Культура Стародавньої Індії

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

Київський національний університет

технологій та дизайну

 

 

 

Кафедра українознавства

 

 

 

Контрольна робота

з культурології

на тему „Культура  Стародавньої Індії”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка

Групи ЗІО1-04

Ткач Наталія Миколаївна

Зал. книжка № 042408

 

 

 

КИЇВ-2005

ЗМІСТ

 

1. Вступ до індології.             3
2. Характеристика давньоіндійської цивілізації.  Індійський похід Олександра Македонського. Імперія Маур’їв. Імперія Гуптів.      5
3. Особливості економічного розвитку. Варни та касти. Система общин. Сім’я.              11
4. Релігія. Писемність, наукові знання та мистецтво. Архітектура. Література. Театр, музика.          15
5. Висновки             26
6. Додатки             27
7. Використана література.          37

 

ВСТУП

Індія була заселена ще в сиву давнину, можливо, навіть стала зоною антропогенезу. Етногенез її населення — одна з „найбіліших плям” в історичній науці, що спричинене його неймовірною етнічною строкатістю. Індійський народ складається, як відомо, з представників усіх чотирьох рас і спілкується більш ніж 870 мовами й діалектами. Так, на півночі Індії мешкають санскритомовні хіндустанці, бенгали, маратхи, гуджарати, пенджаби та інші європеоїди. Північно-Східну Індію обжили переважно південномонголоїди, що розмовляють тібето-бірманськими мовами. Острівками в північних та центральних регіонах країни мешкають австралоїди, мови яких належать до групи мунда. Південь материка заселений здебільшого негроїдами, які спілкуються дравідійськими мовами (телугу, тамїлі, каннара, малаялі та ін.). Крім цих народів, в Індії існує безліч етнічних меншин, далекі предки яких максимально відрізнялись між собою соціально-економічним, політичним і культурним рівнем. У Декані, Західних і Східних Гатах, передгір'ях Гімалаїв, цебто у важкодоступних місцинах, де люди споконвіків жилі ізольовано, донині близько 25 млн. аборигенів ще займаються примітивним вирубно-вогневим рільництвом (наги) чи навіть збиральництвом і мисливством (андаманці, кадари). Розплутувати Гордіїв вузол етногенезу такого сонму народів і племен — справа безнадійна. Вчені намагаються „вирахувати” бодай корінне населення країни. Антропологи здебільшого відносять жителів хараппських міст до середземноморської гілки європеоїдної раси, вважають їх людьми довгоголовими, темноволосими, темноокими, смуглявими, з прямим чи хвилястим волоссям, однак при цьому не дають відповіді на запитання: були ці європеоїди тубільним чи захожим людом? Існує гіпотеза; котра базується на даних лінгвістики (встановлено, що мова хараппського населення була протодравідійською), за якою найдавнішим населенням долини р. Інд були, найімовірніше, темношкірі дравіди, яких „арії” згодом відтіснили на південь материка. Принаймні з'ясовано, що Північно-Східну та Центральну Індію негроїди обжили ще за неоліту.

Демографічна ситуація в Стародавній Індії визначалася трьома основними факторами: перманентною міграцією племен і народів, жахливою смертністю людей від недоїдання та хвороб і багатодітністю сімей.

Іноземцям (здебільшого  грекам та китайцям) подобалася вдача  індійців, особливо їхня схильність до скромного способу життя, чуйність, чемність, незлодійкуватість, вірність своєму слову, охайність, глибока побожність, яка не пригнічувала їх, не примушувала цуратися земних радощів, відсутність у них шовіністичних настроїв, що ними — ніде правди діти — грішили інші народи давнини.

Основними життєвими цінностями, яких слід домагатись і заради яких варто  страждати, індійці вважали дхарму — релігійне вчення, артху — багатство й політичну вигоду, кому — плотські втіхи та уподобання. Вони мали потяг до знань і цінували освіченість. Проте найбільше вражає їхня здатність легко запозичувати елементи чужої культури, не втрачаючи своєї культурної самобутності.

Індійцям, звичайно, доводилось воювати, проте вони не були войовничими за вдачею. На полі бою вони неухильно керувалися загальноприйнятими правилами, які забороняли нападати на слабшого (скажімо, вершнику на піхотинця), на пораненого чи сплячого, вбивати неозброєного, якщо він здається в полон. Староіндійська історія не знала випадків військового нападу на мирне населення чи масового знищення військовополонених (їх обертали на рабів, з наданням права викупу). Не траплялося також, щоб індійці поглумилися над послом.

Пильну увагу приділяли  індійці ритуальній чистоті свого  тіла. Вони регулярно милися, причому в окремих випадках, коли потребувалася особлива „чистота” тіла,— коров'ячою сечею та кізяком.

Індологам доводиться користуватись  убогою і вкрай ненадійною джерельною базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними цивілізаціями досліджена найгірше. Джерела, на основі яких учені здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються на чотири основні групи: староіндійські писемні пам'ятки, повідомлення іноземців про Індію, пам'ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній сільській глушині.

Індійських писемних пам'яток збереглося дуже багато, проте  вони не дають надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи  господарської звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших століть нашої ери та „Кашмірської хроніки” XIII ст. Тому індологи мусять задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.

З релігійно-філософських пам'яток індологи найбільш цінують  священні книги Веди, які, зрозуміло, не датуються і складаються з  чотирьох основних збірників: „Рігведи” (гімни), „Самаведи” (наспіви), „Яджурведи” (жертвопринесення) та „Атхарваведи” (закляття та замовляння), причому три останні збірники дійшли до нас у кількох редакціях — самхі-тах. Ще в давнину до Вед було складено коментарі, які нерідко потребують не менше пояснень, ніж коментовані ними ведійські тексти. Це — „Брахмани” (книги для жерців-брахманів), „Араньяки” (настанови для пустельників) та „Упанішади” („таємні вчення” для посвячених), причому кожна редакція Вед (самхіта) має свої Брахману, Араньяку та Упанішаду. Найчастіше історики звертаються до „Рігведи”, яка згадує про найдавніші події староіндійської історії. Історичним джерелом їм служить, до речі, також сама ведійська мова, лінгвістичний аналіз якої допомагає розв'язувати складну проблему міграції в Північну Індію „аріїв”.

До ведійської літератури примикають „Сутри” (Сутти), що їх іноді називають „частиною Вед” — Ведангою. Це шість релігійно-філософських і наукових трактатів, які містять інформацію про релігійне та громадсько-правове життя стародавніх індійців.

Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі Сутр і частково складені — для легшого запам'ятовування — у віршовій формі. З цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виділяють „Дхарма-шастри” та „Артхашастру”. „Дхарма-шастри” — це релігійно-етичні правила, що пояснюють дхарму — морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти. Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхармашастрою були „Закони Ману” („Ману-смріті”), що їх склав, як запевняє традиція, „індійський Ной” — Ману (він уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. „Артхашастра” ж — це великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царю щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування державою. Авторство „Артхашастри” традиція приписує брахману Каутільї (Чанак'ї), хоч історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався упродовж кількох століть. Використовувати „Артхашастру” для історичної реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з'ясувати, наскільки її рекомендації втілювались у життя.

Велику історико-пізнавальну  цінність становлять грандіозні епічні поеми „Махабхарата” та „Рамаяна” — справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх індійців. Проте ні самі поеми, ні ті їхні сюжети, які можна вважати історичними, не датуються.

Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської  та індуїстської літератури, особливо до легенд-пуран (традиція нараховує 18 пуран).

Староіндійська епіграфіка вкрай  бідна: індійці неохоче вдавались  до записів, навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж  нечисленні епіграфічні пам'ятки часом  містять цінну інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів) царя Ашоки (вони викарбувані на кам'яному стовпі), написів у печерах Аджанти тощо.

Багато повідомлень про Стародавню Індію залишили іноземці. З європейців першим описав цю „країну тисячі чудес” у VI ст. до н. е. грек Скїлак, однак по-справжньому відкрили її лише учасники індійського походу Олександра Македонського в IV ст. до н. е. На зібраному ними матеріалі побудували свій опис Індії Плутарх, Курцій Руф, Помпей Трога, інші античні автори. Яскравий і відносно правдивий опис цієї країни належить сирійському послу в індійській державі Маур'їв Мегасфену (праця Мегасфена не збереглася, проте її часто цитують чи переказують Страбон, Діодор, Арріан). Багату інформацію про Індію вмістив у працях „Індіка” та „Анабазис” Арріан. Важливим історичним джерелом служать також цейлонські хроніки, подорожні записки китайських паломників до буддійських святинь — Сима Цяня, Сюань Цзана, Фа Сяна, У Цзіна та ін. Доводиться все ж констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні вигадки, тому до них слід ставитись критично.

Пам'яток матеріальної культури Стародавньої Індії збереглося дуже мало, бо її архітектура  була в основному дерев'яною, до того ж індійці практикували кремацію небіжчиків і не супроводжували поховання жертвопринесеннями.

Базою реконструкції  староіндійської історії служать  також традиції давнини, що збереглися в глухих індійських селах, передусім  у господарському побуті селян. Проте  використовувати таке специфічне джерело  історичної інформації доводиться обережно, адже якою б міцною не була традиція, вона впродовж тисячоліть не залишилась абсолютно незмінною.

Здобутки археологічного дослідження Індії доволі невеликі. Археологічну службу в країні започатковано  лише в 70-х роках XIX ст., однак вона зосередила увагу лише на Північній Індії, до того ж розкопки велися хижацьким методом скарбо-шукання. Першими вагомими, навіть сенсаційними відкриттями археологів в Індії стали розкопки пограбованих руїн Мохенджо-Даро та Хараппи на початку 20-х років XX ст. На руїни цих міст уперше натрапили британські промисловці, які побудували з їхньої цегли 160-кілометровий залізничний насип. Лише згодом англійський археолог Дж. Маршалл зі своїми індійськими колегами Д. Р. Сахні та Р. Д. Банерджі примусили служити науці те, що залишилось від найдавніших вогнищ індійської цивілізації.

Розкопки Мохенджо-Даро й Хараппи, а пізніше також  Чанху-Даро, Калібангана, Лотхала та інших стародавніх міських центрів  справили на істориків приголомшуюче  враження, адже вони відкрили одну з найдавніших міських цивілізацій, яка виникла задовго до приходу в Індію арійських племен, і спонукали вчених до перегляду концепції про створення староіндійської культури чужинцями – „аріями”.

Масштаби археологічного дослідження Індії зросли після утворення 1947 р. на її території двох суверенних держав — Республіки Індія та Пакистану. Було, зокрема, розкопано „культуру сірої розписної кераміки”, яку вчені здебільшого пов'язують з „аріями”, кілька стародавніх столиць (Раджагріха, Паталіпутра тощо), фортець (у Рупарі, Уджаяні тощо), буддійських храмів та монастирів (у Карлі, Аджанті, штаті Андхра-Прадеш та ін.). Нині продовжуються розкопки хараппських поселень (їх виявлено вже майже тисячу), реалізується програма археологічного вивчення тих міст і місцевостей, про які згадує староіндійський епос чи які пов'язані з індійським походом Олександра Македонського.

 

Характеристика давньоіндійської цивілізації. Індійський похід Олександра Македонського. Імперія Маур’їв. Імперія  Гуптів.

У стародавній Індії не було свого Манефона чи Бероса, її історію в давнину ніхто не написав. Цьому не варто дивуватись, адже, як слушно зазначає Л. С. Васильєв, „у суспільстві, заклопотаному насамперед релігійно-духовними проблемами... практично немає місця для соціально-історичної пам'яті в будь-якій іншій формі, окрім релігійно-епічної, міфологічно-культурної”. Відсутність історичної традиції й датованих писемних пам'яток унеможливлює складання надійної хронології, яка, таким чином, залишається „білою плямою” в індології. В кращому випадку вдається встановити черговість історичних подій. Одним словом, творці староіндійської цивілізації ніби спеціально потурбувались про те, щоб майбутні студенти-історики не були переобтяжені заучуванням дат.

Історію Стародавньої Індії  вчені поділяють на такі чотири періоди:

Індський (Хараппський, Доведійський), на який припадає існування в долині р. Інд найдавнішої цивілізації. Датується він XXIII—XVIII ст. до н. е.;

Ведійський, упродовж якого розселялися  в Північній Індії арійські племена та зароджувалась цивілізація в басейні р. Ганга (XIII—VII ст. до н. е.);

Буддійський (його ще називають Магадхо-Маурійським), протягом якого в країні виникла  та поширилася буддійська релігія, що відіграла колосальну роль у суспільному  та духовному житті індійців, відбувся економічний розквіт Індії та постали в ній великі держави. Датується VI—III ст. до н. е.;