Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Римі  відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо.

Визначальною  умовою структурування вірша є визначення його розміру (чи метра). Метричне віршування, що спирається на розташування довгих та коротких складів, притаманне античній поезії. Для силабо-тонічної системи  віршовий розмір характеризується кількістю  стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури (якщо вона є). Наприклад, вірш „Сувид" Ліни Костенко написаний п'ятистопним ямбом із змінною цезурою після  другої стопи:

Тут Сувид скрізь. // Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То  коней напуває у Десні,

а то, як грім, // гуркоче за Десною.

Па́уза  або Па́вза (грец. pausis — припинення) — коротка перерва у мовленні, що виконує роль словоподілу, відмежовує одну фразу від іншої. Особливого значення надається паузі у віршуванні, де поряд із смисловим, логічно-інтонаційним вживається ще й ритмічна, яку називають  константною та цезурною. Пауза сприяє посиленню інтонаційної самостійності  емоційно напруженого мовлення, зокрема  на місці опущеного ненанголошеного  складу (паузник). Подеколи пауза, яка  закінчує віршовий рядок, не збігається із смисловою паузою. У такому випадку  вживається перенесення.

Перене́сення, або Енжамбема́н (фр. enjambement) — віршовий прийом, який полягає у перенесенні  фрази або частини слова з  попереднього рядка у наступний, зумовлений неспівпаданням ритмічної  паузи із смисловою, хоч рядок  при цьому втрачає свою інтонаційну  викінченість.

Розрізняють три різновиди перенесення. Найпоширеніший — rejet — фраза, що заповнює попередній рядок, а завершується на початку  наступного. Досить часто спостерігається  у віршах Т. Шевченка:

Не  смійтеся, чужі люде!/Церков-домовина/Розвалиться... і з-під неї/Встане Україна.

Вживається  також coutre-rejet — фраза, яка розпочата  в кінці першого рядка і  повністю заповнює наступний рядок:

Люби  мене майбутню!/А яку —/Цього, напевно, я й сама не знаю (Любов Горбенко).

Трапляється і double-rejet — фраза, яка починається  в кінці першого рядка і  завершується на початку наступного, посилюючи експресію поетичного мовлення:

Вертаюсь  по Кузнечній. Сонце/ще тільки-тільки. Так: мов тінь/квачем (П. Тичина).

35. ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД ЯК КАТЕГОРІЯ. ПОДІЛ ЛІТЕРАТУРИ НА РОДИ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ПРОБЛЕМА. ВЗАЄМОДІЯ РОДІВ.

Предметом ретельної уваги дослідників  уже понад два тисячоліття  є проблема літературних родів і  жанрів. Літературний рід (за Геґелем) — низька літературних творів схожих за своєю мовленнєвою організацією та своєю спрямованість на об’єкт, суб’єкт, акт художнього висловлювання (мовленнєве спілкування). За родами література поділяється на епос, лірику, драму. Гегель вважав, що кожному роду літератури притаманним є специфічний предмет. Для епосу — це буття в його цілісності й домінування подій  над волею окремих індивідів. Для лірики — душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова  активність людини — для драми.

Вже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього  говорить ще хтось». Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник. Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.

  Платонівські ідеї знайшли свій  подальший розвиток в естетиці  Аристотеля, який вважав кожен  із трьох літературних родів  окремим «способом наслідування». При цьому Аристотель пропонував ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображування». Під предметом зображення мислитель античності розумів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчем­них, що краще робити в комедії, оскільки «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників». До зображувальних засобів Аристотель відносив мелодію, ритм, розмір, слово.

Говорячи  про особливості зображення в  кожному з трьох літературних родів, Аристотель наголошував, що в  основі епосу лежить розповідь про  події, навколишня дійсність відтворюється  в об'єктивній формі. У драмі герої  зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ  поезії на роди майже не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Аристотеля пов'язане з добою  Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «De Poeta» (1559 p.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто  драму).

