Особливості формування етносу глобального світу

Наступною важливою складовою ціннісної системи є особлива цінність раціонально-наукового погляду на світ. Наукове ставлення до світу з наростаючою силою (особливо в XVII ст.) стало розглядатися як базисне для перетворення навколишньої дійсності. Воно створювало впевненість у тому, що людина здатна розумно влаштувати своє природне і соціальне середовище. Можна навіть говорити про формування нового типу раціональності, що включає в себе поряд з науковою раціональністю раціональність економічну, мета якої - отримання максимального прибутку і накопичення найбільшої кількості матеріальних благ, раціональність політичну, яка орієнтується на панівні сили суспільства на розробку та впровадження в життя ефективних політичних технологій, і т.п.

Найважливішою рисою світогляду людей епохи Ренесансу стало формування позитивної установки на “нове”, ставлення до всякого роду нововведень як до чогось бажаного, очікуваного і корисному. “Нове” стало розглядатися як вища цінність. Звідси наявність в культурі цієї епохи яскраво вираженого шару інновацій, які зламують і перебудовують раніше складену культурну традицію. Традиційне ж суспільство, навпаки, характеризувалося настороженим ставленням до інновацій і різким змінам. Людина цього товариства наділяє “нове” негативною оцінкою і сприймає всякі різкі зміни як руйнування, бачить в них порушення сформованого порядку і стабільності, небезпека хаосу і розвалу.

Значною зміною в суспільній свідомості в епоху Відродження стала істотна переоцінка значущості тимчасового фактора. Якщо в більшості традиційних суспільств час розумівся і переживався як циклічне, а золотий вік відносився не до майбутнього, а до минулого, в якому жили герої і мудреці, що поклали початок традиції, то в розглянуту мною епоху час починає сприйматися як необоротний рух від минулого через сьогодення в майбутнє. Не випадково перші механічні годинники, створені ще в XIII в., встановлюються на вежах італійських міст в наступних століттях. В кінці XV ст. були винайдені годинник переносного типу. У нових умовах час стало сприйматися все більш диференційовано, набуваючи все більшу цінність. Нове ставлення до часу не тільки стало одним з найважливіших показників зростання особистісного начала в житті міст, а й ознаменувало собою формування і поширення у свідомості широкого кола людей ідеї незворотного прогресу, руху вперед, прогресивно-поступального розвитку в усіх сферах життєдіяльності людей.

Тому можна  сказати що в епоху Відродження відбулася світоглядна революція, яка підточила підвалини повсюдно пануючого традиційного суспільства і висунула принципово нову систему ціннісно-світоглядних установок і орієнтирів, що стала духовною основою формування іншого, невідомого раніше цивілізаційного типу розвитку людства - техногенної цивілізації. Останні століття людської історії визначалися саме прогресом цієї цивілізації, яка активно завойовувала собі все нові і нові простори Земної кулі.

Реформація, що проходила в XVI-XVTI ст., була широким релігійним і суспільно-політичним рухом, спрямованим на докорінне оновлення католицької церкви та спрощення віри. Вона створила новий напрямок в християнстві - протестантизм. До основних ідей якої відносять “Порятунок вірою”, тобто людина може врятувати свою безсмертну душу тільки вірою; ні церква, ні добрі справи порятунку не дають; між Богом і людиною немає посередників, тому церковна організація не потрібна. “Абсолютне приречення”: Бог заздалегідь (ще до народження) зумовлює, хто отримує спасіння, а хто буде позбавлений його. “Мирське покликання”: успіх у справах, багатство є знаками до порятунку.

 Доречі саме протестантизм створив етичне вчення для нового індустріального суспільства: прагнення до багатства та успіху, ощадливість, цінність особистої ініціативи.

Неможливо не відзначити і внеску Коперника. Він приходить до висновку, що Земля обертається навколо Сонця. Це перевертає колишні уявлення людей про Всесвіт. Замість геоцентричної системи виникає геліоцентрична. Ця теорія викликає не лише наукову революцію, а й глобальний переворот в світогляді людей. Тепер, коли Земля перестає бути центром світу, сама людина теж відсувається на узбіччя. Ренесансний пафос віри в необмежені можливості людини змінюється смутком, людина відтепер сприймається не як вінець творіння, а як “мислячий очерет” (Паскаль), який знаходиться на межі двох безодень - реального та ірреального. Він не здатний пізнати ні ту, ні іншу і усвідомлює лише видимість, зовнішню сторону, те, що здається, проникнути ж в суть речей йому не дано.

Таким чином  у цей історичний період — між Ренесансом і Просвітництвом — відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці, моралі й, звичайно, в художній культурі.

Такий комплекс соціальних та політичних умов сприяє формуванню нового типу особистості - самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної становими и корпоративними путами, яка вміє приймати рішення на свій страх и ризик. Формується інший, відмінній від попередніх, погляд на світ, інший “образ” реальності, нове бачення стану справ.

Для бароко властиво так  само прагнення до монументальності. Усвідомлюючи стислість свого буття в цьому світі, людина всіляко намагається увічнити себе. Крім того, людина прагне бути більше, значніше, ніж він є насправді. І прагнення це транслюється і на культуру.

Важливий елемент  барокової символіки - ілюзія. Театр  стає в цю епоху особливо популярний. У театральній культурі епохи  бароко дуже поширений прийом сцени  на сцені. Театр - подоба життя, її ілюзія, гра в життя.

Ще одна важлива  риса бароко - світ перебуває в невпинному русі, він мінливий і мінливість ця сприймається як норма.

Об'єднання протиріч стало основою часу бароко. Сприйняття світу сприймалося в розумінні  матеріального і духовного, аналізі  природного і божественного начала в людині, об'єднанні розуму і почуттів. Людина епохи Бароко - це людина, здатна відчувати і страждати, яка володіє мисленням та уявою.

Після Відродження  і Реформації наступним духовним переворотом стало Просвітництво.

Усвідомлення  залежності звичаїв від соціального  середовища, а також віра в те, що вихованням народу можна досягти ідеального суспільного ладу, булa фундаментом нових ідей.

Утвердження просвітительських  ідей велося від імені третього стану, який вийшов на арену суспільного  життя. Це підтвердила Велика французька буржуазна революція. Дискусія про просвітительство у Національних і Законодавчих зборах виявила спільну турботу всіх ораторів — проблему всебічного й гармонійного розвитку людини. Ідеї утворення і виховання тлумачилися в дусі проголошених гасел свободи, рівності та братерства.

Стверджувалося, що саме освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свободу, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями. Діячам епохи здавалося, що достатньо створити умови для виховання дітей - і протягом одного-двох поколінь всі нещастя будуть викоренені. Була зроблена ставка на нову людину, вільного від спадщини тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції.

Визначальною рисою культури епохи Просвітництва є ідея прогресу, яка тісно переплітається з ідеєю розуму. Саме в епоху Просвітництва була сформульована концепція “віра у прогрес через розум”, що визначила надовго розвиток європейської цивілізації і принесла цілий ряд руйнівних наслідків. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики і політики: людина може і повинна діяти розумно.

Панівним мисленням епохи стала впевненість у безмежних можливостях людського розуму, озброєного новітньої наукою, віра в те, що силою розуму можна досягти соціального прогресу і перевлаштувати суспільство на засадах добра і справедливості. Тому просвітницька ідеологія виступає під гаслом “розум може все”.

Людина XVIII в. впевнена, що вона істота вільна, здатнa протиставити свою розумну волю як природній стихії, так і Божественному детермінізму, вправі піддати самої нещадної критики громадський порядок, державний устрій, релігійні догми і встановлення - все те, що, на її погляд, не узгоджується з доводами розуму.

 Не можливо  не відмітити, що в ідейному доробку Просвітництва особливе місце займають соціально-політичні доктрини. Вони не тільки мали теоретичне значення, а й мали істотний вплив на процес формування основ європейської державності. Людина і суспільство, громадянин і держава, принципи державного пристрій - головні теми соціально-політичних трактатів просвітителів цього напрямку. Їх ідейна спрямованість виражалася головним чином у критиці абсолютистської монархії і в обгрунтуванні переваг республіканської форми правління, демократичних засад, заснованих на волі і правову рівність громадян.

Таким чином  необхідно підкреслити, що епоха  Просвітництва стала природним продовженням гуманізму Відродження та раціоналізму початку Нового часу, що заклали основи просвітницького світогляду: відмова від релігійного світорозуміння і звернення до розуму як до єдиного критерію пізнання людини і суспільства.

