Социальная философия и история философии

Суспільна психологія має виражене етнонаціональне  забарвлення, може швидко змінюватися під впливом певних подій. Це стосується почуттів, настроїв, переживань, але не традицій, звичаїв, обрядів, які є досить консервативними й стійкими. У суспільній психології в цілому переважають консервативні риси, які можуть стримувати прогрес суспільства.

 

 

20. Духовні цінності, їх сутність  та структура.

 

Прагнення до задоволення духовних потреб веде до виробництва та споживання духовних цінностей. Духовні цінності — ще один невід'ємний компонент духовної сфери. Поняття «цінність» виражає  людське, соціальне і культурне значення визначених предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об'єктивні і не суб'єктивні, належать суб'єкту, створюються ним, але не довільно, а у відповідь на властиві людині об'єктивні потреби, матеріальні і духовні з урахуванням об'єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольняти відповідні людські нестатки. Власне кажучи, усе різноманіття предметів практичної діяльності, суспільних відносин і включених у їх коло природних явищ може виступати як предметні цінності як об'єктів ціннісного ставлення, тобто оцінюватися з позицій Добра і Зла, або істини — не істини, або краси — неподобства, допустимого або заборонного, справедливого або несправедливого та ін. Способи та критерії, на підставі яких формуються самі процедури оцінок відповідних об'єктів, закріплюються в суспільній свідомості і культурі як оціночні цінності (настанови й оцінки, імперативи і заборони, мета і проекти, виражені в сукупності норм, принципів та ідеалів). Цінності формуються людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер. Але людині властиві родові потреби, відносність, мінливість цінностей не абсолютна, хоча і визначається стійкістю. У ході культурно-історичного життя викристалізовуються цінності, що потім входять до системи загальнолюдських цінностей, хоча сам їх конкретний зміст змінюється в ході історії. Цінності визначені змістом людського життя, предметами навколишнього світу. Одночасно цінність — ідея та веління, звернене до дійсності, істинності, закон, що передбачає їй досконалість.

  У процесі духовного виробництва  створюються цінності первинні  і вторинні. Тому до духовних  цінностей належать не тільки  оціночні, але й предметні, адже, по суті, всі твори мистецтва  мають те або інше предметне  втілення, опредмечені та наукові цінності. Матеріальні цінності також завжди мають визначений духовний вимір. У світі цінностей до духовного належать ті з них, що задовольняють духовні потреби людини. Але й духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо користуємось ними не з позиції ідеального змісту або значення, а з позиції речовинної форми. Книгу, наприклад, можна придбати для того, щоб прочитати, або для того, щоб поставити на полицю, тому що модно, престижно. Характер цінностей залежить не тільки від характеру тих потреб, що їх можна задовольнити, а від характеру виробництва, в процесі якого виникли, але й від характеру їх споживання. Якщо духовне споживання  підмінюється саме духовним споживанням, то духовні цінності легко можуть перетворитися на матеріальні. Картина може мати духовну цінність, якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичну насолоду та ін., але бути і матеріальною цінністю, якщо в ній бачити щось зовнішнє для себе можливість вигідно продати, не відстати від моди та ін.

  Духовним цінностям властива ще особливість — не завжди належать до світу сущого, не завжди є копією і відображенням світу сущого, насущних потреб. Духовні цінності можуть випереджати дійсність у розвитку і навіть суперечити їй. «Від чого під ношею хресної, весь у крові тягнеться правий? Від чого завжди безчесний зустрінутий почестю і славою?» — запитував Генріх Гейне. Саме суперечності спонукали Іммануїла Канта віднести мораль до сфери протиприродного. Але духовні цінності виникають у відповідь на природні потреби людини, що вплетені в її реальне життя. Суперечливість належного і сущого не означає обмеженість належного, а лише недосконалість сущого, переборюючи яке людина і виробляє духовні цінності й ідеали.

  Істина — не тільки пізнавальна  цінність. Справжнім може бути  вчинок, почуття, людина, її розвиток. Істина виступає характеристикою  цілісного буття людини. А істинне,  справжнє буття — це існування,  адекватне своїй суті. От чому  в екзистенціалізмі істина визначається як воля, воля бути самим собою. Справжнє добро також зв'язане з наданням людині можливості бути самою собою, вільно розвивати свої суттєві сили. Не можна принести людині добро, поневолюючи її, не можна насильно змусити людину бути щасливою. Акт насильного поневолення природи, суспільства, людини не може бути не тільки доброчесним, але й красивим. Краса — це гармонія, адекватна висвітленню в зовнішній формі всієї глибини справжнього змісту і тим самим відповідність дійсності своїй суті, тобто істина. Краса — не тільки естетична категорія, але й універсальна характеристика людського буття. Саме вислів «Краса врятує світ» має на увазі Красу як буттєву цінність, гармонію.

Виявляється, що триєдність Істина, Добро і Краса  ґрунтується на волі. Воля ж як цінність історично поєднана з цінностями рівності та братерства. На прапорах соціальних революцій сіяло гасло: «Воля, Рівність, Братерство». Ці цінності не втратили своєї привабливості, значимості і в сучасних умовах. Та повсякденна свідомість найчастіше вульгаризує і тим самим спотворює їх. Дуже часто Волю розуміють як сваволю, як можливість творити все, що заманеться; Рівність — як зрівнялівка, як матеріальна рівність; Братерство — як кругова порука, як можливість повчати інших з позицій старшого брата або як можливість одержувати милостиню як бідний родич, або як слащаву любов, поблажливість. Приписуючи цінностям такий зміст, їх потім з обуренням відкидають як несправжні. Духовний і соціальний досвід розвитку людства показує, що Рівність можлива лише як рівність у Волі. Ще Григорій Сковорода, як і багато інших мислителів, відзначав, що Рівність — це не рівна усім Рівність. 

 

 

21. Політична сфера суспільства:  структура, історичний розвиток. 22. Політичні відносини і суб’єкти політичного процесу.

 

 

 

У пошуках ефективних засобів досягання суспільної злагоди люди використовували різні механізми регуляції відносин між собою. Створювалися, наприклад, такі регулятиви життєдіяльності індивідів та соціальних груп, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Вони взаємодіють між собою. Складається система регулятивів, яка підтримує громадський порядок, злагоду, дисципліну в суспільстві.

Система регулятивів суспільного співжиття  має конкретно-історичний характер. Більш складні й розгалужені суспільні відносини потребують більш високого рівня механізму регуляції. Так, в первісному суспільстві досить було інституту тотемізму. Пізніше стали необхідними традиції і звичаї, мораль і релігія.

У класовому суспільстві виникають  такі регулятиви, як політика і право.

Політика (від гр. politike – мистецтво управління державою, державна діяльність) – це сфера відносин соціальних спільнот, свідома лінія поведінки соціальної групи щодо інших груп, держави, суспільних явищ) яка відображає становище цієї групи та її інтереси.

Сутність  політики проявляється в трьох основних формах життєдіяльності суспільства:

– теоретична і практична діяльність класів, націй, соціальних груп, партій та індивідів, спрямована на завоювання, використання та утримання політичної влади;

– участь в діяльності держави і  суспільств^

– теоретична і практична діяльність соціальних груп та індивідів, спрямована на усвідомлення та відстоювання своїх  групових інтересів на рівні суспільства.

Політика  має складну внутрішню структуру, вона включає:

– сферу політичних відносин;

– політичні організації та установи, цілі, зміст та методи їх діяльності;

– політичні погляди і теорії.

Політика  виконує різноманітні функції:

– організаційну – забезпечує практичну  участь громадян, партій, соціальних груп у формуванні та роботі органів влади;

– комунікативну – забезпечує консолідацію суб'єктів політичної діяльності;

– мобілізаційну – створює умови  для участі в політичних процесах;

– інтегруючу – об'єднує соціальні  сили суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

– управлінську – спрямовує діяльність соціальних груп на створення ефективних регулятивних механізмів суспільного  життя;

– соціально-економічну – прагне до найбільш ефективного функціонування економіки  суспільства;

– культурно-виховну та ін.

Політика  реалізується в суспільстві засобами влади. Остання складається з  влади держави, органів самоврядування, партій і груп, влади політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.

Регулятивні можливості політики спрямовуються  насамперед на сферу економіки. Матеріальний інтерес проявляється в концентрованому вигляді в політиці. Остання виражає сутність економіки. Але не можна цей факт абсолютизувати. Слід взаємодію економіки і політики розглядати діалектично, враховуючи конкретно-історичний характер розвитку цих явищ суспільного життя.

Політика  проникає майже в усі сфери  соціального життя – науку  і культуру, релігію і мистецтво, філософію і мораль, тому будь-яка  проблема набуває політичного забарвлення, якщо її розуміння чи вирішення торкається життєвих інтересів держави, націй, класів, партій тощо, тому у зв'язку з цим слушно говорити про наукову, культурну, соціальну та іншу політику.

Розрізняють внутрішню політику, яка регулює  життя громадян всередині держави (взаємовідносини

соціальних груп, націй, верств, класів, партій) і зовнішню політику – міждержавні зв'язки та процеси (взаємовідносини між державами, народами, націями).

Політична система суспільства, її структура  і функції

Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суспільства  є його політичне життя. Воно охоплює всі організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психологію, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо.

Базовим, визначальним елементом політичного життя є політична система.

Політична система  – це сукупність і механізм взаємодії  державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить  сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і  партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного  спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

Як правило, в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну систему, яка використовує певний механізм та методи в боротьбі за владу.

Історичні типи партійних систем: однопартійна двопартійна, або біпартійна (наявність двох основних партій, влада яких чергується), багатопартійна (наявність декількох партій, які  беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади;

– громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об'єднані певними  інтересами, які не прагнуть до участі в діяльності органів державної  влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони  здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо;

– політична свідомість та політична  культура, які відображають політичне  життя суспільства в поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної групи чи нації;

– засоби масової інформації.

Політична система суспільства покликана  виконувати такі функції:

– формування цілей та завдань суспільства;

– розробка програм життєдіяльності  суспільства згідно з інтересами керівних верств;

– мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів;

– забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології  та культури;

– розподіл цінностей у суспільстві  відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп;

– забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Для політичних систем пострадянських країн  характерним є не лише наявність  легальних інститутів, а й тіньового  елементу в них, тобто конкуруючих  структур. Складовими тіньової частини політичної системи є політичні клани, клуби, парламентське лобі, оточення перших осіб держави, "мізкові центри" при них тощо. Сюди можна віднести також нелегальну діяльність легальних установ, політичні інтриги та ігри, таємні функції окремих установ чи посадових осіб, земляцькі стосунки тощо. Загалом, такий стан можна кваліфікувати як наявність справжньої конкуруючої структури всередині політичної системи. За певних умов вона може фактично виконувати функції домінуючої політичної системи і перетворитися на альтернативу легальній політичній системі суспільства.