Основні проблеми виховання базових гуманістичних цінностей старших підлітків у сучасних умовах

У середині XVI століття своєрідним центром науки, освіти і культури стала Острозька школа-академія та Києво-Могилянська академія (з  середини XVII ст.). Ці навчальні заклади  здобули науковий авторитет у світі завдяки діяльності надзвичайно освічених для свого часу вчених-просвітителів, зокрема, Герасима Смотрицького, Яна Чеха, Яна Лятоса, Василя Суразького, Тимофія Михайловича, Данила Наливайка. Вони виховали багатьох видатних просвітителів, серед яких Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Борецький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Сковорода та інші.

Особливістю навчання в  цих закладах було те, що в них  поєднувалась національна культура та культура Заходу. Так, Петро Могила не тільки добре знав твори західних богословів, але й сам писав латинською мовою. Студенти Києво-Могилянської академії глибоко вивчали твори західних учених.

 У Києво-Могилянській  академії навчання велося слов'янськими  мовами; у виховному процесі утверджувалися демократичні принципи життя вихованців. Педагоги з повагою ставилися до своїх учнів, своїм прикладом і діяльністю залучали їх до наукового пізнання, духовної скарбниці народу. Після занять учні та студенти займались з аудиторами, які обиралися із числа кращих учнів. Аудитори частково виконували роль учителів у позанавчальній діяльності - допомагали учням виконувати домашні завдання та ставили оцінки залежно від рівня їх знань.

Щосуботи проводилися  “домашні” (позаурочні) диспути, на яких студенти полемізували за матеріалами, прослуханими за тиждень чи за певними темами. Один студент обґрунтовував думку, три інші заперечували йому. В таких диспутах закріплювалися знання і шліфувалося логічне мислення.

Втілення ідеалів особистості  у діяльності братських колегій можна побачити й у тому, що вони дали освіту чималій кількості козацьких лідерів (гетьманів, полковників, сотників, кошових отаманів): Іван Виговський, Іван Мазепа, Іван Самойлович, Павло Полуботок, Юрій Хмельницький, Петро Конашевич-Сагайдачний.

Українські педагоги цього періоду разом з батьками, учнями активно впроваджували в  життя народні традиції, звичаї, обряди. Народна педагогіка у цей  час розвивалася на засадах фольклору (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки), різноманітних видів народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо).

Ідеалом   козацької   педагогіки   став   козак-лицар   з   високим   рівнем національної свідомості.

У структурі духовного  становлення молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Закони кодексу лицарської честі передбачали: любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, в любові до батьківщини; готовність захищати слабших, турбуватись про молодших, зокрема, дітей;  шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитна вірність ідеям, принципам моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість, скромність тощо); відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму; уміння завжди вчиняти благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Водночас козаки були глибоко милосердними, мали високу повагу до християнських цінностей, віру в Бога, відстоювали ідеї православ'я.

Великий внесок в ідею гуманізму, в поняття гуманістичних  ідеалів зробив випускник Києво-Могилянської академії Г. Сковорода (1722-1794). Це була особистість  зі світовим рівнем освіти: він знав декілька іноземних мов, філософію, літературу, педагогіку, грав на кількох музичних інструментах, співав, малював. За словами І. Франка, він був “першим гуманістом в Україні”.

Г.С.Сковорода вважав “сродность” запорукою будь-якого  успіху. Загалом же виховання, на його думку, мало здійснюватися за допомогою праці, яку вчений вважав основою суспільного життя.

За Г.Сковородою, успіх  діяльності людини зумовлювався як здібностями, так і певними моральними якостями: працьовитістю, терплячістю, вмінням  володіти собою, поміркованістю, доброчесністю, справедливістю, доброзичливістю, скромністю, бадьорістю, гуманністю, милосердям.

Г. Сковорода значно випередив  європейських вчених стосовно того, що гуманна особистість ефективно  формується за умови виконання нею  справи згідно з її здібностями, нахилами, внутрішніми бажаннями та мотивацією, власною сутністю (ідея “спорідненої праці”).

3 етап —українське Просвітництво (ХІХ-поч.ХХст.)