Починаючи з В. Бєлінського, виразно стали  проглядатися два підходи до розмежування епосу, лірики та драми. Одні дослідники продовжували дотримуватися поглядів Шеллінга та Геґеля, звертаючись до літературних родів як до певних типів  змісту. Ця тенденція неодмінно вела до догматизму, який у наш час  стали долати ідеями про загальне змішування літературних родів у XX столітті. Деякі літературознавці, відчуваючи тенденцію до нівелювання  епічного, ліричного та драматичного начал в окремому творі, навіть твердили, що поділ поезії на роди є не­перспективним і непотрібним, оскільки в літературознавстві цілком можна без цього обійтися.

У літературознавстві XX століття склалася відносно усталена в межах кожного  з літературних родів жанрова  система.

Епос  охоплює буття в його пластичності, об’ємності, просторово-часовій протяжності, подієвої насиченості. Для епосу  також характерна сюжетність. В епічному роді літератури організуючим початком твору є розповідь про персонажів, їхні долі, вчинках, умонастрої, про  події в їхньому житті, складових  сюжет. Для оповідає (що розповідає) характерна позиція людини, який згадує про що мав місце раніше.

Лірика  зображує внутрішній світ особистості  в його імпульсі, спонтанності. Лірика зосереджена на зміні почуттів, настроїв, вражень, рефлексій. Експресивність –  характерна риса цього роду.

Драма фіксує мовленнєві акти в їх емоційно-вольовій спрямованості та соціально-психологічної  характерності, в їх внутрішній свободі  та зовнішній обумовленості. Драматичні твори, як і епічні, відтворюють подієві  ряди, вчинки людей та їх взаємини. Подібно  автору епічного твору, драматург підпорядкований  «закону розвивається дії». Автор  не має права багато розповідати  про героїв. Але розгорнуте оповідно-описову  зображення в драмі відсутня. Власне авторська мова тут допоміжна  і епізодична. Такі списки дійових  осіб, іноді супроводжуються короткими  характеристиками, позначення часу і  місця дії; опису сценічної обстановки на початку актів і епізодів, а  також коментарі до окремих реплік героїв і вказівки на їх рухи, жести, міміку, інтонації (ремарки). Все це становить побічний текст драматичного твору. Основною ж його текст - це ланцюг висловлювань персонажів, їх реплік і  монологів. Спостерігаємо подвійну експресивну сюжетну співвіднесеність, яка дозволяє бачити в драмі синтез лірики та епосу.

Роди  літератури не відокремлені один від  одного. Поряд з творами, безумовно  і повністю належать до одного з  літературних родів, існують і ті, що поєднують у собі властивості  будь-яких двох родових форм - «двохродові  утворення» (вислів Б. О. Кормана). Про  твори та їх групи, які відносяться  до 2-ох родів літератури, протягом XIX-XX ст. говорилося неодноразово. Так, Шеллінг  характеризував роман як «з'єднання епосу з драмою». Зазначалося присутність епічного начала в драматургії А. Н. Островського. Як епічні характеризував свої п'єси Б. Брехт. За творами М. Метерлінка та О. Блока закріпився термін «ліричні драми». В словесному мистецтві існує ліро-епіка, що включає в себе ліро-епічні поеми (починаючи з епохи романтизму), балади (що мають фольклорне коріння), так звану ліричну прозу (як правило, автобіографічну), твори, де до оповідання про події «підключені» ліричні відступи, як, наприклад, в «Дон Жуана» Байрона і «Євгенії Онєгіні» Пушкіна.

У література також існують групи  творів, які не в повній мірі володіють  властивостями епосу, лірики чи драми, а то й позбавлені їх зовсім. Їх правомірно назвати позародовимі формами: нариси, «потік свідомості», есеїстика.

36. ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР. ПРОБЛЕМА ЖАНРУ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ. ПРИНЦИП ПОДІЛУ НА ЖАНРИ. 

