Курс лекций по "Философии"

3. Суспільне виробництво. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва. Суспільним виробництвом називають процес відтворення всієї сукупності суспільного життя, що охоплює як сферу матеріального, так і духовного виробництва, веде за собою зміни всього суспільства, його соціальної структури, політичної організації та інших сфер суспільного життя.

К.Маркс виявляє і  вибудовує таку логіку відтворення  суспільного життя:

• відтворення людей та їх соціальної сутності;
• виробництво матеріальних умов людського існування;
• виробництво суспільних зв'язків і відносин;
• духовне  виробництво чи  виробництво суспільних ідей та інших продуктів і форм духовного життя суспільства.

Усі ці види суспільного  відтворення знаходяться в тісному  взаємозв'язку, відбиваючи повноту суспільного життя, і дозволяють характеризувати суспільство як єдиний соціальний організм. В основі конкретного соціального організму лежить економіка пануючого способу виробництва - способу, яким визначається специфічний тип виробничих відносин, насамперед, тип власності, організації праці й обміну, поєднання і поділи різних видів суспільної праці, а також  споживання.

Способом виробництва  називають єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили – система суб'єктивних (людина) і речовинних елементів, здійснюючих «обмін речовин» між суспільством і природою.

Виробничими відносинами називаються відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Сутність виробничих відносин складають відносини власності.

Люди діють на речовину природи з метою асиміляції її корисних властивостей і нейтралізації тих властивостей, які діють на людину негативно, руйнівницьки. В процесі трудової діяльності люди змінюють речовину природи, перетворюючи її в предмети, які служать задоволенню їх потреб. Стан і рівень продуктивних сил є одним з об’єктивних показників історичного розвитку даного суспільного організму.

У складі продуктивних сил  виділяється насамперед працююча людина (жива праця), потім знаряддя праці та предмет праці (тобто речові чинники виробництва). Знаряддя праці – це ті чинники виробництва, які виробник ставить між собою і природою в процесі безпосереднього виробництва і якими він діє на природний субстрат, що включається трудящим у виробничий процес.

 До складу предметів  праці входить та частина об'єктів  виробництва, на яку спрямована виробнича, знаряддєво-інструментальна активність працівника. Це - сировина, напівфабрикати,  комплектуючі деталі і т.д.

Найбільш активним агентом  виробництва є виробник - працююча  людина чи професійно-трудове об'єднання  людей (бригада, працівники  ділянки чи ферми, цеху, підприємства, галузевого комплексу спеціалізованої робочої сили, а також одночасно живі носії живої - функціонуючої праці). Праця минулих поколінь акумулюється (у тому числі) у речових чинниках виробництва, що технологічно успадковуються носіями живої праці. Це ставить проблему двох різних форм виробничих відносин, одна з яких сфокусована на минулому, а інша - на живій праці.

У широкому значені виробничими  називають і техніко-організаційні, і виробничо-економічні відносини. Соціальна роль тих і інших неоднозначна. Технологічна єдність засобів виробництва і техніко-виробничих зв'язків між працівниками і засобами виробництва утворюють технічний базис суспільства. У зв'язку з безперервністю і динамічністю розвитку технічного базису суспільства його продуктивні сили  ніби пов'язують суміжні фази історичного розвитку конкретного суспільства, в той час як виробничі відносини, і, зокрема,  відносини власності типологічно розмежовують ступені в розвитку суспільних формацій. Міру єдності і розбіжності історично конкретної сукупності продуктивних сил і виробничих відносин у рамках даного способу виробництва фіксує закон відповідності типу виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Ланки і рівні соціально-економічного життя об'єднані в єдине ціле відносинами взаємопокладання і взаємовиключення його основних моментів, суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, що складають структуру способу виробництва й об'єктивну основу соціально-економічних класів. «Що ж таке суспільство, яка б не була його форма? - писав К.Маркс, - Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї чи іншої суспільної форми? Аж ніяк ні. Візьміть певну ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви одержите певну форму обміну (commerce) і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів і класів, - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, що є офіційним вираженням громадянського суспільства».