Отже, людина, пройшовши  декілька етапів розвитку (первісно-общинний етап, античний період, середньовіччя, відродження та просвітництво) піддавалась змінам, чинниками яких були як суспільство, що формувалось та вдосконалювалось, так і природні явища. Людині притаманна зміна світогляду та зміна орієнтацій цінностей на кожному етапі розвитку.  У людині еволюціонують знання про світ, людину про неї саму, про суспільство та ін. Відбувається еволюція осмислення та пізнання людиною явищ і процесів, що її оточують, а з крахом феодальних монархій на початку XIX ст. сформувалась зовсім інша людина, з новою системою цінностей та власним світосприйняттям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.  Індустріальний період розвитку та система загальнолюдських цінностей

Початок індустріальної цивілізації було покладено промисловою  революцією, що почалася в Англії в  кінці XVIII ст., Потім перекинулася до Франції (початок XIX ст.), Німеччину та інші країни.

Індустріальне суспільство - це панування машинного  виробництва. Його базова структура - економіка, а основа індустрії - машини. Основним напрямком суспільства є змагання людини з природою.

  Для індустріального  суспільства характерні:

В економічній  сфері: незалежність від природно-кліматичних умов; промисловий характер економіки; розвинена промислова техніка та технологія; приватна власність на предмети і засоби праці.

У політичній сфері: форма державного устрою - унітарна держава;форма правління - монархія або республіка; демократичний або антидемократичний режим.

У соціальній сфері: станово-класовий характер відносин до засобів виробництва, до положення людини в соціальній групі; залежність положення особистості від власних заслуг, соціальна мобільність.

У духовній сфері: раціоналістичність, прагматизм свідомості; віра в безмежні можливості особистості; ідеалами є свобода, рівність, справедливість

Необхідно відмітити, що становлення Індустріальної цивілізації  супроводжувалося різким збільшенням народонаселення. Змінюється соціальна структура населення. Якщо в епоху доіндустріальної цивілізації в більшості європейських країн суспільство поділялося на три стани: духовенство, дворянство і третій стан, то після Англійської і Французької революцій виникли буржуазія і так зване нове дворянство. Ще одною рисою було завершення формування націй у більшості країн Західної Європи.

Спроби подолання  однобічності раціоналізму і моделювання  цілісної, гармонійної особистості  в культурі визначили головні напрямки її розвитку в XIX ст. Першим, на цьому шляху, напрямком став романтизм.

Романтизм, що зародився на рубежі XVIII-XIX ст.,- є особливим світоглядом. Він відбив протиріччя між прагненням людини перетворити світ і обмеженістю його сил і можливостей, між піднесеними прекрасними теоріями і суворою реальністю. Співвідношення ідеалу і реальності така ключова проблема, хвилююча представників романтизму. У цьому новому сприйнятті світу реальність та ідеал були трагічно розірвані, але ідеал ставився вище реальності. Не випадково романтики часто зверталися до Античності та Середньовіччя. Стародавні часи, з їх точки зору, відрізнялися гармонійністю, чистотою, цілісністю. Це була туга за втраченим світом.

Романтизм виник  спочатку в Німеччині, а потім  поширився по всьому західноєвропейському культурному регіоні. Його ідейним грунтом була криза раціоналізму Просвітництва. Романтизм - це естетична революція, яка замість науки і розуму (вищої культурної інстанції для епохи Просвітництва) ставить художню творчість індивідуума, яке стає зразком, “парадигмою” для всіх видів культурної діяльності. Основна риса романтизму як руху - прагнення протиставити світ розуму, закону, індивідуалізму, утилітаризму, наївної віри в лінійний прогрес - новій системі цінностей: культ творчості, протиставляння уяви над розумом, критику логічних, естетичних і моральних абстракцій , заклик до розкріпачення особистісних сил людини, слідування природі, символу, міфу, прагнення до синтезу і виявлення взаємозв'язку всього з усім. Причому досить швидко аксіологія романтизму виходить за рамки мистецтва і починає визначати стиль філософії, поведінки, одягу, а також і інших аспектів життя.

У релігійній думці  романтизм можна поділити на два напрямки. Одне було пов’язано з його розумінням релігії як внутрішнього, пантеїстично пофарбованого переживання. Воно суттєво вплинуло на становлення протестантського ліберального богослов'я. Інше представлено загальною тенденцією пізнього романтизму до ортодоксального католицизму та реставрації середньовічних культурних засад і цінностей.