Предметом ретельної уваги дослідників  уже понад два тисячоліття  є проблема літературних родів і  жанрів. Відносно другої категорії  існують різні, досить суперечливі  точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Досить зазначити також, що як у підручниках, так і в солідних теоретичних  працях терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр  повісті») і різновид («епічна драма»). А у перекладі з французької  жанр — це є рід і вид. ЖАНР (франц. genre) - історично сформований  внутрішній підрозділ у всіх видах  мистецтва; тип художнього твору  в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. У літературі жанр визначається на основі приналежності  досягнень до роду літературного, переважно  естетичної якості (ідейно-оцінного настрою - сатиричного, патетичного, трагічного), обсягу твору і способу побудови образа (символіка, алегорія, документальність): епічний жанр (героїчна поема, роман, розповідь), ліричний (ода, елегія, вірш, пісня), драматичний (трагедія, комедія). У 20 ст. відбувається інтенсивний процес взаємодії і модифікації жанрів. Частина жанрів поділяється на жанрові  різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові  різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і  т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні  портрети), жанрових різновидів не мають.

Ознаки  жанру можуть бути самими різними  і відноситися до будь-якої сторони  художнього твору. Ці ознаки, тобто  прийоми, що організують композицію твору, є прийомами домінуючими  та необхідним в створенні художнього цілого. Такий чільний прийом іноді  називають домінантою. Сукупність домінант є визначальним моментом в утворенні  жанру.

Не  варто вважати, що жанри раз і  назавжди жорстко визначені. Вони живуть і розвиваються. Причина, що висунула даний жанр може відпасти, основні  ознаки жанру можуть змінюватися, але  жанр продовжує жити генетично. Так  сучасний роман еволюціонував із середньовічного лицарського роману. Буває, що жанри розпадаються, як трапилося  в літературі XIII ст. з комедією, що розпалася на чисту комедію і "слізну комедію", з якої виросла  сучасна драма.

Ніякої  твердої класифікації жанрів провести неможливо. Їхнє розмежування завжди справедливе  тільки для визначеного історичного  моменту; крім того, їхнє розмежування відбувається відразу по декількох  ознаках, причому ознаки одного жанру  можуть бути зовсім іншої природи, чим  ознаки іншого, і зовсім не виключати  один одного.

Найцікавішими нам видаються підходи до жанру  в естетиці Гегеля та І. Франка, хоча вони й не вживали саме цей термін. Л. Чернець зазначає, що в «огляді Гегелем провідних жанрів світової літератури яскраво проявився історизм його мислення. Жанри розглядаються перш за все як художня проекція певної стадії розвитку суспільства». Якщо для поділу на роди Гегель користується різним співвідношенням об'єкта й суб'єкта, то в жанровій теорії він застосовує інші поняття — субстанціальне та суб'єктивне. Кожний з трьох родів літератури може виражати як субстанціальний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціальне для Гегеля — це справжній, розумний зміст мистецтва. Це не чиєсь індивідуальне бажання, а ідеї, що мають загальний інтерес. Суб'єктивне є протилежним субстанціальному. Продуманою є жанрова концепція І. Франка. Досліджуючи явища світової культури, він зазначив, що протягом віків поетичні форми не залишалися сталими, отож він запропонував відмовитися від оперування сталими на всі віки ознаками для визначення того чи іншого жанру. І. Франко вважав за необхідне підходити до вивчення жанрів з конкретно-історичних позицій. Він же дав блискучі зразки застосування своєї методології стосовно розвитку роману у світовій літературі та обгрунтування появи психологічної новели наприкінці XIX століття. Близькі Франковим позиції обстоювала й Леся Українка, подавши блискучий аналіз розвитку європейської драми протягом віків. 

У літературознавстві XX століття склалася відносно усталена в межах кожного з літературних родів жанрова система.

ДРАМАТИЧНІ  ЖАНРИ – основні: трагедія, комедія, драма (як жанр), трагікомедія, водевіль, мелодрама.

ЛІРИЧНІ ЖАНРИ. Цей рід літератури охоплює  безліч віршованих жанрів, наприклад: елегія, романс, газель, сонет, пісня, вірш і т.д. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою  умовності, хоча в минулому критика  рекомендувала поетам строго дотримувати  їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці - лірика пейзажна, філософська, любовна  і т.п.

ЕПІЧНІ (ОПОВІДАЛЬНІ) ЖАНРИ - епопея, роман, повість, новела, оповідання, есе, нарис, ін.

37. ПОНЯТТЯ ЕПОСУ. ЕПОС ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД. НАРАТИВНА СТРУКТУРА ЕПІЧНОГО ТВОРУ. ЖАНРИ.