Шпаргалка по "Региональной экономике"

В економічно розвинутих країнах світу продовжують удосконалюватися форми і методи регіональної політики. Але у країнах з багатоукладною економікою у цілях державної регіональної політики завжди ведеться пошук балансу між розвитком регіонів і рівнем життя людей .

Досягти такого балансу потрібно і в Україні, що має стати місцем проведення державної регіональної  політики. Причинами й аргументами на користь проведення регіональної політики у світі зазвичай різні рівні розвитку регіонів і наявність специфічних регіональних проблем. Як приклад прояву специфічних тенденцій змін у структурі економічного виробництва можна відмітити Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку,  Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Полтавську, Рівненську, Сумську і Хмельницьку області, в яких на фоні тотального падіння виробництва зокрема вага кінцевого продукту створеного у промисловості.

Негативні тенденції  розвитку регіонів потребують комплексного підходу до їх подолання, вирішення економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. Один з напрямків в умовах економічної кризи є структурне регулювання їх економіки, яке треба провести з метою забезпечення функціонування національної економіки, як цілісної системи на боці оптимального розміщення продуктивних сил, з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історичного розвитку.

Регіональна економічна політика за організаційною сутністю являє собою сукупність організаційно – правових та економічних заходів, які  за допомогою відповідних адміністративних векселів та фінансово – економічних інструментів забезпечують стимулювання ефективного, пропорційного та збалансованого розвитку економіки регіонів, раціональне та економічне використання їх ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня та якості населення.

Таким чином важливим механізмом проведення регіональної політики є  Україні повинен стати адміністративно – територіальний  устрій держави. Державна регіональна економічна політика являє собою  систему заходів, що здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним і соціальним розвитком регіонів і територіально – адміністративних одиниць. Вона передбачає створення ефективно-діючої системи влади та управління в центрі, та нормативно – правове забезпечення на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів. Основною метою регіональної  економічної політики  є створення необхідних організаційно – правових  та економічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону для ефективного економічного розвитку.

28   Міжгалузеві комплекси, їх сутність, структура та значення

Процес формування міжгалузевих комплексів – це об’єктивна закономірність розвитку продуктивних сил. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується відповідним посиленням інтеграційних тенденцій. Об’єктивно формуються порівняно відособлені групи галузей і виробництв з найбільш тісними економічними і виробничими зв’язками, які великою мірою взаємопов’язані та взаємозалежні у своєму розвитку.

Міжгалузевий комплекс - це сукупність видів діяльності, здійснюваних на певній території і об’єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв’язками. До них належать перш за все виробничі зв’язки, що виникають при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв’язків у межах кожного макроекономічного району функціонують такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хімічний, лісопромисловий, транспортний, будівельний, непродовольчих товарів та інші, що характеризуються широкою спеціалізацією, мають великий набір взаємопов´язаних ланок виробництва. Останнім часом цей перелік помітно зростає: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний комплекси природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Всі міжгалузеві комплекси функціонують у межах територіально-виробничих комплексів (ТВК) району як органічно взаємопов´язані елементи складного структурного утворення.

Міжгалузеві комплекси формуються на основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють основні економічні й соціальні функції. У них беруть участь галузі виробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляють безпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.

Найбільш важливими ознаками формування міжгалузевих комплексів більшість вчених вважає виробничу (економічну) і територіальну(географічну). Під виробничою ознакою розуміють спеціалізацію і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною - територіальну організацію їх продуктивних сил.

Головною ознакою є виробнича. Вона дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль у територіальному поділі праці і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв. Територіальна ознака виступає як доповнююча і розкриває особливості організації та тяжіння території до центрів господарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі. Спираючись на наведені ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можна згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі, акваторіальні. Кожен тип підрозділяється на підтипи. Так, наприклад, промислові міжгалузеві комплекси охоплюють гірничодобувну промисловість, рудно-металургійну, паливно-енергетичну, машинобудівну, хімічну, будівельну, легку тощо;агропромислові-галузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що переробляють сільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам.

Лісовиробничі комплекси функціонують на основі виробничо-економічної і технологічної єдності лісових галузей, відповідних підприємств механічної обробки та хімічної переробки деревини.

Акваторіальні комплекси охоплюють заготовку і переробку рибних ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, а також цикл виробництва на базі видобування та послідовної технологічної переробки нафтогазової сировини.

Залежно від просторових масштабів міжгалузеві комплекси поділяють на народногосподарські (макроекономічні) і територіальні.

Народногосподарські міжгалузеві комплекси формуються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього народного господарства країни. Завдання таких комплексів полягає у розв´язанні важливих загальнодержавних проблем: соціальної, екологічної, політичної або науково-технічної проблеми. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програми розвитку паливно-енергетичного, агропромислового, продовольчого комплексів та ін.), їх ще називають програмними комплексами.

Міжгалузеві територіальні комплекси являють собою підсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів. Так, наприклад, лісопромисловий комплекс є одночасно елементом лісопереробного комплексу Карпатського регіону і підсистемою лісогосподарського комплексу України.

Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані та багатогалузеві. Їх ще поділяють на регіональні та локальні.

Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо- і мікрорівнях. Найскладнішим є державний комплекс. Макроекономічний район в межах України складає систему, у якій функціонують ТВК декількох адміністративних областей, а область, зокрема, розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайони. Крім комплексів у межах адміністративних областей виділяють ще міжгалузеві утворення декількох областей (міжобласні).

Локальні міжгалузеві комплекси функціонують у межах внутріобласних адміністративних районів, економічних вузлів та центрів. На локальній території чітко проявляється взаємодія економічних, демографічних і соціальних структурних елементів. Це особливо вирізняється у процесі формування економічних вузлів, де утворюється моноцентричний ареал, пов´язаний з ядром доцентровими силами. Ядром вузла є організаційно-господарський центр, що обумовлює його існування і розвиток як цілісної стійкої системи.

Дослідження і аналіз структури міжгалузевих комплексів і їх просторових утворень дозволяє значною мірою обґрунтувати районні системи міського і сільського розселення, рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування, чисельність і розподіл трудових ресурсів, рівень споживання локальних ресурсів, а також сумарні затрати на розвиток всіх виробничих і невиробничих підрозділів.

Питання номер 29

Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля

У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати».

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США.

Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією.

Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.

Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.

З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.

Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні.

Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.

Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.