Розробка кадрової політики на прикладі Маріупольського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом м.Маріуполь

Загалом міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності  розвитку певних напрямів науково-технічної  діяльності для країн-реципієнтів  та відповідно індикатором нерозвиненості (безперспективності) таких напрямів для країн-донорів.

Отже, можна дійти висновку, що на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для неї властива наявність еміграції за відсутності  офіційної імміграції науковців, а  також переважання традиційних  напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців  спричиняє певну замкненість  наукових досліджень у країні, особливо прикладного спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг  вітчизняної науково-технологічної продукції. Процесам наукової імміграції не сприяє, зокрема, суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази України: обумовлена Законом України “Про імміграцію” імміграція науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної невідповідності принаймні створило би можливості для припливу науковців з-за кордону як одного з міжнародно прийнятих способів поповнення кадрового потенціалу науки.

Усталений суспільний статус науковців вищої кваліфікації, створення можливостей для їхньої самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів сприяє збільшенню кількості науковців. В Україні з 2002 р. кількість науковців вищої кваліфікації постійно збільшувалася і склала у 2005 р. 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів наук, 64,4 тис. – кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основну державну підтримку, починаючи з 1991 р., мали суспільно-гуманітарні напрями ДіР, кількість яких зростає, що також є одним з головних чинників зростання чисельності вчених. [80]

 

Рис. 3.2. Галузева структура науковців вищої кваліфікації в економіці України у 2005 р.

 

Аналіз галузевої структури  науковців вищої кваліфікації в  Україні у 2005 р. (рис.3.2.) свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп – тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку (природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні, суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів наук. Винятком є науковці вищої кваліфікації сільськогосподарського спрямування, які мають найменшу частку серед загалу науковців вищої кваліфікації – 4,6 %. Одночасно ці науковці найбільше залучені до виконання ДіР (рис. 3.3.), про що свідчить, зокрема, показник зайнятості у науці (співвідношення між штатними науковцями з вченими ступенями та загалом науковців вищої кваліфікації в економіці країни). Саме ця замученість є одним з індикаторів наукової активності вчених. [45]

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилася у 2003 р. до 0,275 проти 0,400 у 1995 р. Особливо погіршилася  наукова активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування. Відповідний показник знизився до 0,234 (2003 р.) проти 0,454 (1995 р.).

 

Рис. 3.3. Зайнятість науковців вищої кваліфікації у науковій, науково-технічній діяльності (1,000 – повна зайнятість)

 

Необхідно зазначити, що рівень залученості до виконання  ДіР у наукових організаціях навіть найактивніших вчених не можна вважати  задовільним. Сформувався цілий  прошарок фахівців, які або взагалі не займаються науковою діяльністю, або беруть участь у ній час від часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного та суспільного спрямування. Фактично таких фахівців можна вважати за “вчених поза наукою”, бо через сучасний динамічний розвиток суспільних знань та науково-технічного прогресу в цілому вони швидко декваліфікуються у власній науковій царині. Окрім того, на думку вітчизняних аналітиків, має місце явище здобуття наукового ступеня як ознаки суспільної престижності. Для з’ясування обставин та тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення “активу” та “пасиву” найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку країни.

Специфічні умови трансформації  українського суспільства, тривала  криза існуючих інституціональних  структур вітчизняної науки, у межах  яких поки не вдається організувати повноцінний  дослідний процес та забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили поширення явища сумісництва в науці. Загальна кількість сумісників досягла 57,2 тис. осіб, або третини від наявного штатного персоналу наукових організацій країни. Найбільш властиве це явище для дослідників, передусім для докторів та кандидатів наук.[58]

Позитивними рисами наукового  сумісництва є перехід до контрактових умов праці, а також заміщення  втраченого кадрового потенціалу наукових організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час та творчу енергію на розв’язання переважно не пов’язаних поточних завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження проектних засад організації діяльності у наукових інституціях. Особливо актуальним вжиття таких заходів вважається для наукових інституцій технічного та медичного спрямування, проведення ДіР в яких є більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні організаційні інновації такого нормативного реформування діяльності наукових інституцій України доцільно було б провести як пілотні проекти. [80]

 

 

 

 

Таблиця 3.1.

Розподіл науковців-сумісників вищої кваліфікації у наукових організаціях за галузями наук

Області науки	Частка від загалу сумісників, %
	доктори наук		кандидати наук
	1995	2003	1995	2003
Природничі	4,0	9,6	2,9	7,5
Технічні	26,6	26,4	29,7	31,5
Медичні	21,0	12,1	18,3	12,5
Сільськогосподарські	5,2	4,7	7,1	4,6
Суспільні	9,2	13,9	11,0	13,2
Гуманітарні	0,5	2,4	0,3	2,6

 

Аналіз розподілу загалу сумісників з вченими ступенями  за областями наук (табл. 3.1.) свідчить про зростання браку кадрів штатних працівників відповідних категорій у переважній більшості наукових організацій, окрім організацій медичного та сільськогосподарського спрямування. Так якщо для організацій медичного спрямування зменшення частки сумісників пов’язане із зростанням “пасивної” частини науковців вищої кваліфікації ( див. рис. 3.3.), то для організацій сільськогосподарського спрямування – із загальним зменшенням їхньої чисельності: протягом 1995-2003 рр. кількість докторів та кандидатів наук майже не змінювалася.[83]

 

Сукупність зазначених вище чинників свідчить про кризовий стан власне системи кадрового забезпечення науки в Україні (рис. 5) та відсутність дієвих підойм (законодавчих, економічних, адміністративних) для її врегулювання. Намагання зберегти традиційними структури та державне регулювання окремими елементами цієї системи спричиняють до збільшення галузевих диспропорцій системи підготовки наукових кадрів та загрожують вітчизняному науково-технологічному розвитку. Фактично окремі складові системи продукування наукових кадрів виконують функції, які не забезпечують її цілісність та дієздатність.

Зростання кількості  аспірантів відбувається переважно  через постійне збільшення кількості  аспірантур при ВНЗ, які не беруть участі у науково-технологічній  діяльності, проте мають відповідати  акредитаційним вимогам МОН щодо власного статусу (університет, національний, державний). Структура підготовки аспірантів та докторантів за галузями наук відповідає структурі освітянських галузей знань, що також спричиняє усталеність їхньої посередньої ефективності: протягом 1995-2003 рр. завершували аспірантуру із захистом не більше ніж 18 % зарахованих до аспірантури. [83]

Усталеним є екстенсивне  зростання загалу науковців вищої  кваліфікації, кількість яких вже  співставна з кількістю дослідників, проте виявляється незалежною від  таких. Недостатньо ефективною для забезпечення науково-технологічного розвитку видається також державна система здобуття вищої наукової кваліфікації та відповідне регулювання пропорцій між докторами та кандидатами наук.

Аналіз галузевої структури  окремих складових системи кадрового забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні у 2003 р. також свідчить про паралельне, майже незалежне функціонування освітянської та наукової частини цієї системи (табл. 3.2.). Властивий освітянській сфері суспільно-технічний вектор підготовки фахівців з набуттям вагомості наук гуманітарного спрямування, безумовно, впливає на динаміку та структуру молодого поповнення науки, а також відповідно змінює пріоритети напрямів ДіР у науково-технологічній сфері країни.[83]

Таблиця 3.2.

Галузева структура системи підготовки наукових кадрів в Україні

У 2005 р. (оцінка)

Науки/ галузі знань	Випускники ВНЗ (бакалаври, магістри)**, %	Аспіранти, %	Докторанти, %	Дослідники в ЕПЗ***, %	Науковці вищої кваліфікації в  економіці країни, %
Природничі	6,5	15,1	16,1	17,1	23,0
Технічні/Інженерія	20,9	21,0	21,8	47,1	28,2
Медичні	2,5	5,5	3,4	6,2	15,2
Сільськогосподарські	2,6	5,0	3,0	7,2	4,6
Суспільні	45,1	34,3	29,3	6,6	16,8
Гуманітарні	7,3	14,7	19,5	1,5	11,2

 
** Галузі знань не повністю  збігаються з областями наук за класифікаційними ознаками.

 
*** ЕПЗ – еквівалент повної  зайнятості.

Отже, актуальною постає проблема створення ефективної системи  забезпечення якісного зростання кадрового  потенціалу науки з урахуванням  тенденцій цивілізаційного поступу  та стратегічних напрямів розвитку держави. Приєднання України до загальноєвропейського Болонського процесу щодо реформування національної системи вищої освіти, має спричинити уніфікацію процедури підготовки кваліфікованих кадрів, у тому числі для здійснення науково-технологічної діяльності. Позаяк чинна вітчизняна система підготовки наукових кадрів має зазнати структурної трансформації.

По-перше, це означатиме необхідність побудови ступеневої системи  продукування знань: повна середня  освіта – повна вища освіта – науково-технологічна вища освіта (магістратура); аспірантура (для здобуття вченої кваліфікації) – докторантура (для набуття кваліфікації менеджера науки).

По-друге, галузева структура  цієї системи має визначатися  відповідно до світових тенденцій суспільно-економічного та науково-технологічного розвитку та пріоритетних напрямів вітчизняних наукових досліджень.

Запровадження наведеної  системи кадрового забезпечення дослідної діяльності в Україні  дозволить гармонізувати процес підготовки науковців відповідно до основних принципів її побудови в європейських країнах з урахуванням історичних та національних особливостей нашої країни, використати переваги наявної системи підвищення кваліфікації, створить можливості для впровадження моделі навчання науковців протягом їхнього активного життя.[80]

Для удосконалення системи  кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку України, підвищення ефективності використання наявного кадрового потенціалу та створення умов для його гармонійного розвитку доцільно:

• удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки адміністративно-господарчого персоналу до 20 % відповідно до європейських стандартів;
• закласти ринкові підвалини до системи кадрового забезпечення сфери науково-технічної діяльності – перехід до контрактної системи оплати праці, стратегічного планування розвитку кадрів та сприяння створенню системи кадрового консалтинґу наукового потенціалу;
• створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів відповідно до потреб науково-технологічного розвитку країни;
• гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України у спосіб передання частини її функцій у відання вчених рад наукових інституцій зі збереженням за нею наглядової функції;
• передбачити у проекті урядової Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2009 р. і наступні роки розроблення концепції Програми реформування науково-технологічної сфери як необхідної умови модернізації наявного інтелектуального потенціалу держави.

З досягненням гармонізації вітчизняної системи підготовки наукових кадрів відповідного розвитку перспективних напрямів науки і техніки шляхом перерозподілу зростаючих обсягів фінансування, виникатимуть також додаткові чинники для активного залучення до проведення ДіР іноземних молодих науковців, та інтелектуальної імміграції у ті перспективні наукові галузі, які нині перебувають у кадровій кризі.