У переддень війни

43 ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.42, арк.19.

"Шеф" Миргородської  поліції Штабель розробив спеціальну  шкалу покарань: за несвоєчасне  прибирання вулиці і вульгарні слова при людях — 25 крб., дрібне хуліганство і дрібну крадіжку — 50 крб., невихід на роботу — 60 крб. і т.д. Наказом німецького сільськогосподарського коменданта Новосанжарського району Нонеманна від 15 квітня 1942 p. всі водойми району (ріки і ставки) мали бути здані в оренду приватним особам. Самовільне ловіння риби в них вважалося браконьєрством і на винних накладався штраф у сумі 500 крб. та конфісковувалися знаряддя лову [44].

44 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.39, арк.21.

Вся система окупаційної  влади трималася на страхові і насильстві, від яких ніхто не був застрахований, навіть представники допоміжної української адміністрації. Так, у січні 1943 року Хорольський гебітскомісар оштрафував на 1500 крб. старосту села Шершнівки Федора Карпенка за те, що він допустив самогоноваріння на підконтрольній йому території [45].

45 Самчук У. На білому  коні // Дзвін. — 1994, №7, — С.83.

Таким чином, під час  німецько-фашистської окупації полтавці жили в умовах постійного страху і  терору. Незважаючи на те, що великих  боїв на теренах Полтавщини не було, господарство області було вщерть поруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому могло бути використане ворогом. Ця руйнація ще більше посилилася під час окупації. Видатний український письменник Улас Самчук, перебуваючи влітку 1942 року на Полтавщині, писав: "Кременчук виглядав, як гіркий, старий п'яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор" [46].

46 Дніпрова хвиля. —  1942. — 24 жовтня.

Приблизно такий же вигляд мала і Полтава. "Війна, за винятком її станції, — писав У. Самчук, —  до цього часу обминала Полтаву, але  її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий ре-(59)жим (мається на увазі царський — В.Р.), життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння". Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків з вибитими вікнами стояла пусткою. Проте порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У. Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше поруйнована більшовизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років більшовицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її жителі в значній мірі були зрусифікованими. "Ідучи і розглядаючи уважно, — писав У. Самчук, — мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи.

 

На жаль, ніяка, а тим  паче большевицька Росія, не могла і  не хотіла ані людських упомин, ані  логічного поступовання. Тому на цьому  хорошому, кучерявому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово "Полтава" [47].

47 Голос Полтавщини. —  1942. — 20 вересня.

Незважаючи на розруху  і страх перед окупантами, господарське життя Полтавщини поступово налагоджувалося, оскільки населення більше покладалося  на власні сили, ніж на милість окупантів. Відкривалися приватні магазини і майстерні, які надавали мінімум послуг населенню, а їх власникам — заробіток. У березні 1943 року в Кременчуці працювало 95 приватних підприємств, у тому числі 18 кравецьких майстерень, 14 шевських, 6 слюсарних, 10 годинникових, 8 перукарень, 2 їдальні та ін. Кременчуцьке товариство на паях (акціонерне) "Надія" мало олійницю, завод безалкогольних напоїв, млин, крупорушку, дві пекарні, їдальню і орендувало 161 гектар овочевого поля і саду. У Полтаві працювало 30 продуктових і комісійних промтоварних магазинів. Індивідуальною трудовою діяльністю займалося 514 кустарів і ремісників [48].

48 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1942. — 1 січня.

Їдальня на вулиці Шевченка, 29 відкрилася майже відразу після  вступу німців до Полтави. Її хазяїн Дмитро Павлович В'язовський був уже літньою людиною. В революції 1917 року більшовики забрали в нього паровий млин, а самого з родиною вислали до Миколаївської області. Починав Д.П. В'язовський з того, що позичив у сусіда 18 кілограмів картоплі, а через два місяці його їдальня вже готувала по двісті обідів на день. На розі вулиць Першотравневої і Шевченка він почав відбудо-(60)вувати будинок з метою відкрити там ресторан, їдальню і готель [49].

49 Голос Полтавщини. —  1943. — 17 червня.

У Гадячі існувало 8 приватних  крамниць, 4 їдальні і буфети. Окупаційна німецька влада не заважала відновленню  приватної власності і підприємницької  діяльності, хоча і не гарантувала  Їх існування.

