Особливості образу «я» у особистостей з релігійними переконаннями

Е. Еріксон відмічає, що спілкування з однокласниками і  іншими однолітками також збагачує Я - концепцію дитини.    Надаючи  іншим дітям інформацію про себе і отримуючи від них відомості про їх сприйняття його "персони", дитина істотно розширює свій Я - образ [39].    

На думку І.С. Кона, включення в суспільство однолітків розширює можливості самоствердження дитини, дає йому нові ролі і критерії самооцінок. У міру того, як розширюється і збагачується круг його "приналежностей", що виражається словом " ми", ускладнюється і "образ Я" [15].     

Найбільш важливим джерелом формування Я-концепції дитини є  образ тіла, його об'єктивні характеристики і суб'єктивне його сприйняття. У  тому, що стосується власного тіла, зовнішні ознаки обумовлюють міру задоволеності або незадоволення  дитини собою і значною мірою впливають на формування його самооцінки.

Самооцінка пов'язана  з відношенням до себе або окремих  своїх якостей, це афективна оцінка представлення людини про саме собі. Вона може мати різну інтенсивність, оскільки конкретні риси образу -Я можуть викликати більш менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям або засудженням [32].

Важливу роль у формуванні самооцінки грає школа.

Засвоюючи в процесі  навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під впливом оціночних суджень інших (учителів, однолітків) відноситися певним чином, як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого себе як особистості [39].

Наступним етапом розвитку Я-концепції є формування статевої ідентичності. З точки зору відомого вітчизняного дослідника психології статевих відмінностей І.С. Кона, найперша категорія, в якій дитина осмислює своє Я, - це статева приналежність.

Наступна стадія - підлітковий вік. Найбільш важливою відмітною ознакою підліткового періоду є фундаментальні зміни у сфері його самосвідомості. Саме у цей період, згідно з думкою одного з видатних вітчизняних психологів Б.Г.Ананьєва, свідомість, пройшовши через багато об'єктів стосунків, саме стає об'єктом самосвідомості і, завершуючи структуру характеру, забезпечує його цілісність, сприяє освіті і стабілізації особи [4].

Підліток починає вдивлятися в самого себе, як би відкриває для  себе своє " Я", прагне пізнати  сильні і слабкі сторони своєї  особи. У нього виникає інтерес до себе, до своїх якостей, потреба зіставлення себе з іншими людьми, потреба в самооцінці. Уявлення, на підставі яких у підлітків формуються критерії самооцінювання, отримуються в ході особливої діяльності –самопізнання [34].

На відміну від попередніх стадій вікового розвитку, де батьки більш менш могли впливати на течію і результат криз розвитку дитини, тепер же вплив їх виявляється набагато більше непрямим. Якщо завдяки батькам підліток вже виробив довіру, самостійність, заповзятливість і умілість, його шанси на ідентифікацію, тобто на упізнання власної індивідуальності, значно збільшуються [26].

Відкриття " Я", розвиток рефлексії (відображення себе у своєму "Образі-Я"), усвідомлення власної індивідуальності і її властивостей, поява життєвого плану, установки на свідомі сфери життя направляють " Я" на практичне включення в різні види життєдіяльності.

У підлітковому віці у  молодих людей активно формується самосвідомість, виробляється власна незалежна система еталонів самооцінювання і самовідношення, усе більш розвиваються здібності проникнення у свій внутрішній світ.

 Таким чином поступово у  підлітка формується своя Я-концепція.  Я-концепція сприяє подальшому, усвідомленому  або неусвідомленому, побудові  поведінки молодої людини. Я-концепція значною мірою визначає соціальну адаптацію особи підлітка, є регулятором поведінки і діяльності [27].

У ранній юності відбувається поступова  зміна " предметних" компонентів  Я-концепції, зокрема співвідношення тілесних і морально-психологічних компонентів свого "Я". Юнак звикає до своєї зовнішності, формує відносно стійкий образ свого тіла, приймає свою зовнішність і відповідно стабілізує пов'язаний з нею рівень домагань. Поступово на перший план виступають тепер інші властивості "Я"  -  розумові здібності, вольові і моральні якості, від яких залежить успішність діяльності і відношення з оточенням.

Судячи з наявних  даних, конітивна складність і диференційованістьт  елементів образу «Я»  послідовно зростають від молодших віків до старших, без помітних перерв і криз [17].

За даними досліджень  Бернштейна   здатність старших  підлітків реконструювати особові  якості грунтується на розвитку в  цьому віці фундаментальнішої когнітивної здатності   -  абстрагування [7].

Інтегрована тенденція, від якої залежить внутрішня послідовність, цілісність образу «Я», посилюється з віком, але дещо пізніше, ніж здатність до абстрагування.

Дослідження змісту образу «Я», проведені під керівництвом И.В.Дубровиной, показали, що на межі підліткового і раннього юнацького віків в розвитку когнітивного компонента Я-концепції відбуваються істотні зміни, що характеризують перехід самосвідомості на новий більш високий рівень [34].

Уявлення підлітка або  юнака про себе завжди співвідноситься з груповим  "ми"  -  типового однолітка своєї статі, але ніколи не співпадає з цим "ми" повністю. Образи власного "Я" оцінюються старшокласниками набагато тонше і ніжніше групового "ми".  Юнаки вважають себе менш сильним, менш товариським і життєрадісним, та зате добрішими і здатними зрозуміти іншу людину, чим їх однолітки.  Дівчата приписують собі меншу товариськість, але велику щирість, справедливість і вірність [18] .

Становлення нового рівня  самосвідомості в ранній юності йде  по напрямах, виділених ще Л.С.Выготским, -  інтеграції образу самого себе,  " переміщенню" його   "ззовні усередину"    [9] .  У цей віковий період відбувається зміна деякого " об'єктивістського"  погляду на себе  " ззовні"  на суб'єктивну, динамічну позицію " зсередини".

В.Ф.Сафін характеризує  істотну відмінність в погляді  на себе молодших і старших підлітків таким чином: підліток орієнтований передусім на пошук відповіді,  "який він серед інших, наскільки він схожий на них", старший підліток  - "який він в очах оточення, наскільки він відрізняється від інших і наскільки він схожий або близький до свого ідеалу"  [31] .    В.А Олексієв підкреслює, що підліток  -  це  "особа для інших", тоді як юнак - "особа для себе" [3]. У теоретичному дослідженні И.И.Часникова вказується на наявність двох рівнів самопізнання :  нижчого - "Я і інша людина" і   вищого  "Я і Я"; специфіка другого виражається в спробі співвідношення своєї поведінки "з тією мотивацією, яку він реалізує і яка його детермінує" [38] .

В період переходу від підліткового до раннього юнацького  віку у рамках становлення нового рівня самосвідомості йде і розвиток нового рівня відношення до себе.  Одним з центральних моментів тут є зміна підстав для критеріїв оцінки самого себе, свого "Я" - вони змінюються  "ззовні усередину", придбаючи якісно інші форми, порівняно з критеріями оцінки людиною інших людей.  Саме у ранній юності  на основі вироблення власної системи цінностей формується емоційно-ціннісне відношення до себе, тобто  "оперативна самооцінка"  починає грунтуватися на відповідності поведінки, власних поглядів і переконань, результатів діяльності.

 Таким чином,  в ранньому юнацькому віці  у рамках становлення нового  рівня самосвідомості відбувається  становлення відносно стійкого  уявлення про себе, Я-концепції.  До 16-17 років виникає особливе  особове новоутворення, яке в  психологічній літературі позначається терміном  "самовизначення".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки до першого розділу

 

Питання “Я-концепції” – це важлива проблема становлення та самоусвідомлення особистості. У науковій психологічній літературі це поняття з’явилося порівняно недавно,  оскільки виникла необхідність дослідження та опису глибинних структур і процесів особистості.

 У психологічній літературі Я – концепція нерозривно по'язана разом з такими термінами, як  “самоусвідомлення”,  “самооцінка”, “образ Я”,  “картина Я”,  “Я”,  “уявлення про себе”  .

Я-концепція – динамічне, активне і здатне до змін утворення; воно визначає і організує діяльність та переживання особистості, реалізує мотиваційні функції, забезпечує плани, правила і сценарії поведінки, визначає адекватність реакцій на соціальні зміни. Таким чином, Я-концепція опосередковує найважливіші внутріособистісні процеси (переробку інформації, мотивацію, емоції) і більшість міжособистісних взаємодій (соціальну перцепцію, ситуацію вибору партнера, стратегію взаємодії з ним) [37].

Формування Я- концепції залежить від низки зовнішніх та внутрішніх чинників, які в сукупності і створюють особливу цілісну систему самосприйняття людини.