У XIX столітті українські просвітителі здійснили нові кроки в розвитку теорії цінностей особистості. Зокрема, Т.Г. Шевченко у своїх просвітницьких поглядах  та   літературно-мистецькій   діяльності   значну    увагу    приділяв  розвиткові національної свідомості. Він пропагував ідеали працелюбства, патріотизму, побожного ставлення до матері. Взірцем для поета була особистість, яка гармонійно поєднала б у собі розумову, моральну, естетичну та трудову досконалість. Сам він став особистістю, яка прагнула втілити свій ідеал на практиці, “створивши самого себе” всупереч негативним зовнішнім умовам соціуму (кріпацтво, переслідування, неадекватне сприйняття з боку суспільної еліти тощо).

Українські просвітителі XIX століття (Л. Українка, І. Франко та інші) не випадково поставили питання  про формування нової людини, здатної  перемагати обставини. Вони визначали пошуки ідеалів "нової людини", нового українця як національну проблему. У своїй літературно-мистецькій та культурно-просвітительській діяльності вони протиставляли конформізму звичайної людини два рівні розвиваючої себе особистості:

• людини, яка звільняється від психології раба;
• виняткової особистості, лідера.

На другу половину XIX століття припадає діяльність визначного вітчизняного педагога К.Д. Ушинського, автора оригінальної педагогічної системи, яка знайшла своє відображення в  його роботі “Людина як предмет виховання”.

Ідеалом особистості  К.Д.Ушинського є гармонійна особистість  з високою національною свідомістю, духовно розвинена, здатна до творчої  самостійної діяльності, морально та фізично досконала, з почуттям обов'язку та відповідальності.

Мету виховання дітей  К.Д.Ушинський вбачав у підготовці до творчої праці. Вчений неодноразово підкреслював, що людина формується і  розвивається у трудовій діяльності. Праця у його педагогічній теорії- джерело фізичної, розумової, моральної, а отже, гармонійної досконалості. Ось чому, на думку педагога, виховання має виховувати її не для щастя, а для успішної трудової діяльності. У статті "Праця в її психічному і виховному значенні" К.Д. Ушинський розкриває непересічне значення фізичної праці для морального виховання дітей і молоді. Вчений визначив основу гуманістичного виховання у вигляді   розвитку   високих   моральних  якостей   -   чесності,   справедливості,  правдивості, щирості.

Водночас засобами, які  виховують гуманну особистість, К.Д.Ушинський вважав похвалу, уникнення осуду, заперечення фізичних покарань, проникнення в душевний стан інших людей, емпатійність, розвиток у дитини справедливості, здатності до самооцінки.

Провідним принципом  педагогічної теоретичної і практичної системи К.Д.Ушинського був принцип народності, окреслений педагогом як самобутність кожного етносу, зумовлена його історичним розвитком, соціальними умовами життя, територіальними (регіональними) особливос-тями.

Корисні думки і рекомендації стосовно формування гуманістичних  ідеалів залишив своїм нащадкам видатний лікар, вчений, теоретик-організатор народної освіти М.І.Пирогов. Він обстоював ідею гармонійного розвитку всіх природних сил дитини. Для цього він сформулював принципи виховання на фунті демократичної педагогіки; постійно вивчав духовний світ вихованців; враховував їх індивідуальні особливості. На думку М.І.Пирогова, для практичного втілення ідей демократичної педагогіки необхідна когорта добре підготовлених, всебічно освічених, а отже, гармонійно розвинених вихователів, які були б у всьому моральним взірцем для учнів.

М.І.Пирогов стверджував, що сучасне суспільство потребує не лише спеціальної освіти і освіченості, а й загальнолюдської. Кожна людина, перш ніж отримати вузькоспеціальну підготовку, має пройти шлях загальнолюдського виховання, який забезпечив би кожну дитину, незалежно від обраної спеціальності, справжньою підготовкою до життя на основі своїх моральних переконань.

Для розвитку системи  народного виховання в Україні  велике значення мав пізнавально-виховний, освітній потенціал просвітницької та історико-культурної спадщини М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова, Б.Д. Грінченка. Так, заслуговують на увагу ідеї М.І. Костомарова стосовно національної психології, характеру, світогляду українців, високої козацької духовності; погляди П.О. Куліша щодо виховання в українських дітях патріотизму,  духовності,   обстоювання   української   національної   системи  виховання, утвердження козацьких виховних традицій; думки видатного просвітителя, громадського діяча М.П. Драгоманова відносно формування у школярів гуманістично-національної свідомості, вдосконалення педагогічної діяльності у навчально-виховних закладах; просвітницька праця і погляди письменника, педагога-теоретика Б.Д.Грінченка, який відзначав благотвор-ний вплив батьківської і материнської любові на пробудження і розвиток природних задатків, нахилів дітей.

Ідеї вітчизняних педагогів-гуманістів знайшли своє продовження на початку XX століття в діяльності першого  президента України М. С Гру шевського.

М.С.Грушевський ставив розвиток духовності української нації у пряму залежність від рідномовного навчання в школах та вищих навчальних закладах, заохочував до написання творів українською мовою ("Про українську мову і українську школу"). Він вважав, що панування російської мови в українській спільноті калічить душу народу, "відвертає людей від своєї батьківщини", відбиває охоту до книги, оскільки вона написана російською (чужою) мовою. Тому духовне відродження української нації, на думку вченого, слід було починати з розповсюдження української мови та особливої пошани до неї.

Нова доба у становленні  та розвитку гуманістичної педагогічної думки в Україні почалася з  діяльності вітчизняних просвітителів  початку XX століття -М.С.Грушевського, Б.Д. Грінченка, С.Ф. Русової, І.І. Огієнка, Г.Г. Ващенка та інших, їх ідеї є сучасними і для нашого сьогодення.

Після лютневої революції 1917 р. на двох педагогічних та вчительських з'їздах (лютневий та серпневий 1917 р.) було розпочато роботу щодо створення  плану розбудови національної освіти, окреслювалися головні напрями розвитку вітчизняної педагогіки.

Педагогічні ідеї вітчизняних  просвітителів початку XX століття внаслідок  застосування до них "класового підходу" не одержали розвитку на Батьківщині  у пожовтневий період. Але вони продовжували розвиватися в українській діаспорі (С.Ф. Русова, І.І. Огієнко, Г.Г. Ващенко).

С.Ф.Русова створила свою оригінальну виховну систему  на основі  положення   про   шляхи   формування   у   дітей   національної   свідомості   і самосвідомості. На прикладі виховання дітей у Німеччині, Англії та інших країнах педагог довела, що тільки та нація досягає високого рівня в розвитку, яка "краще від інших вичерпала у вихованні свої глибокі національні скарби, дала вільний розвиток національної психології".

Ідеал, з погляду С. Русової, полягає у "намаганні  виробити з учня вільну людину, готову до реалізації гуманних ідеалів, що панують  в громадянстві". Вона вважала, що кінцевою метою виховання завжди були доброчинність, моральність. Категорію  моральності С.Русова розглядала в дусі християнського вчення про добро і зло. Тому не дивно, що релігію С. Русова вважала складовою частиною морального виховання.

У своїй педагогічній теорії С.Русова велику увагу відводила  формуванню виховних ідеалів. На її думку, основою національно-виховних ідеалів в українській педагогіці має бути виховання патріотизму, доброти, людяності, вимогливості, працелюбства, сумлінності, відповідальності, охайності, скромності, поваги до старших, доброзичливого ставлення до інших людей. Причому першими рисами, які треба сформувати у дітей, вважала педагог, є чистота та охайність.

Таким чином, до структури  ідеалів особистості (згідно з педагогічною теорією С.Ф.Русової) входили такі складові, як висока національна свідомість, духовно-моральна та інтелектуальна досконалість, працелюб-ність.

С.Ф. Русова вважала, що навчання рідною мовою, спілкування нею на рівні сім'ї та школи стимулює розумовий розвиток дитини. Вона пов'язувала  це з принципом природовідповідності, який реалізувався таким чином повною мірою. Тому національне виховання пропонувалося вести з перших етапів життя дитини (тобто з дошкільного віку). Рекомендувалося широко використовувати народний фольклор, пісні, легенди, загадки, вишиванки, орнамент, кераміку, народні іграшки та ін. Особливого значення С.Ф.Русова надавала народній казці як засобу розумового виховання дитини. Казка відповідає природі дитини, її способу мислення, виховує співчуття до ближнього,   вчить   розрізняти   добро   і   зло,   дає   початкові   знання   про  загальнолюдські цінності.

I.І.Огієнко також обстоював  ідею національного виховання  дітей, яке розглядав як єдиний  комплекс цілеспрямованих дій  родини, школи, позашкільних установ.  У цьому контексті вчений відводив  церкві особливо важливу роль  у системі соціально-педагогічних інституцій. Він вважав, що церква впливає на "виробництво в собі правдивої думки", "любові до первобатьківщини...", формує основу нашого духовного життя.