Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини

РЕФЕРАТ

На тему:

Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного  антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини.

Е. Гуссерль (1859—1938)

Едмунд Гуссерль народився  у Просніці (Моравія), помер у Фрайбурзі. В 1883 р. захистив дисертацію з математики. Був асистентом видатного математика Вейєрштрасса. Проте дослідницькі інтереси Гуссерля схиляють його до філософських проблем, пов'язаних із психологією. Досить довгий час Гуссерль перебував під впливом марбурзької школи неокантіанства, представники якої відмежовували теорію знання від суб'єктивно-психологічних передумов. Виходячи саме з них Гуссерль намагався побудувати нову філософію. Спершу він дійшов висновку про необхідність антипсихологізму. Познайомившись з працею чеського мислителя Б.Больцано "Науковчення", він виступив проти психологізму в побудові "чистої беззасновкової логіки.

Гуссерль виходив з  феноменології пізнання, щоб роз'єднати логіку і психологію, а в результаті — збудувати адогматичну філософську  науку. Однак сцієнтизм бере гору: критикуючи його, Гуссерль потрапляє в його ж лещата.

Насамперед заперечується  статус логіки як частини психології. "Психологія мислення" має своїм  предметом факти, що перебувають  у часі, характеризуються еволюційними зрушеннями. Логіка шукає смисл пізнавальних актів, їхню ідеально-об'єктивну єдність, тобто не сам процес мислення, а те, що мислиться.

Предметом психології є  реальний психічний процес, пов'язаний з цілісністю психічного. Предмет  логіки — ідеальне, незмінне, позачасове. Судження — це водночас і душевне  переживання, і об'єктивний смисл. Психологічні закони, такі як асоціативний тощо, мають емпіричний. індуктивний характер. Логічне начало керує взаємним зв'язком положень, не цікавиться фактами, розкривається у безпосередньому інсайті.

"Ми осягаємо істину  не як емпіричний зміст у потоці психічних переживань. Адже ними буде загальне, ідея", — стверджує Гуссерль. Істина лежить поза психічною індивідуальністю — як єдність значущостей у позачасовому та абсолютному царстві ідей. На відміну від акту пізнання логіка має справу тільки зі змістом пізнання. Гуссерль не визнає ототожнення логічних законів з "первісними формами", або функціями розсудку, зі свідомістю, з "родовим розумом", що кваліфікується як спотворена апріорність. Навіть трансцендентальна психологія" не бачить сутності логічного, не вирізняє чітко суб'єктивно-ідеального пізнавального змісту.

Психологія з'ясовує утворення  уявлення про світ, теорія пізнання з'ясовує можливість глибинного пізнання реального засобами науки про  об'єктивно-реальне пізнання. Гуссерль, як колись інтелектуалісти, очищує гносеологію від впливу прагнень, долаючи психологізм, але він впадає в інтуїтивізм, коли зауважує, що істинність логічних законів переживається як очевидність — на протилежність емпірично-психологічній вірогідності. Хоча існує вихід до практичної психології з ідеальної сфери, але логічна очевидність підкоряється лише ідеальним умовам. Гуссерль відкидає індивідуалістичний і родовий релятивізм, зауважуючи при цьому, що родове цієї очевидності перебуває у часі. Це стосується й антропологічного, нормативістичного і трансцендентального психологізму.

Спираючись на праці  Больцано, Гуссерль пропонує програму чистої логіки як "науки про науку", "теорію теорії". Мова йде про  системну єдність істотних принципів. Конкретні науки мають спиратися на них, щоб набути теоретичності, осягти апріорні умови пізнання без відношення до суб'єктивності взагалі. Так виступають значущість та сутнісність як умови науки і теорії, появи “чистих законів". Ідеться про "систематичні теорії", з яких виключено емпіричний, антропологічний матеріал, що створює "ідеальну сукупність смислів", чим уможливлюються теорії науки.

Антипсихологізм стає підставою збудувати й саму науку психології. Об'єкти дослідження "вбрані" у граматичний одяг, вкладені у конкретні психічні переживання і з ними разом складають феноменологічну єдність. З неї виокремлюється граматична оболонка, що легко підміняє чисто логічний смисл. Феноменологія логічних переживань, зауважує Гуссерль, бачить свою мету в тому, щоб дати описове (а не генетично-психологічне) висвітлення цих психічних переживань, що надає основним логічним поняттям певного значення. Ця феноменологія являє собою своєрідну описову психологію. Це — дотеоретичний момент дослідження, який передує не тільки логіці, а й психології як теорії психічного; ця остання розглядає феномени так, як вони постають, тобто як акт усвідомлювання, думка, вияв. Усе це Гуссерль називає "свідомістю про", "має смисл" — щось на зразок міркувань В.Джемса. Так, на думку Гуссерля, долається психологізм і досягається принципова безпередумовність.

Антипсихологізм теорії знання підкріплюється далі антиметафізичністю, чим досягається віддаленість від науки про реальне, від природознавства та генетичної психології. Антиметафізичність прагне осягти ідеальний смисл специфічних зв'язків, в яких виражається об'єктивність пізнання.

Феноменологію Гуссерль кваліфікує як попереднє дослідження не тільки стосовно логіки, теорії пізнання, а й психології. Ця остання, перед тим як будувати теорію психічних явищ, психолого-генетичних законів, потребує опису та аналізу їхніх властивостей, складових частин і зв'язків у безпосередньому пізнанні психічно даного, психічних переживань.

Перебуваючи під впливом  натуралістичних марновірств, психологи  цього не усвідомлюють, використовують терміни і поняття природознавства, експерименти психофізики. Гуссерль кваліфікує це як чуже для справжнього психологічного пізнання. Він зауважує: “Психічні явища глибоко, принципово відрізняються від явищ фізичних і взагалі природничо-наукових. Психічне, за Гуссерлем, не пізнається в досвіді — як таке, що являється, не пізнається сприйманням — як щось зовнішнє щодо пізнавального акту. Воно переживається і в той же час є цим переживанням. У психічній сфері Гуссерль не бачить ніякої різниці між явищем і буттям: вона покладає сама себе в абсолютному потоці як таке, що тільки-но зароджується і вже вмирає (говорячи словами Джемса, "потік свідомості"). Зв'язок і єдність вносяться у сферу психічного тільки самою свідомістю, яка в ньому здійснюється, єдиносутністю самого потоку або іманентного йому часу.

Пізнавати психічне — значить усвідомлювати цю безпосередність свідомості; це і є пряме усвідомлення "чого-небудь" або — "вловлення сутності". Прямим методом пізнання психічного є, отже, споглядання сутності як сутнісного буття. Це діаметрально протилежне сприйманню, яке осягає свій предмет як щось існуюче зовні.

"Чисту феноменологію" Гуссерль розуміє як науку, котра може бути тільки дослідженням сутності. І тільки на такій науці, предметом якої є все психічно-безпосередньо-наявне, може вирости по-справжньому наукова психологія, вільна від засилля натуралістичних марновірств, які найбільше властиві психофізиці. Гуссерль вважає феноменологію фундаментом не тільки логіки, гносеології та психології, а й усієї філософії, яка має починатися з аналізу первинно даного. Інструментом його розкриття виступає інтуїція.

Першою проблемою феноменології є проблема абстракції та абстрактного, насамперед проблема смислу. Психічні переживання пов'язуються з ним у єдиному феноменологічному злитті. Смисл виражає інтенціональну єдність, у той час як психічні явища мінливі та індивідуальні. Смисл (ідеально-єдине значення) є результатом абстрагування логічно-ідеального від усього реально існуючого. Порівняно з безпосереднім спогляданням мислительний акт має цілковиту первинність і самостійність, виявляє "загальні предмети", які тільки феноменологічне спираються на чуттєво-споглядальний акт. Гуссерль розрізняє абстраговані риси предмета та акти осягнення роду як єдиної ідеї — сфера чистої логіки. Ця ідея-абстракція пов'язана з надчуттєвим змістом споглядання або, точніше, сприймання загального. Так здійснюється по-справжньому сутнісне осягнення.

Будь-яке пізнавальне переживання Гуссерль вважає переживанням свідомим. Він, зокрема, зупиняється на тлумаченні свідомості, запропонованому Брентано, — "свідомість як сфера інтенціональних переживань". Гуссерль цитує його книгу "Психологія з емпіричної точки зору"'. "Кожне психічне явище характеризується тим, що середньовічні схоласти називали інтенціональною (а також розумовою, ментальною) наявністю предмета і що ми будемо називати віднесеністю до якого-небудь змісту, спрямованістю на який-небудь об'єкт або іманентною предметністю". Так досягається дійсна сутність свідомості. Інтенціональні переживання складають її ядро і внутрішню характеристику. Всі стани психіки отримують своє значення в свідомості тільки у зв'язку з цією інтенціональною актуальністю. При цьому "думка про діяльності маг бути зовсім полишеною". Не як психічні діяльності визначає Гуссерль акти свідомості, а як Інтенціональні переживання. Відчуття, взяте окремо, позбавлене інтенції. В дійсності воно ніколи не переживається саме по собі, а тільки у зв'язку з об'єктивуючим його актом сприймання. Відчуттю як переживанню завжди відповідає щось таке, що відчувається.

Інтенціональний зміст  означає смисл актуальної спрямованості (те, що переживається). Якість акту Гуссерль відрізняє від матерії. Якість акту виражається у формі інтенції, що становить пізнавальне, емоційне, вольове і т.п. Матерія розглядається як момент в акті, який надає йому відношення до чогось предметного. Матерія акту визначає предмет. Сукупність якості та матерії складає інтенціональну сутність акту. Інтенція пов'язана з уявленням, об'єктивуючим актом узагалі. За Гуссерлем, пізнання не зводиться до розсудкового мислення і чуттєвого споглядання, а має ще й надчуттєве споглядання.

Відтак інтенціоналізм слід визначити як учення про дію, що розглядається тільки з точки зору самого діючого суб'єкта. Тому інтенціональність є суттєвою ознакою всього психічного. Ю.Бохеньський у праці "Сучасна європейська філософія" (1947) тлумачить структуру інтенціональності таким чином. Із переживань беруться такі, істотною рисою яких є те, що вони становлять переживання об'єкта. Вони Інтенціональні саме тому що є усвідомленням (любов'ю, оцінюванням) чогось, вони "інтенціонально співвіднесені з ним". Застосовуючи до таких інтенціональних переживань феноменологічну (ейдетичну) редукцію, людина приходить, з одного боку, до розуміння свідомості як чисто співвідносної точки для інтенціональності ("чистої свідомості"), якій дано інтенціональний об'єкт, з іншого боку, до об'єкта, якому редукція не залишає ніякого іншого виду існування, ніж бути інтенціонально даним цьому суб'єкту. У переживанні людина бачить чистий акт, який уявляється нічим іншим, як інтенціональною співвіднесеністю чистої свідомості до інтенціонального об'єкта. У філософії екзистенціалізму інтенціональність існування є "буттям-у-світі", яке належить до включеності в буття. Інтенціональність закладено у трансцендентності існування, у світовому проекті існування.

В "Амстердамських доповідях” Гуссерль продовжує розвивати ідеї феноменологічної психології. Феноменологія — психологічна і трансцендентальна — виникла як науковий метод психологічного і філософського дослідження. Зокрема, у Брентано Гуссерль знаходить спробу розробити на фунті чистого внутрішнього досвіду та опису його даних ("Психогнозія") суворо наукову психологію нового типу. Постають психологічна феноменологія, яка служить психології, та трансцендентальна феноменологія як філософська наука про першоначала.

Гуссерль ставить перед  собою завдання об'єктивно, в дусі позитивної науки обміркувати вимоги науковості, у зв'язку з чим розвиває ідеї феноменологічної психології.

Чисте природознавство  і чиста психологія.

Психологію Нового часу Гуссерль визначає як науку про реальні  процеси, що виявляються у взаємозв'язку з об'єктивно реальним світом та які називаються психікою. Психічне розкривається в іманентному бутті "Я", "Я"-переживанні" (мисленні, почутті, волі або здатності, Habitus). Психічне не є самостійним шаром буття людей і тварин, які виступають фізичними реальностями. Гуссерль кваліфікує сучасну йому психологію як несамостійну галузь антропології, що охоплює і фізичне буття тіла, і психофізику. Світ досвіду розчленовується в цій психології на одиничні реальності. На основі фізичного досвіду стає можливим фізичне природознавство, що включає і хімію, і зоологію, і біологію. Тому чистою наукою про психічне емпірична психологія бути не може, адже психічне має в реальному світі локальні просторово-часові визначеності. Психічне визначається через просторово-часове тільки завдяки фундуванню у фізичній тілесності. Емпірична психологія не може вімородитися від психофізичного.

Проте Гуссерль допускає можливість чисто психологічного дослідження для побудови емпіричної психології, що прагне суворої науковості, до сформування наукових понять про психічне в його власній сутності. Має відкритися можливість суттєвої апріорної науки про чисто психічне — паралельно апріорній науці про мислиму природу в її чистій сутності. Адже існують апріорне вчення про час, чисті геометрія і механіка.

Метод чистої психології (споглядання і рефлексія).

Апріорні істини постають в аподиктичному погляді тільки з первинних джерел споглядання. Для дійсного обґрунтування ідеї апріорної та чистої психології слід повернутися до досвідного споглядання — споглядання методично і всебічно розкритого, в якому психічне виступає у первісній конкретності, показує себе у власній сутності, у своїй самості (Selbstheit).

Спрямованість на психічне здійснюється рефлексивним способом. Проте людина проживає життя, не спрямовуючи на це уваги, воно залишається поза досвідом. А переживання має бути схоплене в його самості. Людина, проте, спочатку перебуває у зовнішній предметності і не знає, що при цьому розігрується життя. Тільки рефлексія, поворот погляду від безпосередньо тематичного вводить як тему в поле зору саме психічне життя. Ця тематизація в рефлексії спочатку латентна, але далі розкривається завдяки рефлексії більш високого рівня.

Все, що доступне людині завдяки рефлексії, має загальну властивість —бути свідомістю про щось, свідомістю чого-небудь. Бути усвідомленим — значить входити у сферу інтенціональності. В цьому полягає сутнісна характеристика психічного життя. Від сприймання, що розкривається в рефлексії, невіддільне те, що воно є сприйманням того-то і того-то, пригадуванням є пригадування того або іншого. Боязкість є боязкістю чогось, любов виступає як почуття до когось. У тому, що з'являється, є певний предмет. Кажучи про з'яву, ми завжди маємо ;ш увазі тих суб'єктів, яким щось з'являється, але разом з цим і ті моменти їхнього психічного життя, в яких з'ява має місце як з'ява чогось, і останнє є саме те, що в ньому з'являється.