Я- концепція особистості передбачає всі основні структурні компоненти: когнітивний, емоційно - оцінний та поведінковий, які повноцінно реалізовують себе у саморозумінні та самоусвідомленні особистості.

Таким чином, Я-концепція  є сукупністю уявлень людини про самого себе і включає переконання, оцінки і тенденції поведінки.  В силу цього її можна розглядати, як властивий кожній людині набір установок, спрямованих на самого себе.  Я-концепція утворює важливий компонент самосвідомості людини, вона бере участь в процесах саморегуляції і самоорганізації особистості, оскільки визначає інтерпретацію досвіду і служить джерелом очікувань людини.

 

Розділ 2. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РЕЛІГІЙНОСТІ

 

2.1. Поняття релігії у психології

 

Поняття " релігія" зустрічається дуже часто у буденній мові,  в наукових текстах, в публіцистиці,  в художній літературі. Здебільшого  за цим словом стоять лише уявлення, що виражають зовнішні прояви релігії, з якими вона, як правило, пов'язана. І далі ми розглянемо погляди деяких психологів на  поняття " релігія".

У. Джеймс  пропонує свій власний  погляд на те, що таке релігія. Він запропонував визначити межову лінію, що проходить через усю область релігії, відділяючи тим самим поняття " релігія" від поняття " релігійність".

У релігії особистого характеру  центр, на якому повинна зосередитися увага, складають внутрішні переживання  людини, його совість, його самотність, його безпорадність і недосконалість [12].

Джеймс відроджує проблему "особистої  релігії" або емоційної складової  релігійності, знову вводячи її в область наукового вивчення і кажучи, що слово " релігія" в його уявленні повинно означати для нас саме ті підвищені емоційні переживання, той захоплений настрій, який, потрапляючи в сферу чистої моралі, приречений на в'янення і загибель [12].

Підсумовуючи погляди  У. Джеймса, ми можемо відмітити, що релігійність - це певний вид відношення людини до світу, стосунки у формі чуттєвої " упевненості" в існуванні вищих сил. Ця упевненість грунтується на почуттях і емоційних переживаннях людини, які він отримує через різноманітний містичний досвід внутрішнього єднання з іншим себе, - Божеством [24].

В.Вундт шукає пояснення  поняття релігійності шляхом трудомісткої, стомливій реконструкції недавнього минулого самої релігії, вважаючи, що розвиток релігійності є невід'ємна частина еволюційного процесу, початок, що бере, в елементарних і безрелігійних суб'єктивних подіях.

На думку Вундта, релігійність є відчуттям того, що наш світ є частина чогось більшого, надприродного, де усвідомлюються і здійснюються вищі цілі людського існування [48].

Істотний вплив на розуміння психології релігійності зробили ідеї американського психолога Г. Стенлі Холла. Він представляє релігійний розвиток за принципом ембріонального розвитку : онтогенез є коротке повторення філогенезу.

Г.С. Хол висуває гіпотезу, що основні релігійні почуття можуть бути розвинені в перші місяці дитинства дбайливим догляданняи за тілом дитини, за допомогою усунення неприємних дій і відчуттів. В цьому випадку, пише він, стимулюється розвиток довіри, вдячності, залежності і любові, і спочатку це відношення спрямоване на матір і тільки пізніше на Бога [45].

У 1902 році на тлі дискусій про витіснення релігії наукою, про  наростаючий процес секуляризації  багато теоретичних положень, висунені У. Джеймсом, В. Вундтом, С. Холом стали предтечією дослідницьких підходів, що послідували за ними, і відкриттів психології релігії. Цим підходом стали думки, погляди і узагальнювальні судження Зігмунда Фрейда, що стосуються критики релігії, культури і суспільства.[5]

З. Фрейд бачив в  релігійності, релігійній поведінці  людини інфантильний релікт, закріплений  в афективній залежності, який іноді із-за віри в авторитет призводив до стримування мислення. Для Фрейда релігійність виникає з особливостей психіки будь-якого індивіда, і в цьому сенсі вона імманентна людині, психіка виступає субстанцією релігії [6].

Ставлячи питання про релігійність людини, Фрейд кваліфікує її як симптом, тобто як реактивний початок, по суті тотожний хворобливим реакціям людини, знаходить її інфантильні корені в ранніх дитячих потребах і переживаннях [43].