 

Уже в жовтні 1941 року у  віддалені райони області з Полтави були послані інструктори облспоживспілки. Вони мали завдання виявити і взяти на облік товари в крамницях і на складах райспоживспілок, які ще залишалися після відступу радянських військ і не були розграбовані населенням, а також відновити систему споживчої кооперації на місцях. Шишацька райспоживспілка (голова — А. Лук'яненко) розпочала роботу у жовтні 1941 року. У зв'язку з тим, що товарів у її магазинах залишилося лише на 13 тисяч карбованців, правління райспоживспілки швидко налагодило торгівельні зв'язки з підприємствами Полтавщини та інших регіонів України: з Ромен і Лубен шишацькі кооператори одержували махорку і кошики, з Харкова і Дніпропетровська — металеві вироби тощо.

 

До кінця 1941 року торгівельна  і заготівельна мережа споживчої  кооперації Полтавщини була повністю відновлена. Полтавська обласна спілка споживчих товариств вважалася однією з найбільших в Україні. Станом на літо 1943 року вона об'єднувала 44 районних, двоє міських (у Полтаві і Кременчуці) та 557 сільських споживчих товариств, мала 1094 крамниці, 13 підприємств по переробці сільськогосподарської сировини і три сушарні. Крім того, в системі облспоживспілки були 31 пекарня, 38 їдалень, 8 заводів по виробництву безалкогольних напоїв, 6 чинбарень, 2 миловарних, 3 гончарних, 3 свічкових заводи, 3 бляхарських і одна слюсарна майстерня. Транспорт облспоживспілки складав 65 вантажних автомобілів і 647 коней.

 

Облспоживспілку очолювало  правління у складі Хоменка, Пушкаря, Попадюка і Войкова, але, як і всюди, над ними стояли німецькі "шефи": військовий — Майнеке і цивільний — Марієнфельд. Закуплені в населення продукти і сировина поставлялися до Німеччини. В системі облспоживспілки працювало 7180 чоловік, а район її торгівельної і заготівельної діяльності охоплював 338639 господарств Полтавщини з населенням майже у 2 мільйони чоловік.

 

(61) До торгівельної  мережі споживчої кооперації  Полтавщини товари надходили  з власних підприємств (протягом 1942 року вони виробили продукції  на 26 мільйонів карбованців), місцевої  промисловості, а також підприємств Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст України і частково з Німеччини та її сателітів. Протягом 1942 року облспоживспілка одержала з Німеччини 700 тонн цукру, 200 тисяч пачок махорки, 18 тисяч літрів горілки, 500 тисяч коробок сірників та ін. Загальний торгівельний обіг полтавської облспоживспілки становив у 1942 році 138 млн. крб., а чистий прибуток склав 27 млн.крб. [50].

50 Голос Полтавщини. —  1942. — 20 вересня.

Відновила і дещо навіть розширила свою виробничу діяльність і промислова кооперація області. Наказом бургомістра Полтави Ф. Борківського з 1 листопада 1941 року в її відання були передані рукавична і швейна фабрики, ливарно-механічний і металоштампувальний заводи в Полтаві, а також Малобудищанський цегельний завод та деякі інші підприємства місцевої промисловості.

 

Перед відступом радянські  війська зруйнували керамічний завод  в Опішні, а докінчили руйнацію місцеві жителі: розібрали верстати і повиймали шибки з вікон. Німці призначили директором заводу Гладеревського, який протягом короткого часу зумів відремонтувати і запустити виробництво. Через систему споживчої кооперації продукція заводу продавалася як на місцевих ринках, так і вивозилася за межі Полтавщини.

 

10 листопада 1941 року  у Градизьку на базі колишнього  технікуму по підготовці бухгалтерів для сільського господарства відкрився кооперативний технікум з трирічним строком навчання, який готував фахівців для системи споживчої кооперації області.

 

Фактично все забезпечення населення Полтавщини предметами і  товарами першої необхідності здійснювалося через систему споживчої кооперації, але їх не вистачало і йшли вони, головним чином, в обмін на здану населенням сировину і продукти сільського господарства. Тому на чисельних базарах і "барахолках" процвітала мінова торгівля, спекуляція і натуральний обмін товарами.

 

Продаж населенню хліба  та інших продуктів харчування за картковою системою розпочався в  Полтаві з листопада 1941 року, але  їх було недостатньо для підтримання  нормальної життє-(62)діяльності людей: 300-500 грамів хліба для дорослих і 200 грамів для дітей і непрацюючих.

 

Зважаючи на те, що німці  не вживали пшона, весь зібраний в  Україні урожай проса залишався  для внутрішнього вжитку. Тому хліб, який полтавці одержували за картковою  системою, був із домішками пшона. Його не можна було різати ножем — він розвалювався на шматки.

 

Важливою підмогою для  працюючих полтавців стала мережа закритих їдалень на промислових  підприємствах і в установах  міста. Влітку 1942 року в Полтаві працювало 38 їдалень, де харчувалося 18 тисяч жителів. Близько 5 тисяч інвалідів і найбільш знедолених верств міського населення постійно чи періодично одержували матеріальну допомогу, розміри якої не забезпечували навіть прожиткового мінімуму, але не давали людям померти голодною смертю [51].

 

Матеріальна допомога, хоч і нерегулярно, надавалася також деяким категоріям сільського населення, яке не працювало в громадських дворах. Так, у травні 1943 року Новосанжарська районна управа видала їм по 6,6 кг борошна на кожного члена сім'ї. По 4,9 кг борошна одержали також утриманці, інваліди, пенсіонери, евакуйовані тощо [52].

 

Значною підмогою для  сімейного бюджету міських жителів  стали городи, які окупаційна влада  надавала всім бажаючим, знімаючи тим  самим із себе відповідальність за їх матеріальне забезпечення. У Полтаві городи в приміській зоні мали панад 17 тисяч жителів. В Гадячі огородами наділялися робітники і службовці з розрахунку 0,1 га на дорослого і 0,05 на кожну дитину, але не більше 0,5 га на сім'ю.

 

Робота на клаптиках  землі займала весь вільний час  полтавців, а зібраний на них мізерний урожай давав їм змогу вижити у тяжкі часи воєнного лихоліття. Отже, полтавці в умовах німецько-фашистської окупації жили бідно, голодно, але ні голоду, ні епідемій не було.

 

№3 б. Стан української  культури

 

Жорстокий режим німецько-фашистських окупантів, здавалось би, виключав будь-які прояви суспільного життя полтавців. Але в міру того, як фронт відкочувався все далі на схід, вони поволі почали пристосовуватися до "нового порядку" (77) і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українського народу формі "Просвіт". Незважаючи на ворожу окупацію, потяг до освіти і культури в українців був незборимий.

 

Просвітянські осередки почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національне свідома українська інтелігенція, яка ще залишалася після двадцяти років більшовицького терору. Насамперед, — це були вчителі, які найближче стояли до народу і користувалися його довірою. Чимало зусиль до створення "Просвіт" доклали також похідні групи ОУН, як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, які через просвітянські товариства намагалися пропагувати серед полтавців ідеї відновлення незалежної Української держави. У повідомленні командуючого поліцією безпеки і СД в Україні від 2 жовтня 1942 року "Про український рух опору" говорилося: "Робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяв рух українському культурному об'єднанню "Просвіта" [1].

1 Коваль М.В. "Просвіти" в умовах "нового порядку" // Український історичний журнал. — 1995. — №2. — С.38.

Реалізуючи ідею утвердження національної свідомості на культурному рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські вистави, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції і звичаї українського народу.

 

Уже в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта" налічувала понад сто членів, головним чином представників української інтелігенції. Осередки "Просвіти" діяли в селах Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. У Крюкові існував клуб імені В. Винниченка, при ньому — музичний і драматичний гуртки. Останній влітку 1942 року об'єднував 36 молодих людей, очолював його Федоренко [2]. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень.

2 Самчук У. На білому  коні // Дзвін. — 1994. — №7. —  С.77.

На кінець 1941 року окремі, дуже нечисельні осередки національної культури з'явилися в найглухіших селах і хуторах Полтавщини. В основу своєї діяльності вони покладали кращі традиції дореволюційних просвітянських товариств, які жили в пам'яті людей зрілого віку. За невеликим винятком, (78) полтавські "Просвіти" не були чисельними, але, очолювані ентузіастами своєї справи, ставали не тільки вогнищами національної культури, але й центрами суспільного життя. На відміну від інших громадських організацій, які працювали нелегально або напівлегальне, діяльність "Просвіт" проходила цілком відкрито, особливо в перший період німецької окупації.

 

Найбільш успішно "Просвіти" діяли там, де їх керівники були зв'язані  з українським націонал-патріотичним підпіллям. Вдало поєднуючи легальні і нелегальні методи роботи, вони пропагували серед полтавців ідеї української державності, будили в них національну свідомість.