Шпаргалка з етики та естетики

60.Синтез  мистецтв у художній системі  бароко

Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок. Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів — І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву.[5] Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв'язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.

                  61.Етика та естети французьких просвітників-енциклопедистів

У XVIII ст. особливо поширилася філософська та суспільно-політична думка французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького Просвітництва. Відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан Мельє, Вольтер (справжнє прізвище та ім'я Арус Марі-Франсуа, Шарль Луї Монтеск'є, Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Клод Андріан Гельвецій ).Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання багатотомної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у 1751-1780 рр. Засновниками цього видання були Дені Дідро, Жан Лерон д'Аламбер. Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії» - науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі - полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного» людського суспільства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють старі уявлення про людину.

 Франсуа Марі Арує  Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник обездолених. Всією своєю багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику антидемократичного правління регента Франції, майже на рік, був заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за кордон.

Головний об’єкт його досліджень Вольтера – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму, французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”.

Французьке Просвітництво, що визначалось насамперед своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Дж. Локка про "не-відчужені", "природні права людини", просвітники висунули ідею "суспільного договору" (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті, друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у "Декларації прав людини і громадянина" (1789). Саме цей документ став зразком для розроблення основних засад "Загальної декларації прав людини", прийнятої ООН у XX ст. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу вважається Ф. Бекон, який пов´язував прогрес з розвитком науки. Ідею прогресу також розробляли Д. Дідро, Ж.-А. дАламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер. Вони розвинули нову концепцію науки, що ґрунтувалася на "суспільному договорі" Ж.-Ж. Русо та природному праві рівності людини, пояснювала перехід від феодального застою до "громадянського суспільства". Водночас табір просвітників не був однорідним. До нього входили представники різних політичних верств та релігійних поглядів, які часто не погоджувалися один з одним, а їх суперечки переростали у протистояння (Вольтер і Ж.-Ж. Руссо). У світогляді просвітників було багато непослідовного і навіть помилкового. Але вони вірили в людину, її розум, вважали її творцем історії. Незважаючи на нищівну критику церкви та католицьких догматів, не всі просвітники були атеїстами.

62.Етика  й естетика протестантизму

Протестантизм-один з трьох поряд з католицизмом і православ'ям головних напрямків християнства, яке представляє собою сукупність численних самостійних церков і сект, пов'язаних походженням з Реформацією - широким антикатолицьких рухом XVI ст. в Європі. Початок руху було покладено в Німеччині в 1517г., Коли М. Лютер оприлюднив свої "95 тез", а завершилося воно у другій половині XVI ст. офіційним визнанням протестантизму У свою чергу, римсько-католицька церква розглядала Реформацію як заколот, революцію.  
Особливий колорит додає Реформації фігура Ж. Кальвіна. Французький юрист і гуманіст Ж. Кальвін став втіленням Реформації н її європейському варіанті. "Повчання в християнській вірі". Основна ідея цієї праці полягала в тому, що Бог спочатку визначив долю кожної людини у вічності, його порятунок чи загибель. В цій ідеї Ж. Кальвін хотів лише підкреслити всемогутність Бога, але згодом у концепції тотального приречення стали бачити фундаментальну особливість кальвінізму. Кальвініст, не знаючи, чи буде він врятований або приречений на загибель, намагається знайти в цьому світі ознаки своєї обраності Релігійну етику кальвінізму М. Вебер називає мирським аскетизмом. Аскетизм був притаманний і католицизму. У роботі "Протестантська етика і дух капіталізму" М. Вебер доводить, що дух аскетичної релігійності породив екоономіческій раціоналізм, тому що ця релігійність винагороджувала найголовніше - аскетично зумовлені, раціональні імпульси поведінки [1]. Щогодини повинен належати Богові. Втрата часу - найбільший гріх. Згідно основоположників протестантизму, первородний гріх не тільки спотворив природу людини, як вчать православ'я і католицизм, а й цілком перекрутив її. Людина в гріхопадіння втратив здатність робити добро. Найважливішим догматом більшості конфесій протестантизму є вчення про виправдання однією лише вірою в спокутну жертву Христа. Інші способи добитися спасіння  вважаються несуттєвими. Глибока віра в спокутну жертву Христа - це не заслуга людини, а дар божественної благодаті. Людина, отримавши цей дар, може сподіватися, що він обраний для порятунку. У найбільш послідовній формі це вчення представлено в кальвінізмі. Ж. Кальвін, вчив, що людина в будь-який час і в будь-якому місці знаходиться на служінні у живого Бога і несе найсуворішу відповідальність за надані йому Богом дари - час, здоров'я, власність. Життя має розумітися як виконання боргу і рух до мети, поставленої Богом. Ознакою виправдання в кальвінізмі стає не стільки глибина почуття покаяння, як у лютеранстві, скільки енергія і результати зусиль, що свідчать про дію на віруючого людини обрав його Бога. Кальвініст повинен вірити, що успіх у підприємництві може розглядатися як доказ можливої ​​обраності.  
Підіб'ємо підсумок: протестантизм поділяє загально християнські уявлення про буття Бога, його триєдність, безсмертя душі, рай і пекло (відкидаючи католицьке чистилище), про одкровення та ін Разом з тим протестантизм висунув три нових принципу: порятунок особистою вірою, священство всіх віруючих, винятковий авторитет Біблії;  
Як справедливо зазначив М. Вебер, для протестантизму характерний розгляд мирської діяльності людини з позицій релігійного покликання. Зміст, вкладений в поняття "покликання", полягає в тому, що виконання людиною обов'язку в рамках своєї мирської діяльності - найвища завдання релігійно-морального життя. Богослужіння зводиться головним чином до молитви, проповіді, співу псалмів, гімнів і читання Біблії. Біблія читається рідною мовою. Із семи таїнств протестанти залишили тільки два: хрещення і причастя.

У процесі дослідження мною були зроблені наступні висновки та узагальнення.  
1. В епоху Відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Вище за все в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Самоцінність індивідуальності означає абсолютизацію естетичного підходу до людини.  
2. Протестантизм - один з трьох поряд з католицизмом і православ'ям головних напрямків християнства, яке представляє собою сукупність численних самостійних церков і сект, пов'язаних походженням з Реформацією - широким антикатолицьких рухом XVI ст. в Європі. Основна аргументація всього лютеровского навчання спрямована на руйнування влади церкви. Він відкидає особливу благодать священства і його посередництво у спасіння душі, не визнає папську владу. На противагу пануванню церковної ієрархії і Священного переказу М. Лютер проголосив гасло відновлення ранньохристиянської церкви і авторитету Біблії - Священного писання, відкинув панування церковної ієрархії над світською владою і висунув ідею підпорядкування церкви державі.  
У протестантизмі Біблія оголошена єдиним джерелом віровчення, а Переказ відкидається або використовується в тій мірі, в якій визнається відповідним Писанню.  
Протестантизм з початку свого існування розділився на кілька самостійних віросповідань - лютеранство, кальвінізм і англіканство. Пізніше виникло безліч сект, деномінацій.

