисловість, література – все, з чого складається історичне життя народу, складає його справжню школу, перед силою якої сила навчальних закладів … зовсім незначна» [28, с.98].

Визначальним принципом педагогічної системи К. Ушинського стала ідея народності в суспільному вихованні. Виходячи з неї, педагог визначав цілі і завдання морального виховання. Найбільш фундаментальною працею з означеного питання стала стаття «Про народність у громадському вихованні», що  як за розміром, так і за змістом є однією з основних педагогічних праць вченого. Кожен народ, на його думку, має будувати виховання, виходячи зі своїх народних традицій: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, – її тіло, душу і розум, – і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме той ґрунт, у якому корениться народність» [28, с.51].