У переддень війни

 

У селі Білецьківці Кременчуцького району товариство "Просвіта" виникло  з ініціативи братів Василя, Якова  і Степана Чорноволів у грудні 1941 року. Організаційні збори по його створенню відбулися в хаті Івана Платоновича Німця, яка стояла пусткою. На них Василь Чорновіл розповів про злочини більшовиків проти українського народу і закликав молодь села записуватися до "Просвіти", розвивати українську культуру і не бути байдужими до долі рідного краю. Щирими прибічниками українського національного відродження стали дочки Василя Чорновола — Лідія і Олександра, які проводили агітацію серед молоді, будили в односельців почуття любові до України, до рідного слова. Їх палкий заклик знайшов живий відгук серед жителів Білецьківки: членами  "Просвіти" стало більше 50 селян, в тому числі 20 членів підпільної молодіжної організації "Набат". До "Просвіти" ввійшов і керівник "Набату" Василь Ус. Ця антифашистська організація за своїм складом і політичними переконаннями була національно-патріотичною і знаходилася під значним впливом ідеології ОУН. Лише в кінці літа 1943 року, коли Червона армія підходила до Дніпра, її керівництво, відчуваючи невідворотність повернення радянської влади, у боротьбі з фашизмом зробило вибір на її користь.

 

Співочим гуртком Білецьківської "Просвіти" керував учитель  Макар Омелянович Німець, який помер  у 1943 році, не доживши до повернення радянської влади; драматичним —  Іван Олександрович Хорольський, музичним — Іван Леонідович Лагно. Активістами "Просвіти" були Катя і Василь Хорольські, Іван і Лідія Ус, Микола Гончар, Леонід Чорновіл, Лідія Кравченко, Марія Коваленко, Віктор Соколенко та ін.

 

(79) Легальна діяльність "Просвіти" полягала в організації вистав українських драматургів (ставили п'єси "Назар Стодоля", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Степовий гість", "Жидівка-вихристка" та ін.), хоровому виконанні народних пісень, в тому числі національного гімну "Ще не вмерла Україна", "Гімну націоналістів", "Ой, гук, мати, гук" та ін. Нелегально ж активісти "Просвіти" читали і поширювали серед селян заборонену за радянських часів літературу — твори видатних діячів українського національно-визвольного руху та репресованих радянською владою письменників, розповсюджували листівки патріотичного змісту, які Василь Чорновіл привозив з Кременчука. Сава Семенович Чорновіл і Глива, які підтримували зв'язок з націоналістичним підпіллям у Кременчуці, переконували молодь боротися за волю України в лавах Української повстанської армії.

 

У лютому 1943 року перед  виставою "Ой, не ходи, Грицю, та й  на вечорниці", на якій були присутні жителі Білецьківки, Свинаро-Павлівки та Маламівки, Василь Чорновіл виступив з промовою, в якій закликав присутніх  до боротьби проти більшовизму і створення незалежної Української держави [3].

3 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.3-6.

В Лохвицькому районі "Просвіти" були створені в більшості сіл. Вирішальну роль у їх організації відіграла  газета "Лохвицьке слово", яка, попри жорстокий окупаційний режим намагалася зберігати українське обличчя і сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств у районі перевищувала дві тисячі чоловік. Це були вчителі, медичні працівники, службовці окупаційних установ, колишні колгоспники. Однією з кращих вважалася "Просвіта" в селі Свиридівці, яку очолював М.Г. Головко. Тут діяв народний хор, драматичний та музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження Архипа Тесленка члени "Просвіти" влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль "Москаль-чарівник". Організатором "Просвіти" в селі Степуни був старший поліцай Василь Іванович Кива. Під час сталінської колективізації його родину було розкуркулено, і він десять років поневірявся в чужих краях.

 

З ініціативи Лохвицької "Просвіти" з листопада 1941 року почав виходити літературний додаток  до газети "Лохвицьке слово", а  при редакції діяв гурток письменників-початківців  і поетів. Лохвицька "Просвіта" організувала також драматичний (80) гурток під керівництвом Синяка, який силами місцевих акторів-аматорів поставив декілька п'єс українських драматургів, кожна з яких починалася виконанням національного гімну "Ще не вмерла Україна" [4]. Проте розгорнути в повній мірі просвітянську роботу на теренах Лохвицького району німці не дали. Влітку 1942 року газета "Лохвицьке слово" була закрита, а з настанням сезонних польових робіт завмерла і діяльність сільських "Просвіт".

4 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.54.

З ініціативи "Просвіт" у багатьох районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури почали перетворюватися в Будинки національної культури, які ставали центрами національного відродження українською народу, наскільки це було можливо в умовах ворожої окупації.

 

Шишацький Будинок національної культури розпочав свою роботу на Різдвяні свята 1942 року. Його діяльність була багатоплановою: тут працювало декілька гуртків художньої самодіяльності, виступи яких користувалися великою популярністю серед жителів селища та навколишніх хуторів.

 

Протягом першого півріччя 1942 року драматичний гурток Шишацького Будинку національної культури поставив десять п'єс українських авторів, серед них: "Наталка-Полтавка", "Мартин Боруля", "Кум-мірошник", "Пошивсь у дурні" та ін. Найбільшим успіхом у глядачів користувалися актори-аматори Н. Хорольська, І. Щербина, Г. Сердюк та О. Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував хор під орудою О.В. Гусака. Танцювальним колективом Будинку керував юнак Юрій Кушнір, а оркестром духових інструментів — І.К. Діденко. Більше двадцяти українських історичних пісень мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Федір Глушко, а учасниками були як професійні актори (М.С. Мишечкін та Бережний), так і аматори [5].

5 Миргородські вісті.  — 1943. — 1 травня.

Вистави і концерти Народного  театру у Великих Сорочинцях завжди починалися з виконання національного гімну "Ще не вмерла Україна". Особливим успіхом користувалися тут народні пісні у виконанні дуетів Шелеста і Скалацького та Корецького і Пішка [6].

6 Відродження (Миргород). — 1942. — 20 травня.

До репертуару хорового гуртка в селі Яреськи входило  більше 70 українських пісень. Керував  ним Дмитро Коноплин, а аматорський  театр очолював Олександр Шепітько. У дні різдвяних свят театр  поставив виставу Б. Грінченка "Степовий гість". Учасники фольклорних колективів з допомогою (81) односельців влітку 1942 року розпочали в Яреськах будівництво нового приміщення для "Просвіти", яке не було закінчене через зміну ставлення окупантів до українських національно-культурних організацій.

 

Серед жителів Миргородщини великою популярністю користувався український дитячий хор під орудою О.Ф. Замоздри. Крім українських народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943 року поставив оперу "Коза-дереза". Декорації до неї виготовив художник В.В. Бакало, а акомпанувала дітям З.П. Порпура. Увагу глядачів привернула гра маленьких акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди і Миколи Скляр, Таміли Ющенко та ін. [7].

7 Миргородські вісті.  — 1943. — 29 липня.

Продовжуючи традиції просвітницьких товариств часів Української  революції 1917-1920 років, "Просвіти" стали не лише осередками культурного, але й суспільно-політичного життя в містах і селах Полтавщини. Легально чи нелегально вони намагалися пропагувати серед полтавців ідеї державності України. Робити це в умовах ворожої окупації було надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт", як і все культурно-освітнє життя полтавців, знаходилося під постійним контролем відділів пропаганди німецької окупаційної адміністрації.

 

Предметом особливої  уваги "Просвіт" було створення  українських книгозбірень та читалень, книги в яких були б доступні і зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 року з дозволу німецької комендатури в Кременчуці була відкрита Українська читальня. Її книжковий фонд налічував більше 10 тисяч томів. В оздобленні приміщення читальні взяв участь німецький художник Шельген — співробітник відділу пропаганди, стіни читальні діти прикрасили українськими рушниками і штучними квітами. Крім українських книг і окупаційних газет, у читальні було багато німецьких журналів, брошур, плакатів та іншої пропагандистської літератури, яка мала демонструвати українцям зверхність німецької раси та силу німецької зброї. На урочистостях з нагоди відкриття читальні був присутній керівник відділу пропаганди лейтенант Мауер, який у своєму виступі видав цю подію, як подарунок німецького командування українцям. Хорова капела учнів місцевої музичної школи під орудою Сапсая виконувала веснянки [8].

8 Вечірній листок (Кременчук). — 1942. — 22 квітня.

7 липня 1942 року в  Кременчуці відкрилася і українська бібліотека. Її книжковий фонд становив більше 13 тисяч то-(82)мів як українських авторів, так і західноєвропейських. Станом на 1 січня 1943 року в бібліотеці було 1552 постійних читачі, переважно молоді, а щоденне відвідування пересічно складало 70-80 чоловік. 12 серпня 1942 року в бібліотеці відбувся творчий вечір Уласа Самчука, який по дорозі з Полтави до Києва на короткий час зупинився в Кременчуці. На вечорі письменник розповів про свій творчий доробок та прочитав уривки з повісті "Марія" [9]. 1 липня цього ж року українські книгозбірня та читальня відрилися і в Лубнах. На урочистостях з цієї нагоди співав хор місцевої "Просвіти" [10].

9 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1943. — 6 березня.

10 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 5 липня.

Районна бібліотека в  Лохвиці відкрилася в березні 1942 року. Крім виданих за радянської влади, частину книг для неї зібрали  місцеві жителі, зокрема Г. Савченко, Г. Северин, Т. Цілуйко та ін. Завдяки  їх добродійним пожертвам бібліотека поповнилася забороненими за радянських часів творами Б. Грінченка, О. Олеся, В. Винниченка та інших українських письменників [11].

11 Лохвицьке слово.  — 1942. — 4 червня.

Відкриття українських  бібліотек відбувалося з великими труднощами. Крім протидії окупаційної  влади, яка намагалася тримати український народ у темряві й інформаційній блокаді, різко скоротився за роки війни книжковий фонд бібліотек. Якщо за радянських часів знищувалися книги, які не відповідали постулатам комуністичної ідеології, то в умовах німецької окупації проходив зворотний процес: знищувалася радянська література.

 

Згідно розпорядження  Хорольського гебітскомісара, існуючі  за радянських часів бібліотеки могли  відкритися для загального користування лише після вилучення з них "більшовицьких  видань", але до грудня 1942 року така "чистка" ще не була проведена і бібліотеки в чотирьох районах Хорольського гебіту не працювали [12]. З цієї ж причини у квітні 1942 року припинила свою роботу щойно відкрита Зіньківська районна бібліотека, у фондах якої знаходилося більше чотирьох тисяч томів [13].

12 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.112.

13 ДАПО, ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.арк.2.

У більшості випадків полтавці користувалися переважно  бібліотеками безкоштовно, але матеріальна  скрута в окремих випадках змушувала  брати з читачів гроші. Так, у відкритій у передмісті Гадяча Заярі бібліотеці плата за користування книгами для дорослих складала 10 крб. на місяць, для дітей — 5 крб., а з доставкою додому книг —- 20 крб. [14].

14 Гадяцька газета. —  1943. — 5 червня.

(83) Найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини були вивезені старовинні книги Переяславської духовної семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку Полтавського педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили в печах книжки. Крім того, згідно розпорядження керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель, значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні по виготовленню іграшок [15].

15 Полтавщина у Великій  Вітчизняній війні Радянського  Союзу 1941-1945 рр. — К., 1977. — С.89.

Полтава в роки окупації своїм культурним життям мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри, в яких демонструвалися німецькі фільми, окремі з них — з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні і танцю, дитячий театр (пізніше — театр молоді) з балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-вар'єте відомого до революції 1917 року циркового борця Шемякіна та інші установи культури, але розраховані вони були в основному на обслуговування німецьких вояків.

 

Під час перебування влітку 1942 року в Полтаві У. Самчука найбільше вразило, що полтавські дівчата охоче "ходили під ручку" з вояками Третього рейху. "Тут слово "німець," — писав У. Самчук, — стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові..., де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння" [16].

16 Дніпрова хвиля. —  1942. — 24 жовтня.

1 жовтня 1941 року, тобто  вже через тиждень після вступу  німців до Полтави, відновив  свою роботу Полтавський музично-драматичний  театр. Першими його виставами  були "Наталка-Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм". Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький унтер-офіцер, піаніст із Гамбурга Зігфрід Вольфер, який видавав себе за оперного режисера. З українськими акторами німецький "шеф" поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. В перші місяці окупації художнім керівником театру був (84) Семен Бутовський — старий актор, який ще в дореволюційні часи працював разом із Садовським і Саксаганським, але, не витримавши наруги з боку "шефа", залишив театр. Більшість акторів змирилася з постійним приниженням і працювала в театрі лише тому, що їм був гарантований продовольчий пайок.

 

За роки окупації колектив театру поповнився акторами та музикантами  з Києва, Харкова та інших міст України і Радянського Союзу. На сцені театру виступали відомі актори і співаки Борис Гмиря, Павло Захаров, Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін. Репертуар театру становили як класичні твори українських композиторів і драматургів (П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, М. Аркаса, М. Лисенка, М. Старицького та ін.), так і західноєвропейських (М. Масканьї, Д. Пуччіні, Ж. Бізе, Л. Бетховена, Р. Леонковалло). Вперше в СРСР на українській сцені в Полтаві була поставлена опера Л. Бетховена "Фіделіо", де партнером знаменитого Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко.