Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Епос — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми. Типологія епосу та його жанрів була розроблена Аріистотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямовують логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з'ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі. 

Первісно  епос розлядався як твори про подвиги  легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній  народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські  перекази про Гільгамеша, карело-фінські  руни, перекази корінних мешканців  Північної Америки про Гайавату). Пізніше виник так званий класичний  епос — епопеї Давньої Індії та Греції («Махабхарата», «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера). Ще пізніше  розвинувся героїчний епос інших  народів: ірландські саги, німецька «Пісня про Нібелунгів», киргизький «Манас», калмицький «Джангар». Одним із джерел героїчного народного епосу слов’ян є «Слово о полку Ігоревім» —- пам'ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу — думи та історичні пісні — з'явилися орієнтовно в середині XV століття. Вони уславлювали високий громадянський обов'язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова», «Перемога під Корсунем»).

Епічна  форма відтворює не тільки розповідається, але й розповідає, вона художньо відображає манеру говорити і сприймати  світ, а в кінцевому рахунку - склад  розуму і почуттів оповідача. Зовнішність  оповідача можна знайти не в діях і не в прямих виявленнях душі, а  в своєрідному розповідному монолозі. Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним  родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман; до середніх — повість; малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Епопея, або  героїчна чи епічна (на відміну від  пізнішої романтичної чи ліро-епічної) поема (грец. εποποιία від εποζ — слово, оповідь і ποιέω — творю), — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь. Епопея виникає із фольклору як відображення духу та поглядів широких народних мас на найважливіші історичні події минулого, як колективна пам'ять народу, втілена в монументальній естетичній формі (приклади – «Іліада» та «Одіссея», «Енеїда»). Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Як жанровий термін поняття «роман» вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1589 p.). Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська, португальська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Потім романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. («Дон Кіхот», «Трістан і Ізольда», «Ґаргантюа і Пантагрюель»). Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри. Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа («Повість минулих літ», І. Франко «Захар Беркут», «Бідна Ліза» М. М. Карамзін). Новела (італ. novella — новина, від лат. novellus — новітній) — малий епічний жанр художньої літератури, іноді новелу ототожнюють з оповіданням. Але новела суттєво відмінна від оповідання. Особливо помітною ця різниця виявилася уже в новелі епохи Відродження, коли зародився цей жанр (Т. Гуардаті, Ф. Сакатті, П. Брачолліні, М. Банделло, Дж. Боккаччо). Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв'язка. В основі сюжету лежав анекдот. Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції. Оскільки для новели характерна парадоксальність, у ній завжди має місце сатиричний чи комічний пафос, іноді він набирає драматичного, а то й трагічного відтінку. Кінцівка новели є непередбачуваною.. Специфічна жанрова риса новели — чітка окресленість фабули, яка робить сюжет новели гостроподійним. З оповіданням та повістю новелу споріднюють такі жанрові ознаки, як одноподійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя (Ж.-П. Сартр, Ф. Кафка, Дж. Джойс, X. Борхес) Оповідання — невеликий за розміром епічний жанр художньої літератури. «Обсяг життя», який може бути «схоплений» жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільш традиційні риси естетичної вибірковості оповідання «тяжіють» до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентована особливість людського характеру: «Під оповіданням в сучасному літературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї події із життя героя. Одноподійність вважається головною ознакою жанру оповідання» (І. Тургенєв, Л. Толстой, Φ. Достоєвський, Α. Чехов). Есе (франц. essai — спроба,  начерк) — це жанр, який лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Його появу пов'язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву «Essai». Визначальні риси есе — це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. Визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Нарис — малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І Тургенєв, М. Коцюбинський). Нарисову форму в західній літературі часто ототожнюють із жанром есе, точніше не диференціюють ці типи творів на окремі жанри. Фейлетон (франц. feuilleton, від feuil- лист, аркуш) — невеликий за обсягом твір художньо-публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в гумористичному плані. Походження фейлетону пов'язують із французькою газетою «Journal des Debats». Фейлетон стоїть на межі стику з публіцистикою (зокрема, з жанром публіцистичної статті). В українській літературі до цього жанру зверталися К. Котко, Остап Вишня, Я. Галан, С Олійник та інші. Памфлет — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. Памфлет відрізняється від фейлетону й більшою ідеологічною різкістю. Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини.., окремі значні державні та політичні діячі і т. п. (Д. Дідро «Жак-фата-ліст», В. Гюго «Наполеон Малий», Леся Українка «Голос однієї російської ув'язненої»;  в російській літературі до памфлетної форми зверталися В. Катаєв, Л. Леонов, Μ. Булгаков). Міф (від грец. μϋθοζ — слово, пере-    — невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елементів світобудови. На передній план висунуте завдання теоретичного, пізнавального з'ясування та пояснення причин або історії походження й розвитку тих чи інших важливих життєвих явищ (порівняйте міф про Прометея, який часто пов'язують з походженням вогню і, ширше — технічного прогресу). Твори Дж. Апдайка, Ф. Кафки, Д. Лоренса, до міфологічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко, Φ. Достоєвський, Μ. Булгаков. Легенда (від лат. legenda — те, що слід читати) фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. З усіх інших епічних жанрів легенда найближче стоїть до міфу, оскільки, як і в останньому, в ній ідеться про фантастичні події, проте, на відміну від міфу, в основі легенди лежить, хоча й щедро прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальних історичних осіб, які з тих чи інших причин запали в народну пам'ять. (О. Купрін «Щастя»). Притча (давньорос. притьча — те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчаль­ного характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей. Якщо байка змальовує характер людини, викриває π негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати, навіть абстрактними, повністю залежать од наперед заданої думки. Притчу ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки. (Л. Толстой, Ф. Кафка, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Б. Брехт). Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло. Тематично фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки. (Г.-К. Андерсен «Снігова королева», «Дюймовочка», брати Ґрімм, А. Мілн «Вінні-Пух»).

 38. ЛІРИКА ЯК РІД ЛІТЕРАТУРИ. ЖАНРИ ЛІРИКИ. ПОНЯТТЯ «ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ/СУБ’ЄКТ».

Лірика  — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зародження ліричної поезії з первісних пісень-танків. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду. Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира). В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики. (антична  лірика Піндара, Сапфо, Горація, Овідія; поети Західної Європи доби Відродження - Петрарка, Шекспір, XVIII—XIX століть - Шіллер, Гете, Гайне, Байрон; Росії - Пушкін, Лермонтов, Тютчев). Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди.

Важливим  компонентом ліричного твору  є ліричний герой. Це своєрідна уявна  особа, настрої, думки й переживання  якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані  з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Лiричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього  автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання  певної якості. Ліричний герой —  поняття суб'єктивне. Поняття ліричного  героя, не тотожного з автором  тексту, виникло в працях Юрія Тинянова й отримало розвиток у таких дослідників, як Лідія Гінзбург, Григорій Гуківський , Дмитро Максимов. Деякі дослідники розрізняють поняття ліричний герой  та поняття ліричне «Я» поета.

В ліриці процес жанрової еволюції сьогодні привів до того, що дедалі частіше з-під  пера особливо обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному  з відомих жанрових параметрів. Унаслідок  цього дослідники пропонують взагалі  відмовитися від традиційного жанрового поділу ліричних творів і перейти до їх ідейно-тематичної класифікації. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших (для свого часу) спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському. Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. юди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори. До ліричних жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

Епіталама, або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: «Гімен, о Гіменей!» супроводжувалося виконання твору) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама веде від фольклорних обрядових пісень (Сапфо, Е. Спенсер, І. Сіверянин, з українських поетів — С. Пекалід.) Панегірик — урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події. Дифірамб — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Появу та художнє становлення дифірамба пов'язують з творчістю давньогрецького поета Аріона. (Ф. Шіллер, І. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер дифірамбом, як і панегіриком найчастіше називають надмірне вихваляння когось або чогось. Пеан — хорова пісня, близька до гімну, на честь бога Аполлона. її звичайно виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям поета Фалета. Мадригал — невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати «ніжністю, солодкістю й любов'ю»). Епітафія— вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. (Ф. Прокопович, Г. Сковорода). Станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотирирядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену думку. Слововживання спиралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігійної, філософської і т. п. піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубадурів (Данте і Дж. Боккаччо, свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки.). Ода— первісно — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляє величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим. Основоположником жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. є.), який був автором низки од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх (Шіллер, Ломоносов, Байрон). Елегія - вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії. У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя (М. Рильський, В. Стус, Л. Костенко, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін). Думка — досить поширений в українській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту (М. Петренко, Т. Шевченко). Гімн - урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. (Піндар, Г. Гайне, В. Маяковський, П. Куліш). Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до нашої ери Горація («Посланні до Пізонів»). (Н. Буало, Вольтер, