У переддень війни

25 ДАПО, ф.Р-2849, оп.1, спр.1, арк.9.

Смертна кара загрожувала  всім, хто читав або поширював  літературу антифашистського змісту, в тому числі скинуті з радянських літаків листівки. В розпорядженні лубенського гебітскомісара з цього приводу говорилося: "Карою смерті буде покарано всіх тих осіб, в яких буде знайдено листівки або інші матеріали ворожої пропаганди, скинуті ворожими літаками, а також і тих осіб, що такі листівки будуть роздавати або їх зміст будуть передавати словами чи письмово" [26]. Виявлені листівки належало підбирати і негайно здавати до німецькоі жандармерії.

26 ДАПО, ф.Р-2885, оп.1, спр.7, арк.42.

Протягом усього періоду  окупації німці не почували себе в безпеці навіть тоді, коли осередки партизанської боротьби на Полтавщині вже були ліквідовані. Тому, щоб убезпечити життя своїх вояків, окупаційна влада часто вдавалася до таких варварських методів, як взяття і розстріли заручників з числа мирного населення. Зокрема, в лютому 1943 року на Миргородщині було взято 300 заручників, які своїм життям мали гарантувати "безпечність військових частин і збереження загального порядку". Миргородський гебітскомісар попереджав, що взяті заручники будуть час від часу мінятися [27].

27 Німецькі окупанти  на Полтавщині... с.45.

Німецькі окупанти встановили жорсткий контроль і над господарським  життям полтавців. Розпочати нове будівництво  чи перебудувати житлові або господарські приміщення жителі Лубенщини могли  лише з дозволу гебітскомісара, заплативши при цьому спеціальний адміністративний податок [28].

28 ДАПО, ф.Р-2561, оп.1, спр.40, арк.23.

Поразка німецьких військ під Москвою взимку 1941 року означала крах сподівань гітлерівців на "блискавичну  війну". (52) Перед Німеччиною постала примара затяжної війни на декількох фронтах, яка потребувала максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів Третього рейху. Нестачу робочої сили у зв'язку з мобілізацією чоловіків на фронт керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Уже навесні 1942 року німці розпочали широкомасштабну кампанію за добровільний виїзд української молоді до Німеччині. На вимогу німців з такими зверненнями до віруючих виступили і єпископи православних церков Сильвестр та Веніамін. Проте бажаючих виявилося небагато: в основному це були юнаки і дівчата, які повірили ворожій пропаганді про "райське життя" в Німеччині, та відпущені на волю військовополонені з немісцевих жителів. Тоді німці провели перепис молоді 1922-1925 років народження і, після висновків медичної комісії про їх придатність до фізичної праці, почали насильно відправляти до Німеччини.

 

Перша група остарбайтерів (500 юнаків і 500 дівчат) з Полтави виїхала 13 травня 1942 року. Їх проводи відбувалися з великою помпою — в присутності німецького командування і посадовців з української допоміжної адміністрації. В Кременчуці німці влаштували в ніч на 20 травня 1942 року облаву на молодь, в результаті якої вдалося зловити 450 юнаків і дівчат віком від 15 до 25 років. Спочатку їх помістили до в'язниці, а потім завантажили у вагони і під охороною німецьких солдатів відправили до Німеччини.

 

Офіційно сім'ям остарбайтерів  через біржі праці надавалася грошова допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її ті, хто знаходився на утриманні виїхавшого (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано декілька осіб, то грошова допомога надавалася лише на одного. Згідно розродження Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 року, сім'ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами із складів районних споживчих товариств, але при умові, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах. У противному разі допомога припинялася [29].

29 ДАПО, ф.Р-2342, оп.1, спр.1, арк.4.

Мобілізація української  молоді на каторжні роботи до Німеччини  нагадувала полювання на людей. Часто  поліцаї влаштовували облави в базарні  дні і хапали всіх, хто потрапляв  під руку. Від вивезення до Німеччини  звільнялася лише (53) молодь вражена тяжкими хворобами, робітники підприємств, що працювали на війну, службовці допоміжної української адміністрації і поліції та деякі інші категорії. За два роки окупації з Полтави на рабську працю до Німеччини було відправлено близько 8 тисяч молоді. Начальник жіночого відділу міської біржі праці Шелест відправляла навіть хворих, які мали довідки про звільнення. З поверненням радянської влади вона була засуджена військовим трибуналом до 10 років тюремного ув'язнення.

 

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які під різними приводами намагались ухилитися від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарів, Луговиків і Хорсиків по тисячі карбованців, Білоусівки, Богодарівки і Гільців — по 500 крб., Куріньки і Козлівки по 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней [30].

30 Німецькі окупанти на Полтавщині... с.55.

Німці використовували  остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості і  сільському господарстві, часто без  вихідних. Робочий день у них не був регламентованим. Прикладом  може служити розпорядок дня дівчини  з Малої Кохнівки Кременчуцького району Надії Коваленко, який з пропагандистською метою був опублікований на шпальтах газети "Дніпрова хвиля" і мав переконати українську молодь у принадах життя і роботи в Німеччині.

 

Працювала вона в якогось  німецького бауера (фермера) поблизу Лінбурга. Робочий день Надії починався о 6-й годині ранку. Після доїння корів вона працювала в полі, о 10 годині снідала і знову йшла в поле; о 12 годині обідала, прибирала на кухні і працювала на городі; о 13 полуднувала і до 19 години знову працювала в полі. Потім вечеряла, мила посуд, доїла корів і о 22 годині лягала спати [31]. Навіть ця, вміщена з пропагандистською метою розповідь про життя української дівчини на чужині свідчить, що в Німеччині вона не мала вільного часу і жодної хвилини відпочинку, крім сну.

 

Окупувавши Україну, німецькі загарбники намагалися використати  людей як дарову робочу силу, силою  голоду змушуючи їх працювати для  потреб Третього рейху. Масова насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх вдаватися до позаекономічного примусу до праці. Постановою рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року вводилася обов'язкова трудова повинність для молоді 1922-1925 років народження, поширена згодом на все працездатне населення, починаючи з 14 років.

 

Розпорядженням рейхскомісара  Е. Коха від 4 березня 1942 року всі переходи українців з однієї роботи на іншу обмежувалися і дозволялися лише за погодженням з місцевими біржами праці. Через них здійснювався і прийом на роботу. Звільнені з якихось причин з роботи вже на другий день мусили ставати на облік до біржі праці. Останні, по суті, перетворювалися на ринки рабів, які постачали робочу силу для потреб Третього рейху. Порушникам нацистських законів про працю загрожувала необмежена сума штрафу, примусова праця або ув'язнення до одного року [32].

32 Голос Полтавщини. —  1942. — 21 жовтня.

Тяжкі матеріальні умови  життя і соціальна незахищеність  людей змушували їх вдаватися до різноманітних способів, щоб вижити. Особливо важко доводилося жителям міст. На стихійних ринках процвітала мінова торгівля і спекуляція. Всі торгували всім. Щоб якось прохарчуватися і вижити, люди продавали останнє. Спроби німців і окупаційних органів самоврядування заборонити стихійні ринки і припинити спекуляцію бажаних результатів не давали.

 

(55) Німецькі окупаційні  власті дбали лише про забезпечення  Третього рейху шляхом пограбування  України та інших поневолених  країн і народів. З цією метою вони створили розгалужену мережу заготівельних пунктів, так званих Централі закупу і збуту. Влітку 1943 року таких пунктів в Україні налічувалося 13 тисяч і працювало в них 125 німців-управлінців і більше 26 тисяч українських робітників і службовців. Існувала чітка система оплати за здані сільськогосподарські продукти і сировину, але німці платили не повноцінними грошима (дойчмарками) і навіть не окупаційними марками, а їх сурогатом — так званими "пунктами". Пачка махорки оцінювалася в 120 "пунктів", кілограм тютюну — 300, лопата і літр гасу — по 50, шматок мила — 60 і т.д. [33].

33 Рідна нива (Пирятин), — 1943. — 17 серпня.

Закупкою продуктів  для Німеччини займалися і  заготівельні контори споживчої  кооперації. Щоб змусити населення  продавати продукти харчування саме цим організаціям за низькими цінами, німецькі окупаційні власті спочатку встановили тверді ціни на них, порушення яких каралося штрафом від 200 до 1000 крб., а згодом взагалі заборонили продавати на базарах ті з них, які мали надходити шляхом планових поставок до Німеччини: м'ясо, молоко, масло, яйця, сир, олію та ін. На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 8 травня 1942 року заборонявся самовільний забій худоби. Порушники каралися штрафом у розмірі до 2 тисяч карбованців. Крім того, в них конфісковувалася вся наявна худоба і земельний наділ [34]. У кінці 1942 року на Полтавщині був введений податок і на птицю — 6 кг живої ваги з кожного двору. Наприклад, жителі Круто-Балківської сільської управи Новосанжарського району до 1 січня 1943 року мали здати 2334 кг птиці [35].

34 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.39, арк.34.

35 ДАПО, ф.Р-2338, оп.1, спр.4, арк.84.

Уже з жовтня 1941 року окупанти запровадили обов'язкові поставки молока і яєць для потреб Третього рейху. Всі власники корів зобов'язувалися до кінця року здати на сепараторні пункти по 50 літрів молока за ціною 70 копійок за літр і 20 штук яєць з кожного господарства за ціною 3,8 крб. за десяток. Згодом плани обов'язкових поставок коригувалися у бік збільшення. В кінці 1942 року населення вже мало здавати по 10 штук яєць з кожної курки-несучки.

 

Наказом полтавського гебітскомісара Брененка норми здачі молока на 1943 рік встановлювалися в розмірі 750 літрів (56) на корову. В разі невиконання  завдань власники корів штрафувалися, а корови конфісковувалися в рахунок обов'язкових м'ясопоставок для Німеччини [36]. Влітку 1943 року була заборонена і вільна торгівля фруктами, які мали надходити через систему заготконтор райспоживспілок для німецької армії. Під приводом боротьби із спекуляцією німці періодично з допомогою поліції влаштовували облави і проводили конфіскації всіх продуктів на базарах.

36 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.38, арк.2.

Крім обов'язкових  поставок і непередбачуваних поборів  з боку окупаційної влади, населення  Полтавщини сплачувало і різноманітні податки та збори, які накладалися як в централізованому порядку в межах всього рейхскомісаріату "Україна", так і окремими гебітскомісарами та "шефами" і старостами районів. Відразу ж після вступу німців на терени Зіньківщини селянські господарства району були обкладені одноразовим податком на загальну суму 228056 крб. Розмір податку коливався від 100 до 450 крб. і залежав від наявності корови, розміру присадибної ділянки і кількості працездатних в окремих господарствах. Розміри податку знижувалися при наявності в сім'ї 2-3 і більше непрацездатних. Населення мало сплатити податок до 25 грудня 1941 року, але його виконання через крайню бідність і, можливо, саботаж затягнулося аж до березня 1943 року [38].

38 Голос Полтавщини. — 1942. — 19 лютого.

Згідно постанови Полтавської  міської управи, не сплачені жителями міста радянські податки списувалися, але вводився податок на нерухоме майно в розмірі 1,5 відсотка від  його оціночної вартості. Наказом  німецьких окупаційних властей  із січня 1942 року в Полтаві вводився єдиний прибутковий податок у розмірі 10 відсотків заробітку або прибутку. Неоподаткований мінімум становив 200 крб. [39].

39 ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.253, арк.43.

З 1942 року на Полтавщині були введені сільськогосподарський, шляховий та страховий податки, а також податки на культурне і житлове будівництво, на собак, велосипеди та ін. Згідно постанови Новосанжарської районної управи, податок на культурне і житлове будівництво встановлювався у таких розмірах: господарства, що мали лише хату і присадибну ділянку, сплачували 40 крб. на рік, ті, що мали дрібну худобу, — 80 крб., велику рогату худобу — 150 крб., якщо мали і дрібну і велику рогату худобу — 240 крб., а господарства, які крім всього вище перерахованого мали ще і коней, — платили 350 (57) крб. Від сплати податків звільнялися непрацездатні, інваліди першої і другої групи та селяни, які не мали власного господарства [40].

40 ДАПО, ф.Р-2883, оп.1, спр.1, арк.42.

Наскільки великим був  контингент платників податків, можна судити на прикладі Великих Сорочинець. Тут із 1579 господарств села оподаткуванню підлягало 1370. Від сплати податку на культурні потреби було звільнено 166 одиноких літніх людей, 17 інвалідів, 276 непрацездатних і 26 "маломіцних" господарств. Неплатникам податку загрожував штраф у сумі 200 крб. або примусові роботи протягом двох тижнів [41].

41 ДАПО, ф.Р-2577, оп.1, спр.26, арк.11.

Розпорядженням рейхскомісара  України Е. Коха від 21 жовтня 1941 року на підконтрольній йому території вводився податок на собак — 150 крб. на рік за одну. Якщо хтось хотів тримати більше собак, то мусив платити вже по 300 крб. за кожну наступну. Собаки, чиї хазяїни сплатили податок, вважалися зареєстрованими і мали носити на нашийниках відповідні значки. Незареєстровані собаки підлягали знищенню, а їх власники штрафувалися. Сплачували податок і власники велосипедів, після чого вони одержували реєстраційний номер.

 

В міру того, як німецькі війська зазнавали все більше поразок на фронтах другої світової війни, кількість податків збільшувалася. В 1943 році на Полтавщині був уведений шляховий податок, який сплачували всі сільські мешканці: чоловіки від 14 до 60 років і жінки від 15 до 55 років. Від сплати цього податку звільнялися лише інваліди та круглі сироти. Оподатковувалися практично всі сфери господарської діяльності полтавців. Іноді доходило до курйозів. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Новосанжарського району від 28 листопада 1942 року громадські двори та індивідуальні власники коней і великої рогатої худоби мали забезпечити регулярне обрізання хвостів і грив у тварин та їх здачу для потреб Третього рейху. Встановлювалася і річна норма здачі: 300 грам волосся з кожного коня і 80 грам з голови великої рогатої худоби [42].

42 ДАПО, ф.Р2342, оп.1, спр.8, арк.4.

За будь-яку провину  представники окупаційної влади  нещадно карали полтавців. Штрафи з  приводу і без приводу накладалися  як у грошовій формі, так і в  формі примусових робіт. З представників  допоміжної української адміністрації  право накладати штрафи надавалося старостам сіл і районів — до 200 крб. або примусовими роботами до двох тижнів. Штрафи накладалися за випас корів у придорожній смузі, за недогляд тварин на пастівнику, самовільне залишення роботи, (58) образу сільського старости та ін. 28 серпня 1943 року за відмову від виконання гужової повинності (не вийшли ремонтувати грунтові дороги) 16 жителів Новосанжарського району були покарані десятьма днями примусових робіт кожний. Мешканця села Крута Балка Григорія Деркача староста села оштрафував на 100 крб. за те, що він після дощу прогнав по профільованій дорозі свою худобу: коня, корову і телицю [43].