63.Жанр  опери як зразок синтезу мистецтв  в естетизмі романтизму Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. У романтичній культурі набуває подальшого розвитку та досягає свого апогея жанр опери. Сюжетами оперних творів композитори обирають сповнені екзотики та героїчного пафосу історичні події й легенди (М.Глинка "Життя за царя", відома сучасному слухачеві як опера "Іван Сусанін"; Р.Вагнер "Каблучки Нібелунгів", "Трістан і Ізольда"; Д.Верді "Битва при Леньяно", "Аїда"; К.Вебер "Евріант", "Чарівний стрілець" та ін.). У музиці романтики широко використовують фольклорні мотиви, звертаються до тем з народного життя (Ф.Мендельсон, Ф.Ліст, Ф.Шо-пен, Б.Сметана). Дуже часто романтичні опери пишуться на лібретто, що відтворюють події творів письменників-романтиків (М.Глинка "Руслан і Людмила" - за поемою О.Пушкіна; Ш.Гуно "Фауст" - за трагедією Й.Ґете; Ж.Бізе "Кармен" - за повістю П.Меріме; ДБерді "Тра-віата" - за романом О.Дюма "Дама з камеліями" тощо). Центром уваги багатьох композиторів став найбільш синтетичний жанр - опера, заснована у романтиків головним чином на казково-фантастичних, «чарівних», лицарсько-пригодницьких і екзотичних сюжетах. Першою романтичної оперою була «Ундіна» Гофмана; пізніше великий вклад вніс Вебер (опери «Вільний стрілець», 1820; «Евріанта», 1823; «Оберон», 1826, тощо); романтичні опери створили також Г. Маршнер і А. Лорцінг, Белліні і Верді, Берліоз, Обер, Мейєрбер та ін Вагнер, романтично переосмислюючи оперу, висунув ідею «об'єднуючого всі мистецтва твору» (Gesamtkunstwerk) і намагався здійснити її в зрілих операх («Летючий голландець», 1841; «Лоенгрін», 1848; тетралогія «Кільце Нібелунгів», 1854-74; «Трістан і Ізольда», 1859; «Нюрнберзькі мейстерзінгери», 1867; «Парсифаль», 1882).

64. З якими гуманітарними науками пов*язана естетика і чому

Естетика пов'язана з усіма гуманітарними науками, так, вона тісно поєднується з етикою. Моральний аспект є складовою частиною естетичних відносин. Взаємовідносини між людьми – це основа кожного художнього твору (свої правила поведінки у героїв У. Шекспіра, А. Камю, Ф. Кафки, О. Гончара та ін.). Естетика пов'язана також із психологією. Естетичне сприйняття Дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття вивчає психологія. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педагогікою, соціологією, логікою та ін. Оскільки естетичні якості властиві самій дійсності і вони знаходять своє відображення у різноманітних формах пізнання, естетика невід'ємна і від природознавчих та технічних наук.

Естетика – теорія мистецтва. Вона виступає методологією мистецтвознавчих наук: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики.

На відміну від інших предметів, що їх створює людина, в яких краса може бути наявною, а може бути і відсутньою, у творах мистецтва вона має бути обов'язковою, бо твори мистецтва – це завжди естетичні цінності. Якщо фільм або малюнок не приносять естетичної насолоди, вони не вважаються художніми творіннями.

Мистецтво як плід художньої творчості є предметом дослідження естетичної науки. Але естетика у даному випадку відразу стикається з тим, що кожним видом мистецтва – літературою, музикою, театром та ін. – займається спеціальна наука: літературознавство, музикознавство, театрознавство тощо. Кожна мистецтвознавча наука досліджує той чи інший вид мистецтва, його характерні риси і якості. Але існують такі закони мистецтва, які є загальними для всіх видів мистецтва, вони об'єднують різні галузі художньої творчості. Ці закони і стають предметом пізнання естетичної науки. Так, відношення мистецтва до дійсності, відображення дійсності в мистецтві, художня творчість та інші питання вивчає естетика. Вона розкриває закони, які виступають загальними для всіх видів мистецтва, але у кожному з них вони виявляються специфічно, особливим чином, тому естетика не просто наука про мистецтво, а наука, яка досліджує загальні закони розвитку мистецтва.

Естетика являє собою методологічні засади для таких наук, як технічна естетика, естетика побуту, естетика поведінки. Отже, естетика – це наука про естетичне в дійсності, про сутність і закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва. Естетика – філософська наука, вона тісно пов'язана з гуманітарними науками, крім того, виступає теорією для прикладних естетичних та мистецтвознавчих наук.