У переддень війни

28 ЦАМО РФ. Ф.229, oп.166, спр.178, арк.12-18.

Внаслідок загибелі чотирьох армій Південно-Західного фронту і відсутності підготовлених  резервів на ділянці фронту Нові Санжари-Решетилівка  в радянських військових частинах утворився  розрив, яким не забарилося скористатися німецьке командування. З механізований корпус противника, швидко перегрупувавшись, повів наступ з району Миргорода на Решетилівку і далі на Полтаву. Щоб зупинити просування ворога, з оборонної лінії по Пслу були зняті 5 кавалерійський корпус (38) та 142 танкова бригада і перекинуті під Решетилівку. На лінії Мачухи-Циганське вони вступили в бій з німецькими механізованими частинами, але, зазнавши великих втрат, змушені були відступити. Шлях на Полтаву із заходу для німецьких військ був відкритий [29].

29 ЦАМО РФ. Ф.229, oп.170, спр.228, арк.62.

Щоб стримати наступ німців на Полтаву з півдня, радянське  командування 18 вересня спробувало контратакувати ворога, але зустрічний бій не приніс успіху. Радянські  дивізії зазнали великих втрат  від вогню ворожої артилерії  і бомбових ударів з повітря. В середині дня німці прорвали бойові порядки 169 стрілецької дивізії на обох її флангах і вийшли до тилів. Дивізія опинилася в оточенні в районі Головача-Старих Санжар. В особливо скрутному становищі перебував перший батальйон 434 стрілецького полку, яким командував старший лейтенант Петро Качур.

 

17 вересня батальйон  П. Качура одержав наказ: пройти  луками і болотами по Ворсклі  від Головача до Старих Санжар  і, знищивши міст через річку,  разом з першим батальйоном  680 стрілецького полку оволодіти дорогою Кременчук-Полтава. 18 вересня форсованим маршем батальйон П. Качура досяг визначеного для атаки рубежу, але німці, прорвавши оборону першого батальйону 380 стрілецького полку, відрізали його від Старих Санжар, і він опинився в оточенні відрізаним за 15 кілометрів від своєї дивізії. Довелося зайняти кругову оборону. В той же час бійці проводили активну розвідку, намагаючись знайти слабке місце у ворожому кільці.

 

Проти оточеного батальйону німці кинули полк мотопіхоти, підсилений танками і артилерією. Основний удар прийняла на себе перша рота, якою командував молодший лейтенант Петраш. Діяла вона разом з мінометною ротою лейтенанта Валюхова. Петраш і Валюхов пропустили німецьких автоматників через свої бойові порядки, а потім оточили і майже всіх знищили. Червоноармійцям дісталося 30 німецьких автоматів і велика кількість набоїв.

 

Зустрівши впертий опір оточених, німці відійшли, але наступного дня відновили атаки силою  двох батальйонів при підтримці  артилерії і мінометів. Бій тривав увесь день. Підрозділи лейтенантів Петраша і Лебедева та мінометники Валюхова відбили п'ять атак німців і змусили їх знову відійти.

 

20 вересня становище  батальйону погіршилося: вичерпався  запас набоїв, мін і гранат. Увечері  німці відновили атаки і (39) потіснили червоноармійців. Батальйон виявився притиснутим до Ворскли. П. Качур вирішив залишити укріплені позиції і пробиватися до своїх, але для цього потрібні були боєприпаси. Доставити їх до оточених взялася група добровольців на чолі з молодшим лейтенантом Сіренком. Вночі вони пройшли луками і болотами близько 15 кілометрів і дісталися до своєї дивізії. Наступної ночі тією ж дорогою вони повернулися до батальйону з декількома лантухами набоїв і гранат.

 

Увечері 22 вересня при  світлі палаючих Старих Санжар П. Качур повів своїх бійців в атаку. В батальйоні в цей час залишалося лише 23 активних червоноармійці. Після п'ятнадцятихвилинного бою, який переходив часом у рукопашні сутички, їм вдалося в ніч на 24 вересня вирватися з оточення і з'єднатися з основними силами дивізії [30].

30 ЦАМО РФ. ф.1410, оп.1, спр.5, арк.71.

226 стрілецька дивізія, яка відступала  з району Кременчука, мала обороняти  Полтаву, але, атакована німцями,  навіть не встигла вступити  до міста — її випередив  противник. Протягом двох днів  в околицях Полтави точилися запеклі бої: радянські війська намагалися вибити ворога з міста. В них особливо відзначився батальйон 10 танкової бригади, яким командував капітан В. Богачов. Протягом десяти днів (17-27 вересня) його танкісти знищили 11 німецьких танків, 6 мінометів, 2 гармати, 12 автомашин і багато німецької мотопіхоти. Коли командир танка молодший сержант П. Ткаченко прикривав відступ бригади, в його машину вісім разів влучили з німецької протитанкової гармати, але він залишився живим і виконав бойове завдання, знищивши при цьому два міномети і одну гармату ворога. За проявлені в боях героїзм і мужність капітану В. Богачову і молодшому сержанту В. Ткаченку було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

 

До Полтави німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відійшли на правий берег Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч (40) полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі і мародерство — розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.

 

Таке ж становище було і по селах Полтавщини. В період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, і збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, кожний, як міг, дбав сам про себе.

 

Після того, як німці вступили до Полтави, мотострілецький батальйон капітана О. Семенова, який входив до 132 танкової бригади, зайняв оборону на лівому березі Ворскли в районі села Крутий Берег. Звідти бійці здійснювали несподівані  диверсії проти ворога в Полтаві. Наприклад, 26 вересня група з 15 вояків батальйону непомітно пробралася до міста і закидала гранатами та обстріляла з автоматів німців у Петровському парку. 28 вересня за наказом командування батальйон О. Семенова відійшов у напрямку Харкова. За проявлену мужність у боях з ворогом більше 100 бійців батальйону були представлені до урядових нагород, а О. Семенову присвоєне звання Героя Радянського Союзу [31].

31 Ємець П.Н., Самойленко  О.П. Полтавщина в роки Великої  Вітчизняної війни. — Харків, 1965. — С.16-17.

Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали  реактивні установки, прозвані пізніше "Катюшами". Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася  під німецькою окупацією.

 

№3 А  Окупаційний  режим.

 

По-різному зустріли полтавці прихід німецьких військ на рідну землю. Частина, — як визволителів, з радістю і надією, що вони принесуть звільнення від більшовицького ярма, дозволять збудувати Українську державу і повернуть втрачену за радянських часів власність. Один з таких сподіванців, що заховався під псевдонімом "Яків Вишиваний", на шпальтах "Лохвицького слова" навіть надрукував на честь Гітлера оду, яку так і назвав "Адольфу Гітлеру

В пошані голову схилив [1]. Інші — з неприхованою ненавистю  і безсилою люттю до фашистів, які нахабно вдерлися в радянську Україну і змінили звичний спосіб життя та їх місце в системі комуністичного режиму. Все ж більшість полтавців зустріла прихід нацистів із страхом і тривожним очікуванням, що принесе їм нова влада, до якої потрібно знову пристосовуватися, щоб якось вижити і зберегти своє життя. Однобока і тенденційна інформація про перемоги німецької зброї на фронтах другої світової війни пригнічувала полтавців, посилювала в них вірус страху, безнадії і зневіри у можливість перемоги над ворогом.

1 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 2 липня.

На окупованих українських  землях фашисти відразу ж почали встановлювати "новий порядок", який полягав у витонченій системі  експлуатації і народовбивства. Згідно плану "Ост", розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.

 

Особливе місце в  цьому плані відводилося Україні. Після перемоги над більшовицькою  Росією сюди мали бути переселені декілька мільйонів німецьких колоністів. "Україна стане місцем втілення творчого духу германців", — заявляв Еріх Кох, якого Гітлер призначив своїм намісником на більшій частині України. Про ставлення окупантів до українського народу свідчить таємний циркуляр для німецьких чиновників під назвою "Про політику і управління людьми в Україні", в якому (42) говорилося: "Ми повинні стати панами тут на сході. Люди цього простору можуть тільки коритися, тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд, ось, що треба, щоб примусити українців працювати. Постають дві різко відмінні одна від одної верстви: перша — верства правителів, — це ми, німці, і друга — керовані. Це — українці. Верства правителів планує, організовує, управляє і наказує. Керовані підкоряються і працюють".

 

Жорстокість, зневага  до українців, як до людей нижчого  гатунку, були основними рисами німецького управління. Німецький солдат або  чиновник окупаційної адміністрації  мав право розстрілу без суду і слідства. Протягом всього періоду  окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці.

 

Поряд з репресіями окупанти розгорнули широкомасштабну ідеологічну  обробку населення з метою  переконати його, що німецька армія  несе поневоленим народам Росії визволення від "більшовицько-жидівського ярма". Протягом короткого часу окупанти поширили в Кременчуці 100 тисяч листівок, 2150 настінних плакатів, 3400 портретів Гітлера, 700 брошур, 80 нацистських прапорів та ін. [2].

2 Чайковський А.С. Невидима війна. — К., 1994. — С.42.

Окупаційні газети, що виходили в кожному гебіті, і навіть в окремих районах районах  Полтавщини, регулярно публікували  на своїх сторінках матеріали  про злочини більшовизму: трагедію голоду 1932-1933 років, "червоний терор" тощо. В обласному часописі "Голос Полтавщини" часто виступав із спогадами Павло Фісун. В добу української революції 1917-1920 років він працював у системі споживчої кооперації Полтавщини, брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі серед населення, за що і поплатився. В 30-х роках П. Фісуна репресували і він пройшов увесь хрестний шлях українця-патріота: виснажливі допити в застінках НКВС, перебування в камері смертників, загибель дочки і дружини на засланні в Сибірі, хвороби. Напередодні війни з Німеччиною П. Фісун повернувся до Полтави і, коли більшовики тікали, тяжко хворим перебував у лікарні. Енкаведисти думали, що він сам помре, тому і не розстріляли.

 

Нацисти не визнавали  за Україною будь-якого права на власне державне управління. Її територія  була розчленована (43) між Румунією, Угорщиною і різними німецькими окупаційними органами. До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім — рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів ("генеральбецирків"). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів ("крайзгебітів"). Кожний з них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Всі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).

 

Кадри для окупаційної  адміністрації підбиралися, як правило, з числа людей, які були репресовані  радянською владою або зазнали від  неї тих чи інших утисків. Служити  німцям зголошувалися також ті, хто  звик керувати за радянських часів або переймався жадобою влади. Наприклад, учитель із Березівки Іван Роман зустрів німецьку розвідку у вересні 1941 року і заявив про свою готовність допомогти окупантам. Він також організував групу селян по доставці продовольства для німецьких вояків на лінію фронту. Вдячний командир німецького танкового батальйону нагородив Івана парою добрих коней. Роман брав також участь в облавах на партизанів, за це німці призначили його старостою села, а згодом старостою Покрово-Багачанського району. Зверх присадибної ділянки, німці надали йому гектар землі і нагородили грамотою [3].

3 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 16 квітня.

Максима Цьомку із села Свиридівки Лохвицького району розкуркулили в 1930 році, забравши всі господарські приміщення до колгоспу. Напередодні війни він працював виконавцем у сільській раді. Німців, як визволителів, М. Цьомка зустрів квітами. Побачивши таку відданість, німці призначили його спочатку лісником, а згодом — старостою села [4]. Гідно оцінювали німці й інших прислужників. Під час перебування у червні 1943 року в Полтаві А. Розенберг і Е. Кох особисто вручили бургомістрові Кременчука Олегу Алею орден "За заслуги" 2-го ступеня. Нагороди одержали і деякі інші бургомістри та старости районів.

4 Лохвицьке слово.  — 1942. — 4 травня.

(44) У числі інших  верховодів Третього рейху в  Полтаві побував і Гітлер. За  неперевіреними даними, перший його  візит відбувся 3 грудня 1941 року, а  другий (і останній) — 1 червня 1942 року. Цього разу Гітлер провів  нараду з вищим командним складом  вермахту, на якій були присутні Кейтель, Йодль, фон Бок, фон Клейст, Паулюс та ін. Обговорювалися плани літнього наступу німецьких військ на сталінградському і північнокавказькому напрямах. Після наради Гітлер відвідав Хрестовоздвиженський жіночий монастир, який щойно відкрився. Як згадують старожили, під час поїздки містом на вулиці Гоголя Гітлер вийшов з автомобіля і пригостив дітей цукерками.

 

Німецький окупаційний  апарат спирався на густу мережу каральних  органів: гестапо (таємну поліцію), СД (служба безпеки), польову жандармерію, військові комендатури в містах і на залізницях тощо. В умовах окупації формально існувало і місцеве самоврядування, компетенція якого була обмежена суто господарськими справами і підтриманням "нового порядку" на окупованих землях України. Складалось воно з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу — допоміжну українську поліцію, яка формувалася пересічно з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв.