Курс лекций по "Философии"

Категорія відношення означає форму буття, форму співвіднесення об'єкта з іншим об'єктом. Уявлення про відношення виникає як результат порівняння будь-яких предметів за обраною основою порівняння. Зокрема, порівняння за величиною породжує поняття про числові відношення; порівняння за часом  появи чи зникнення - поняття про часові відношення. Найчастіше у філософії розглядаються два види відношень: 1) відношення зв'язку (вираження загальної залежності) і 2) відношення ізольованості (відособленості).

Категорія «зв'язок» служить для позначення специфічного відношення, при якому  наявність чи зміна одних об'єктів виступає умовою  наявності чи зміни інших об'єктів. Можна сказати, що зв'язок – це розділена в просторі-часі взаємозумовленість існування явищ і процесів. Відповідно, відношення ізольованості визначаються як відношення об'єктів, при якому  існування чи зміна одного з них не породжує існування і зміни іншого.

Особливим типом відношень  є «взаємодія». Взаємодія є загальна форма відношення  предметів або явищ, результатом якого є їх взаємна зміна. Два і більш взаємодіючих  предмети чи явища складають систему, у якій відбувається процес перетворення руху, причини в дію і навпаки.

Філософія і наука  фіксують багатоманіття зв'язків. Виділяються, наприклад, просторові і часові; механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні зв'язки; суттєві і несуттєві; випадкові і необхідні; можливі і дійсні; внутрішні і зовнішні; повторювані й унікальні; об'єктивні і суб'єктивні; причинні і наслідкові зв'язки і т.д.

Якщо зв'язок можна характеризувати як суттєвий, стійкий, повторюваний, внутрішній, об'єктивний і необхідний, то йдеться про закон. Поняття «закон» відбиває внутрішньо притаманну природі явищ реального світу тенденцію зміни, руху, розвитку, що визначає загальні етапи і форми становлення і самоорганізації конкретних систем явищ природи, суспільства і духовної культури людства, які розвиваються. При цьому формою конкретного прояву закону виступає закономірність. Пізнана закономірність, покладена в основу того чи іншого виду діяльності, називається принципом (від лат. principium – начало, основа). Принципами називають фундаментальні наукові положення, в яких виражаються об'єктивні тенденції розвитку світу і конституюються параметри теоретичної і практичної діяльності людини.

Діалектика являє собою систему принципів, законів і категорій, яка дозволяє теоретично охопити світ, що розвивається, як цілісність у єдності і багатоманітті його об'єктивних зв'язків і відношень.

Стосовно до діалектики можна говоритити про два основні  принципи: 1) принцип загального зв'язку і 2) принцип розвитку.

Слід підкреслити, що на відміну  від конкретних наук, філософія акцентує увагу на загальних зв'язках, що виявляються  у всіх сферах буття - у природі, соціумі, духовному житті - хоча в кожній з  них специфічно. Конкретні ж науки мають справу зі зв'язками, що виявляються в окремих зрізах реальності.

Діалектичний  принцип розвитку вказує на певний тип якісних змін об'єкта, що розгортає  з самого початку закладений у  ньому потенціал. Розвиток є виробництво, породження предметом своїх власних станів, або, за Гегелем, розвиток є самоздійснення предмета. Він є безперервний процес розгортання, переходу від одного якісного стану до іншого.

Свою конкретизацію  принципи діалектики знаходять в  основних законах діалектики. Це закони: 1) єдності і боротьби протилежностей; 2) взаємопереходу якісних і кількісних змін; 3) «заперечення заперечення».

Першим і головним серед трьох законів діалектики є закон єдності і боротьби протилежностей. Він вказує на те, що джерелом розвитку є суперечності, внутрішньо притаманні усім предметам і явищам.

Процес розвитку проходить  через три необхідні стадії: стадію тотожності, стадію відмінності, і стадію протилежності. При цьому мається на увазі не абстрактна тотожність, що критикував ще Гегель, а конкретна тотожність, що містить у собі й відмінності. Відмінність розуміється як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності, як іманентна "заклопотаність" предмета, внутрішнє бажання вийти за межі самого себе. У реальній дійсності предмет завжди являє собою єдність тотожності і відмінності, даючи поштовх руху. Це єдність поступово приводить до протилежностей, що одночасно: а) взаємно обумовлюють і б) взаємно виключають одна одну, при цьому не тільки в різних, але і в одному і тому самому значенні; в) взаємопроникають і, за певних умов, взаємно переходять одна в одну. Взаємодія протилежностей між собою породжує суперечність. У процесі розв'язання (зняття) суперечності народжується нова основа, що містить нову тотожність, і процес повторюється.

Таким чином, даний закон вказує, що розвиток являє собою процес виникнення, росту, загострення і розв'язання численних суперечностей, серед яких вирішальну роль грають внутрішні суперечності даного  процесу чи предмета. Саме вони виступають як джерело, рушійна сила розвитку. Більше того, за словами Леніна, саму «діалектику можна визначити як вчення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики».

Закон взаємопереходу якісних і кількісних змін розкриває загальний механізм розвитку, вказує, яким саме способом воно здійснюється.

Зміст цього закону розкривається  через категорії «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

Якість, за Гегелем, є тотожна буттю визначеність; якщо предмет втрачає свою внутрішню визначеність, він втрачає свою якість. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається нашими органами чуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей предмета, яке сприймається опосередковано через мислення шляхом абстрагування.

Кількість – це сукупність зовнішніх властивостей предметів і явищ дійсності, що вказує на величину, розміри, обсяг, інакше кажучи, – на просторово-часове положення цих предметів.

Якість не існує без кількості - і навпаки. Єдність якості і кількості, межа стійкості якості і рухливості кількості в рамках даної якості є міра. У випадку перевищення даної межі відбувається перехід до нової якості, порушення міри, що здійснюється у вигляді стрибка.

Взаємозв'язок цих категорій і  виражає сутність закону взаємопереходу якісних і кількісних змін: поступове нагромадження кількісних змін (ступінь і темп розвитку предмета, число його елементів і т.п.) у певний момент часу обов'язково приводить до якісного перетворення предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Остання, у свою чергу, чинить зворотну дію на характер кількісних змін.

Третій закон діалектики – «заперечення заперечення» - також конкретизує загальний і універсальний механізм розвитку, описуючи спрямованість, циклічність і поступальність останнього.

Найважливішою категорією даного закону є категорія «заперечення», що виражає: а) деструкцію, тобто процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, кінець його розвитку (зовнішнє або "зряшне" заперечення); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку зі збереженням позитивного змісту того, що заперечується (зняття). У процесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов'язані, але визначальну роль грає внутрішнє заперечення.

Форма циклічного розвитку в цьому  законі - "тріада", вихідний пункт якої - твердження; другий момент - заперечення цього твердження; третій момент – заперечення даного заперечення. Гегель схематично пояснив це такою логічною формулою: теза - антитеза - синтез. Друге заперечення (синтез) є повернення до початкової тези, але повернення на вищому високому рівні розуміння, з урахуванням антитези. Дію даного закону можна знайти в цілісному, відносно завершеному відрізку розвитку.

Закон заперечення заперечення  виражає поступальний, спадкоємний, циклічний характер розвитку і його форму: "спіраль". Разом з тим, цей закон не можна представляти як жорстку схему, якою слід користуватися у всіх сферах без винятку, тим більше "втискувати" у цю схему всю дійсність у її розмаїтості, включаючи і поліваріантний процес пізнання.

Таким чином, закони діалектики мають важливе методологічне  значення для наукової і практичної діяльності. Кожний з них дає можливість виявити окремі сторони процесу  розвитку, вказати на його джерело, причини, механізм, форми і спрямованість  розвитку.

3. Категорії діалектики. Подальше поглиблення і деталізацію принципи і закони діалектики знаходять у системі категорій. Категоріями (від грец. «висловлювання», «рішення», «свідчення») називають найбільш загальні поняття, що виражають універсальні характеристики і відношення притаманні всім без винятку феноменам реальної дійсності. Історії філософії відомі три найбільш видатні спроби створення категоріальних систем. Перша з них належить Аристотелю, друга – Канту, третя – Гегелю. Саме остання в її матеріалістичній інтерпретації стала пануючою у вітчизняній філософській традиції.

Крім названих і описаних вище фундаментальних  категорій (матерія, дух, рух, розвиток, простір, час і т.п.), у діалектиці задіяні так званні парні категорії, які відбивають суперечливу єдність світу, що розвивається. Фіксація парними категоріями протилежних (полярних) сторін, моментів розвитку, підкреслює процес переходу предметів (понять) у «своє інше», в інобуття. При такому розумінні одна категорія виступає необхідним моментом іншої.

Парні категорії діалектики, у свою чергу, можна умовно підрозділити на 1) категорії, що відбивають рівні структурної організації буття; 2) категорії, що фіксують відносини детермінації. Невірно було б трактувати таку класифікацію як поділ на статичні і динамічні категорії, оскільки такий підхід суперечить діалектичним принципам загального зв'язку і розвитку.

Складний характер будови буття, його структуру відбивають категорії  першої підгрупи, зокрема: «сутність-явище», «зміст-форма», «одиничне-загальне», «частина-ціле», «система-елемент» та ін.

Діалектичні категорії «сутність-явище» відбивають загальні форми предметного світу і його освоєння людиною. Сутністю називають дійсний зміст предмета, що виражається в єдності багатоманітних і суперечливих форм буття. Явище – це властивості даного предмета, які емпірично констатуються, зовні фіксуються. Сутність і явище виражають перехід мислення від констатації наявних форм буття предмета до його внутрішнього змісту і далі – до поняття.

У процесі мислення сутність проходить ряд стадій: видимість, явище, сутність першого порядку, сутність другого порядку і так до безкінечності, оскільки безкінечний сам процес пізнання. Як бачимо, явище також  відбиває сутність предмета: «явище істотне, сутність являється». Але це не означає тотожності даних протилежностей. На рівні явища відображення сутності неповне, поверхове, граничить з видимістю і вимагає подальшого поглиблення. «Якби явище збігалося із сутністю, всяка наука була б зайвою». Пізнання сутності супроводжується переходом від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теоретичної моделі досліджуваного об'єкта. У взаємовідношенні “явища-сутності” розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного і загального, відносної та абсолютної істини.

Категорії «зміст-форма» конкретизують процес саморозгортання сутності предметів. При цьому «зміст» відоброжає сукупність елементів, сторін, зв'язків, відношень, що складають  предмет чи процес, а «форма» описує упорядкованість і спосіб прояву змісту. У даній парі категорій визначальною стороною виступає зміст, у той час як форма є продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. Гегель у "Науці логіки" акцентував увагу на нерозривному зв'язку змісту і форми: «форма змістовна, зміст – оформлений». Однак, розглядаючи двоїсту природу форми, він писав про суперечливу єдність внутрішньої і зовнішньої форм. Зовнішня форма предмета підкреслює протиріччя змісту, в той час як внутрішня форма тяжіє до єдності з ним. Абсолютизація людьми зовнішньої форми приводить до формалізму, що носить такий же негативний характер як і відмова від вимог оформлення продуктів людської діяльності.

Наступна пара категорій – «одиничне-загальне» - іноді підсилюється категорією «особливе». Одиничне означає ознаку предмета, яка знаходиться у відношенні несхожості до ознак усіх предметів певного, фіксованого класу. Категорія одиничного відбиває відносну відособленість, дискретність, відмежування один від одного в просторі-часі предметів і процесів, а також притаманні їм неповторні унікальні характеристики, що складають їх якісну і кількісну визначеність.

Загальне (найзагальніше) описує принцип буття всіх одиничних предметів і процесів, закономірну форму їх взаємозв'язку в складі цілого. Загальне виражає ознаку, схожу з ознаками всіх предметів фіксованого класу. Загальне виражається у формі понять і теорій. Загальне – це єдине в багато чому.

Філософською аксіомою є факт відсутності  абсолютно тотожних речей, явищ, процесів. Навіть при їх повній зовнішній, видимій схожості, вони в чомусь різні. Такі відмінності одиничного фіксуються категорією «особливе». Особливе фіксує ознаку, схожу з ознаками одних і не схожу з ознаками інших предметів фіксованого класу. Особливе містить у собі й одиничне, і загальне, а тому не тотожно ні тому, ні іншому. Одиничне – лише частина особливого, все одиничне є особливе, але не все особливе є одиничне. З іншого боку, особливим може бути і загальне, якщо загальне відрізняє одне явище від іншого.

Досить близькі до цих категорій за значенням і категорії «частина-ціле», що відбивають відношення між сукупністю  предметів чи їхніх сторін, що приводять до появи в цій сукупності нових якостей і закономірностей, не притаманних одиничним предметам і їх сторонам в окремості. Категорії "частина" і "ціле" характеризують також загальний рух пізнання, що починається з уявлення про неподільне ціле, через аналітичне розчленовування цілого на частини, і закінчується мисленнєвим образом цілого як єдності його частин. При створенні цілого виникає нова якість, що не зводиться до суми його складових; однак ця якість визначається саме частинами, їхньою кількістю і типом взаємодії. З діалектичного зв'язку частин і цілого випливає методологічна вимога єдності мислительних процедур аналізу і синтезу, порушення якої веде до помилкових висновків і, як наслідок, – до омани.