У переддень війни

На початку 1943 року в  Полтавському театрі працювало 285 осіб постійного складу, в тому числі 75 хористів (хормейстер — Шаповаленко) і 45 чоловік оркестру (диригенти — П. Рябінін, С. Соколовський і Г. Жуковський). Такого чисельного колективу театр не мав ні до війни, ні після. Проте театр все більше втрачав національне обличчя. Основними глядачами в ньому були вояки німецької армії та чиновники окупації адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Баттерфляй", які відбулися протягом 1942 року, лише 5 проходило українською мовою.

Під час відвідань  спектаклів німці, які сиділи в партері, часто вішали пояси з револьверами в кобурах на спинках стільців, а під час антрактів виходили, залишаючи зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за спогадами В.І. Котляра, якось у одного із офіцерів зник револьвер. Німецька польова жандармерія влаштувала тотальний обшук всіх присутніх у театрі. Зброю не знайшли, але арештів не було.

В Полтаві театр працював до останніх днів окупації. Лише 19 вересня 1943 року Зігфрід Вольтер вивіз  весь колектив театру до Кам'янець-Подільського, де полтавські актори поста-(85)вили "Наталку Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" та "Циганського барона". Потім колектив театру відправили до Німеччини, але вже в якості остарбайтерів, а не акторів.

Наприкінці 1941 року відновив роботу і Полтавський історико-краєзнавчий  музей. Першим його директором в умовах окупації став Валентин Лапа, який до цього завідував картинною галереєю, і, намагаючись вірно служити новій владі, старанно вивчав німецьку мову, але чимось не догодив окупантам. З початку 1942 року директором музею працював довголітній в'язень сталінських концтаборів Микола Мощенко, який доклав багато сил для поповнення фондів і збереження їх від остаточного розграбування окупантами. З решток історичних цінностей, які більшовики не встигли вивезти на схід, був відкритий зал історії Полтави та створені нові відділи: іконопису, історії української культури, етнографічний та природничий. За роки окупації експонати музею навіть поповнилися предметами українського народного вжитку та церковними реліквіями XVI-XVIII століть. У березні 1942 року при музеї було відкрито художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. На останньому відділі школи навчалося 36 учениць [18].

18 Голос Полтавщини. —  1942. — 18 липня.

Разом з тим, за два  роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями. Історичні реліквії українського народу, картини та меблі забирали до своїх службових кабінетів коменданти, гебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Все, що німці брали з музею тимчасово, зникало назавжди. Серед осіб, причетних до пограбування музею, були генерали Ругштедт і Лонінг, полковник Вайкнехт, художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П. Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В.Г. Короленка забрав собі під житло полтавський гебітскомісар. З музею німці зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і декілька картин зникли безслідно.

Одним із осередків національного відродження в Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом з тим, його співробітники на чолі з директором К.І. Корольчуком перетворили музей на центр українського національно-патріотичного підпілля в місті. В липні 1942 року для працівників культурних закладів (86) Кременчука і району вони провели семінар з питань української етнографії та культури, на якому з лекціями виступав директор інституту фольклору Академії Наук УРСР професор Петров [19].

19 Дніпрова хвиля. —  1942. — 23 липня.

В умовах німецької окупації були створені або відновили роботу художня майстерня в Лубнах, художньо-промислова майстерня в Шишаках, майстерня  народних вишивок у Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі Тахтауловому під Полтавою, гончарні артілі в  Хомутці та Опішні.

В Опішнянській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35 тисяч штук різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався  Наливайко, а серед молоді — продовжувачі славних традицій опішнянських майстрів: дочка художника Кононенка — Линник, дочки гончарів Біляка і Колпака. Справу своїх батьків продовжували майстри Семен Хлонь та брати Сиваші [20].

20 Нова Україна (Полтава). — 1943. — 11 липня.

Вперше за багато років більшовицької диктатури без штучних ідеологічних нашарувань, але з оглядкою на німців, в урочистій обстановці відзначалися Шевченківські свята 1942 року. День пам'яті Пророка України відбувся в багатьох містах і селах Полтавщини. Урочистості з цієї нагоди стали вдалим приводом для українських патріотів вести в умовах ворожої окупації легальну пропаганду ідей національного відродження.

Напередодні 128 річниці  від дня народження Т. Шевченка Полтавська міська управа в середині лютого 1942 року створила комісію в складі голови управи Ф. Борківського, завідуючого відділом мистецтв Кудрицького, керівника відділу освіти Ф. Тирель і редактора обласного часопису "Голос Полтавщини" професора Г. Ващенка. Із залученням учителів комісія розробила комплекс заходів по проведенню Шевченківських днів у місті. 10 березня у головній залі міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, в якому взяли участь хор театру під орудою Л. Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко. Актори театру показали сцени з "Гайдамаків", а оркестр виконав заборонені за радянських часів "Жалібний марш" та "Б'ють пороги" М. Лисенка і "Помер поет" К. Стеценка. Того ж дня під керівництвом інспектора міського відділу народної освіти Ф. Пошивайла (87) пройшов дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи полтавських шкіл, а діти читали патріотичні вірші Т. Шевченка.

В театрі "Колізей" була влаштована виставка репродукцій  з картин Т. Шевченка і демонструвалися  діапозитиви про життєвий і творчий  шлях поета. Майстри Полтавщини демонстрували свої здобутки на Шевченківську тематику у краєзнавчому музеї: картини, вишивки, випалювання по дереву. Серед них — вишитий на полотні портрет Т. Шевченка художниці Андрущенко і випалений по дереву — Н. Вернера, картини І. Тонкоглаза "Катерина", М. Білоуса "Мені тринадцятий минало", С. Бродського "Шевченко-художник", О. Грена "Шевченко-солдат" та Тригуба "У дяка". Виставка мистецьких творів мала великий успіх у полтавців та у німецьких вояків, які відвідували музей [21].

21 Голос Полтавщини. — 1942. — 22 березня.

У Руновщині Полтавського району під час Шевченківських днів у церкві була відслужена панахида, відбулася громадська тризна, а увечері  в сільському клубі завідуючий місцевої школи Кисіль розповів про життя  і творчість поета, після чого хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т. Шевченка, а аматорський колектив поставив п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і громадські тризни відбулися в багатьох містах і селах Полтавщини. Віддаючи шану народному поету, в них взяли участь тисячі полтавців.

Ставлення ж окупантів  до національного генія України  було зовсім іншим. Відразу після  вступу до Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули електричні кабелі до своїх штабів та тилових служб. Пам'ятник Т.Шевченку чимось став їм на заваді, і якийсь дикун-арієць двадцятого століття в уніформі солдата вермахту молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури. На цих щербинах на бетоні, як по живих ранах України, німці цілим паском проклали кольорові електрокабелі [22]. Лихоліття війни, коли смерть, здавалося, чатувала на кожному кроці, а життя пересічного полтавця було нічого не варте, а також голод і нестатки не могли вбити серед народу потяг до прекрасного. Свідченням цього є хоч би те, що в умовах ворожої окупації кількість учнів у музичних школах, порівнюючи з довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з лютого 1942 року почала працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка з відді-(88)леннями фортепіано, духових та народних інструментів. Наслідки своєї праці їх вихованці продемонстрували на академічному концерті 27 червня 1942 року [23]. У Кременчуцькій музичній школі навчалося більше 120 учнів, але влітку 1942 року її закрили, а списки дітей передали до Біржі праці для відправки їх до Німеччини.

22 Сарма-Соколовський  М. Червона плащаниця. — Київ. — 1997, — №3-4, — С.87.

23 Голос Полтавщини. —  1942 липня.

У пам'яті полтавців  ще живі були спогади про трагедію українського народу під час штучно створеного комуністами голодомору 1932-1933 років. Цей свій злочин радянська влада намагалася всіляко приховати. Навіть розмови про голод вважалися контрреволюційними, антирадянськими і наклепницькими. На жаль, лише під час німецької окупації люди дістали змогу легально по-християнському пом'янути своїх невинно загиблих рідних і близьких.

2 серпня 1942 року в селі  Щербанях під Полтавою був  відкритий пам'ятник і відправлена  панахида в пам'ять 147 замучених  голодом селян. 4 липня 1943 року  така ж панахида відбулася  в селі Піщаному Решетилівського  району. На ній були присутні більше 1500 жителів з навколишніх сіл. У пам'ять загиблих від голоду селяни насипали високу символічну могилу [24].

24 Голос Полтавщини. —  1943. — 29 липня.

У селі Марченки та навколишніх  хуторах Лещенковому, Кивенковому  та Мелашенковому на початку 30-х років проживало 750 чоловік, з них протягом 1932-1933 років від голоду померло 138. 12 липня 1943 року в день Святих Петра і Павла з навколишніх сіл і хуторів до Марченків хрестним ходом із священиками на чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути жертви сталінського голодомору. В центрі села на високій старовинній могилі, яку не встигли розорати за колгоспних часів, селяни встановили дубового хреста і уквітчали його вінками із польових квітів та посадили кущ калини, а гробницю біля хреста заслали зеленим килимом степових трав. Священики освятили могилу і відправили панахиду по загиблих односельцях [25].

25 Голос Полтавщини. —  18 серпня.

Створені протягом 1941-1943 років осередки української культури були нечисельними і аж ніяк не могли  свідчити про національно-культурне відродження українського народу в умовах німецько-фашистської окупації. Скоріше, це були його окремі острівці. Щоб якось розважитися і відволіктися від повсякденних турбот, молодь Полтавського краю, як і всієї України, довгими зимовими вечорами збиралася здебільшо-(89)го на досвітки та вечорниці у приватних оселях, а влітку на вулицях "на колодках". Ці зібрання часто ставали об'єктами поліцейських облав, коли почалося насильницьке вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини. Полтавці ж зрілого віку переважно замикалися у власному горі і повсякденних турботах. Придавленим жорстоким гнітом окупаційного режиму і неймовірними злигоднями та нестатками людям було не до задоволення своїх культурних потреб. Єдиною турботою їх стало вижити за будь-яких умов, зберегти свої життя і життя своїх рідних та близьких.

Діяльність традиційних  для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного та фізичного  поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Із шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків українського національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

. Стан народної  освіти

Після окупації німцями  Полтавщини окремі вчителі-патріоти, які  не сприймали комуністичного режиму, але, щоб не зазнати репресій старанно це приховували, зробили спробу відродити національну українську школу, яка б виховувала у дітей любов до своєї Батьківщини та почуття національної гідності. Вони наївно сподівалися, що нацисти прийшли в Україну як визволителі і сприятимуть відновленню її державності та національному відродженню. Уже в перші дні окупації на шпальтах обласного часопису "Голос Полтавщини" анонімним автором була викладена концепція розвитку української національної освіти, вільної від більшовицьких догм. Аналіз її основних засад дав підставу стверджувати, що автором концепції був видатний український педагог Григорій Ващенко, який в час окупації залишався жити в Полтаві.

(90) На противагу радянській  школі, яка відривала дітей  від рідного ґрунту, вбивала в них любов до України, прищеплювала лицемірство і ненависть до так званих класових ворогів, українські освітяни, на думку автора, мають будувати школу національну не лише за формою, але й за змістом. "Школа, — стверджував автор, — мусить озброювати нашу молодь науковими знаннями, потрібними для будування нового життя, озброювати її науковим світоглядом і технічними навиками, потрібними для сільського господарства, промисловості і торгівлі. Разом з тим, вона мусить виховувати у молоді високу національну свідомість, твердість волі й характеру, принциповість, ретельність і наполегливість в роботі, чесність і дисциплінованість, високу культурність в особистому і громадському житті, цілковиту відданість громадській справі [1]. 

1 Голос Полтавщини. —  1941. — 26 жовтня.

В розвиток концепції  національної школи редакційна стаття "Про українську школу" ставила  перед освітянами Полтавщини ряд  завдань, успішне вирішення яких забезпечувало б будівництво  національної школи. Насамперед, потрібно було визначити характер і завдання школи, розробити навчальні плани і програми, впорядкувати навчальні приміщення та забезпечити школи підручниками і національне свідомими вчителями. "Перша вимога до нашої школи, — говорилося в статті, — щоб вона служила інтересам свого народу, була справді національною українською школою" [2].

2 Голос Полтавщини. —  2 листопада.

Через декілька днів газета "Голос Полтавщини" опублікувала основні засади навчальних планів "елементарної" української школи, яка була розрахована  на вісім років навчання і базувалася на класичних принципах європейської і національної педагогіки. Від змісту наук, говорилося в статті, що їх діти вивчатимуть у школі, залежить їх світогляд, а від послідовності у вивченні — систематичність, ґрунтовність і тривалість знань. До навчальних планів національної школи мали входити основні елементи гуманітарних (мова, література, історія), природничих (природознавство та географія) і математичних (арифметика, алгебра, геометрія) наук. З першого і до останнього року навчання в школі, як обов'язкові предмети, включалися уроки фізкультури, малювання, співів з музикою і ручної праці.