Таким чином з економічної  організації суспільства виростає відповідна соціальна  організація чи система соціальних груп, кожній з яких притаманні специфічні відношення до засобів виробництва. Класам належить особливе місце в громадянській організації і поділі праці, особлива частка суспільного багатства, яку привласнює кожен клас, використовуючи своє місце в системі суспільного виробництва. Класові ознаки виникають з відносин власності, які поєднують чи роз'єднують людей за їх корінними економічними інтересами. Класові відносини пронизують усе суспільство, накладають відбиток на всі сторони суспільного життя. Крім класів і страт у соціальну структуру суспільства включаються взаємовідносини інших суспільних груп: сімейних, етнічних, територіальних (регіональних), професійних груп і спільнот. Їх взаємини складають громадянське суспільство, поняття про яке змінює середньовічні моделі релігійного і політичного суспільного «організму».

Громадянське  суспільство - це соціально-структурована система різних суспільних груп і організацій, за допомогою яких самодіяльний індивід захищає свої невід'ємні права й інтереси від позаюридичних зазіхань офіційних, насамперед - державних інстанцій. Будучи областю спонтанної самореалізації громадянське суспільство допомагає їм вистояти в боротьбі з тоталітарними і паразитарними проявами політичної влади в економічній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей, сприяє розвитку економічної ініціативи громадян, функціонуванню органів самоврядування за місцем проживання, захисту свободи совісті, думки і слова. Через важелі ринкових відносин неурядові організації громадянського суспільства контролюють економічне багатство країни і - в ідеалі - політичні інститути, перетворюючи державу в інструмент захисту приватних інтересів кожного.

Над сферою соціально-економічних  відносин знаходиться сфера суспільної надбудови - система соціально-політичних і ідеологічних відносин із приводу влади, політичних інтересів і інститутів (зокрема - держави), процесів здійснення владних повноважень і керування.

Держава є вираженням політичної і територіальної цілісності конкретних суспільств, яка реалізується, насамперед, в інтересах економічно і політично пануючих еліт і класів. Теоретично держава призначена для підтримки стабільного юридичного порядку і застосовує в цих цілях узаконені форми насильства, маючи збройні сили, органи внутрішнього контролю, каральні і пенітенціарні установи. Законодавчі основи політичного устрою, у тому числі визначення форми державного правління (республіка, монархія), зафіксовані в конституціях країх. Серед внутрішніх функцій сучасної держави головна полягає в охороні конституційного ладу даної країни і захисті в такий спосіб корінних економічних інтересів панівних класів суспільства. До числа інших внутрішніх функцій держави відносяться функції підтримування господарсько-економічного, екологічного, культурно-освітнього порядку й охорони здоров'я в межах територіально-державної юрисдикції. Зовнішня функція держави полягає, в основному, у захисті територіальної цілісності країни. Для здійснення зовнішніх і внутрішніх функцій держава створює управлінський апарат чиновників і систему оподатковування. У площині політичної організації найчастіше формуються конфлікти (чи відносини співробітництва) держави і громадянського суспільства.

Завершує суспільну надбудову духовна сфера, найбільш віддалена від економічного базису суспільної формації. Сфера духовного або ідеологічна «надбудова» включає елементи соціальної психології та ідеології, буденного і теоретичного, правової і політичної свідомості, науку, мистецтво, філософію, релігію, інші культурні зразки, цінності і норми. Компоненти суспільної надбудови у свою чергу чинять вторинний або опосередкований вплив на хід, характер і темпи розвитку економічного базису.

Отже, запропонована К.Марксом структура  суспільного виробництва пов'язує всі сфери суспільного життя  єдиною матеріальною основою. При такому розумінні суспільства виділяються  економічні пріоритети: базис визначає надбудову, продуктивні сили – виробничі відносини. У свою чергу, зміна певних способів виробництва виступає як фундамент для більш глибокого розуміння історичного процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 8

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

 

1. Філософське розуміння історії.

2. Поняття суб'єкта історичного процесу.

3. Проблема єдності і багатоманіття всесвітньої історії.

4. Спрямованість історії. Проблема прогресу і його критерії.

5. Історіософія про сенс історичного процесу. «Кінець історії».

 

1. Філософське  розуміння історії. Чи необхідно людям історичне бачення світу? Питання не просте. Людина - істота суспільно-історична, створена в ході історії. Суспільство теж пережило складну історію. Тому історія завжди цікавила людей, що роздумували над питаннями: хто ми, звідки ми, для чого ми? При цьому одні залишались на етапі констатації  фактів чи хронології подій, інші йшли далі, намагаючись усвідомити загальні закономірності історичного процесу.

Неоднозначність подібних підходів пояснюється тим, що історія людей багатопланова. По-перше, історія є сукупність діянь людей, рух суспільства в часі, ланцюг взаємопов’язаних і взаємообумовлених подій. Це - реальна, подієва історія. По-друге, історією називають опис соціально-значимих подій. Безпристрасно-фіксована історія цікавила людей як колективна пам'ять і водночас - як школа виховання. У цій якості історія цікавить будь-яку людину і сьогодні. По-третє, від емпіричного аналізу історичних фактів, як правило, вислизає проблема ефективності засобів їх узагальнення і тлумачення. Дослідник-емпірик використовує методологічні інструменти пізнання історії без їх безпосередньої підготовки, перевірки й обґрунтування. Однобічний емпіризм фахівців, які тяжіють до фактології, породжує  ілюзію безпосередньої даності і непогрішності спірних висновків. Реальні погрішності історичних ілюзій виявляються в науковій кооперації вчених різних спеціальностей і різних поколінь. Під тиском нових даних дослідники історії підходять до осмислення бази дослідження, тобто до перевірки вихідних методологічних основ. Тому для вирішення складних питань пізнання й оцінки минулого потрібна допомога філософського знання, зокрема філософії історії, центральним методом якої виступає історичний метод.

На відміну від тварини людина є «істотою історичною». Вона живе в потоці подій і тому людині властиво задумуватись над зв'язком часів - зв'язком між «сьогодні», «вчора» і «завтра». З майбутнім кожний з нас пов'язує свої надії, з минулим - спогади, із теперішнім — плани і наміри. Тому-то людей завжди хвилюють структура, логіка і сенс історичних процесів. Структура історії розкривається в системі стадій, ступенів і етапів розвитку суспільства. Є багаторівневі, сферні, «шкатулкові» («матрьошкові») інтерпретації структури історії. Відомі лінеарні (стрічкові, лінійні) і плюралістичні (паралельно-множинні) схеми історичного процесу. У різних періодизаціях виділяють дві, три, п'ять і більше стадій історичного процесу. Різнобій у тлумаченні структури історії визначений вибором історичної логіки й основ періодизації, критеріїв виокремлення історичних стадій.

Пошук сенсу історичного процесу складає одне з основних завдань філолофсько-історичного мислення. Термін «філософія історії» було введено до наукового обігу у ХVIII столітті Вольтером на противагу середньовічної - теологічній філософії історії. Основні ідеї філософії історії виникають, однак, значно раніше. Філософія історії аналізує - чому історія вчить людство. Вона надає філософське розуміння історії, тлумачення цілісності і спрямованості історичного процесу як в цілому, так і в зв'язках теперішнього, минулого і майбутнього. Філософія історії розробляє методи відтворення історичного процесу, з'ясування структури, сенсу, джерел і рушійних сил історичного розвитку.

Що поєднує різні історичні  часи і сприяє розумінню їх специфічної логіки? Логіку історії прояснює ступінь досягнення суспільством висот прогресу і базових соціально-історичних цінностей: гуманності, свободи, самосвідомості, щастя, соціальної справедливості, духовної гармонії і благополуччя. Вона задає сенс історії. Якщо історія суспільства загубить сенс, то в наше життя нестримним потоком хлине втрачений «зв'язок часів (генерацій)», дезінтеграція суспільного життя, терор, аморалізм, нігілізм, варварство й анархія. Сам факт самозбереження людства - в історії і через історію - служить, можливо, одним із самих значних уроків, який історія дала людству.

Але що таке людство, хто  його представляє і як воно виявляє  себе в історії? Відповідаючи на ці питання, ми звертаємося до поняття  суб'єктів і рушійних сил історії.

2. Поняття суб'єкта  історичного процесу. Розглядаючи питання про суб'єкта історичного процесу, слід враховувати, що всякий процес розвитку містить в собі деякий  субстрат чи носія, у межах яких процес  здійснюється чи відбувається.