Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

Не можна не згадати і про  такі особливі види безробіття як молодіжне та жіноче. Характерною рисою жіночого безробіття є його більша тривалість у порівнянні з незайнятістю чоловіків. Щодо молоді, то їй після закінчення навчання, як правило, дуже важко працевлаштуватись через брак практичного досвіду, а тому спостерігається зростання питомої ваги молодих людей в загальній кількості безробітних [9, С. 210].

Отже, особливостями сучасного безробіття є: в першу чергу, зростання його масштабів, зрушення у соціально-професійній структурі безробітних (безробітними стають не тільки робітники, а й спеціалісти, управлінці), зрушення у статево-віковій структурі безробітних (серед незайнятого населення більше жінок, ніж чоловіків, та більше молоді, ніж людей зрілого віку), підвищення вимушеної часткової зайнятості та добровільної незайнятості, збільшення тривалості безробіття.

Загострення проблеми безробіття супроводжується  економічними втратами від неповного використання ресурсів праці, насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП) та його відставанням від потенційного ВНП. В економічній науці цей взаємозв’язок виражає закон А. Оукена згідно з яким, якщо фактичний рівень безробіття перевищує його природний рівень (3-5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5 %. Тож з цього закону випливає, що необхідно щорічно не менше як 2,5-3,0% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць [15, С. 45-46].

Отже, підсумовуючи викладене, необхідно зауважити, що безробіття є складним соціально-економічним явищем з негативними наслідками як для конкретної людини, так і суспільства в цілому.

1.3. Державна політика  зайнятості в умовах сучасної  економіки

Ринок праці  є важливою і багатоплановою сферою економічного і соціально-політичного життя суспільства, яка потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме тому створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних заходів розвитку суспільства [15, С. 47].

Державна політика зайнятості населення – це частина соціально-економічної політики держави, спрямована на вирішення проблем зайнятості населення в економіці на основі підвищення ефективності програм сприяння зайнятості, розвитку системи соціального партнерства, стимулювання мобільності економічно активного населення і посилення гнучкості ринку праці [36, С. 188]

Метою державної політики зайнятості є створення шляхом правових, економічних і адміністративно-організаційних методів державного регулювання умов для максимально можливої зайнятості населення, підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності робочої сили, що дозволить забезпечити стале економічне зростання, підвищити добробут і стабільність у суспільстві, а також необхідний захист безробітних та членів їх сімей [7, С. 10]. Правові важелі регулювання, що реалізуються на рівні держави, включають нормативно-правове забезпечення зайнятості населення, оптимізації заробітної плати, соціальних гарантій працюючих та безробітних, соціального захисту неконкурентоспроможної робочої сили. Адміністративні методи регулювання відображаються в діяльності елементів інфраструктури ринку праці, а економічні реалізуються через диференційовану систему податків, формування спеціальних страхових фондів, використання квот на працевлаштування, надання кредитів для організації додаткових робочих місць [9, С. 184].

Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідно забезпечити максимальну узгодженість дій на усіх рівнях її здійснення, що в кінцевому результаті дозволить покращити становище як зайнятих громадян, так і тих, хто шукає роботу.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної  організації праці та нормативними актами про зайнятість населення  під час реалізації державної  політики зайнятості потрібно керуватися наступними принципами:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, для реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних  потреб;
• сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільність праці й відсутність будь-яких форм примусу громадян щодо вибору сфери діяльності та робочого місця. Кожен працівник має право самостійно вирішувати питання брати чи не брати участь у суспільній праці, вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості, географічне місце працевлаштування;
• сприяння трудовій мобільності, формування орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;
• єдність відповідальності передбачає координацію дiяльностi в галузi зайнятостi з iншими напрямами економiчної та соцiальної полiтики, включаючи соцiальне забезпечення, зростання й розподiл доходiв, попередження інфляції, а також активну участь галузевих міністерств, відомств, підприємств та організацій у здійсненні заходів державної політики зайнятості [30, С. 138-139; 15, С. 47].

Державна політика зайнятості населення  залежить від темпів і характеру  ринкових перетворень, економічного становища та політичної стабільності в країні, і вона може бути активною та пасивною, хоча пріоритетним напрямком мають бути все ж таки активні заходи.

Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних та економічних заходів, які проводяться державою з метою підвищення конкурентоспроможності робочої сили та зниження рівня безробіття [36, С. 190]. Загалом, до активних заходів відносяться: створення додаткових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, кредитування малого підприємництва, створення умов для іноземного інвестування та самозайнятості населення, надання інформаційних та профорієнтаційних послуг, організація професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації робочої сили, організація тимчасових громадських робіт, сприяння у працевлаштуванні громадян, розвиток системи органів служби зайнятості тощо [15, С. 48].

В Україні одним з основних видів  активних заходів є оплачувані громадські роботи, які, як правило, не потребують спеціальної професійної підготовки. Вони організовуються державними адміністраціями за участю органів ДСЗ з метою надання тимчасової роботи громадянам, котрі втратили роботу, а також для забезпечення роботою осіб передпенсійного віку і для трудової реабілітації тих, хто мав значну перерву в роботі. Це можуть бути як сезонні сільськогосподарські роботи, так і ліквідація наслідків стихійних лих чи прибирання вулиць.

Оскільки на сьогодні, рівень конкурентоспроможності громадян на ринку праці вирішальною мірою залежить від їхньої професійної компетентності, то організація професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятих громадян має бути основним заходом активної політики держави щодо запобігання безробіттю [7, С. 142-144] .

Важко переоцінити роль створення нових робочих місць та збереження діючих, беручи до уваги те, що вони сприяють прямому зниженню безробіття. Однак це можливо лише в умовах значного пожвавлення економічної та інвестиційної активності в країні. Потрібно наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежить від розвитку малих підприємств. Галузева спеціалізація таких підприємств має визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Необхідно також впроваджувати пільгову кредитну і податкову політику щодо тих підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення [15, С. 48].

Пасивна політика зайнятості – це сукупність заходів, спрямованих на не на боротьбу з безробіттям, а на зменшення його негативних наслідків, тобто вони не впливають на співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці. До основних пасивних заходів відносять: реєстрацію громадян, які шукають роботу; організацію системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і не грошових форм підтримки безробітних і їхніх сімей [30, С. 144].

У сучасних ринкових умовах дедалі більша увага приділяєть- 
ся глобалізації, подальшому розвитку технологій, а також новим можливостям інтеграції національних господарств у світову економіку. Розвиток глобалізації і технологічний прогрес створюють нові загальні для всіх країн проблеми, зокрема посилюють конкуренцію, яка може спричинити нестабільність виробництва, а відповідно й занятості. Хоча, з іншого боку, можуть також бути забезпечені нові можливості для економічного зростання і розширення зайнятості. За більш відкритої економіки рівень і якість кваліфікації робочої сили в країні стають важливими факторами для отримання вигоди від створених можливостей і мінімізації соціальних втрат [15, С. 39].  

В умовах глобалізації та відкритості  національної економіки важливу  роль відіграє також міграційна політика держави, яка повинна сприяти безпеці країни, а також нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення. Одними із основних її пріоритетів у сфері праці мають бути захист національного ринку праці та соціально-правовий захист мігрантів [7, С. 164].

Отже, основним завданням  регулювання ринку праці виступає забезпечення відповідності за обсягом  та структурою між попитом та пропозицією  робочої сили, тобто досягнення їх ефективної збалансованості.

РОЗДІЛ ІІ. Формування національних ринків праці у перехідних економічних системах

2.1. Порівняльний аналіз структурних змін зайнятості в Україні, Польщі та Росії

В умовах ринкової трансформації  економік України, Польщі та Росії формування національного ринку праці постає однією з найскладніших соціально-економічних проблем. В першу чергу, це пов’язано з тим, що сфера зайнятості була найбільш деформованою сферою економік країн, що входили до складу СРСР. Вона характеризувалася невизнанням безробіття на урядовому рівні, концентрацією зайнятості на підприємствах державного сектору, відсутністю гнучкої системи оплати праці внаслідок її державного регулювання, низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодавчого обмеження плинності кадрів [8].

З початком економічних  реформ як в Україні, так і в  Польщі та Росії спостерігалося зменшення чисельності економічно активного населення. Однак, якщо в Росії з 2002 його чисельність почала поступово зростати, то в Україні, незважаючи на стабільне економічне зростання та незначне скорочення чисельності економічно неактивного населення впродовж останніх років, вона залишалась майже незмінною і утримувалась на рівні 22,2 млн. осіб, що пояснюється, в першу чергу, негативними демографічними змінами та значними масштабами трудової міграції. Така ситуація є серйозним викликом для економіки країни, оскільки вже у найближчому майбутньому може виникнути проблема дефіциту робочої сили. В Україні, на відміну від Росії, спостерігається також зменшення кількості економічно активного населення працездатного віку [50]. Щодо Польщі, то попри негативні тенденції останніх років, там також намітилося зростання чисельності економічно активного населення і в 2009 р. вона становила 17279 тис. осіб, в той час як в Україні – 22150 тис. осіб, а в Росії – 75524 тис. осіб. Найвищим рівень економічної активності населення впродовж перехідного періоду був у Росії і в 2009 р., зокрема, дорівнював 67,8%, а найнижчим у Польщі (2009 р. – 54,9%). Водночас в Україні в 2009 р. цей показник тримався на рівні 63,3% [12, 41, 52]. У всіх трьох країнах чоловіки є більш економічно активними, ніж жінки, хоча їх кількісна перевага є незначною.

Щодо чисельності зайнятих в країнах, що розглядаються, то тенденції  її змін схожі до описаних нами тенденцій  зміни чисельності економічно активного  населення. Упродовж перших років економічних перетворень спостерігалося зменшення кількості зайнятих та згодом, завдяки сприятливій економічній ситаціїї, відбулося поступове її зростання. Однак, у зв’язку  з негативними тенденціями світової фінансової кризи, в Україні та Росії у 2009 р. відбулося скорочення чисельності зайнятого населення у порівнянні з 2008 р. і вона відповідно становила 20192 та 69362 тис. осіб [12, 41]. Водночас в Польщі не відбулося скорочення чисельності зайнятих, а навпаки у 2009 р. спостерігалося її зростання у порівнянні з 2008 р. на 4% і вона становила 15868 тис. осіб [52]. У Росіїї у 2009 р. рівень зайнятості був найвищим і сягав 62,3%, в Україні тримався на рівні 57,7%, а в Польщі становив 50,4%[12, 41, 52].

Серед зайнятих в усіх трьох країнах спостерігається стійка тенденція переважання чоловіків над жінками, що може бути пояснена, до прикладу, тим, що жінки частіше залишаються поза ринком праці у зв’язку з доглядом за дітьми.

Ще однією спільною рисою  ринків праці України та Польщі є  вищий рівень зайнятості населення у сільській місцевості, ніж у міській, який  пояснюється зростанням зайнятості в особистих селянських господарствах, праця в яких використовується як альтернатива до стандартної зайнятості за наймом. Однак, якщо в Польщі впродовж останніх років спостерігалася тенденція до зменшення різниці між цими показниками (50,3% – міські поселення, 50,6% – сільська місцевість у 2009 р.), то в Україні в 2009 р. вона зросла і становила 6,4% (55,8% – міські поселення, 62,2% – сільська місцевість) [12, 52].

Однією з головних характеристик ринків праці країн  з перехідною економікою є структурна деформація сфери зайнятості. В той  час, як у розвинутих країнах переважна  більшість зайнятих зосереджена  у сфері послуг і промисловості, відповідно, 60-70 та 25-30% робочої сили, їх частка у сільському господарстві є незначною і становить зазвичай 3-8% робочої сили, що пояснюється високою ефективністю фермерських господарств.

Як ми бачимо з табл. 2.1, Україна, Польща та Росія ж після  розпаду СРСР отримали економіку, у  якій зайнятість у сфері послуг була значно меншою, зокрема через її нераціональну структуру, а у сільському господарстві та промисловості у декілька разів перевищувала відповідні показники розвинутих країн світу [8].

Таблиця 2. 1

Порівняльні дані про  структуру зайнятості у країнах з перехідною економікою колишнього СРСР у 1990 р., % до робочої сили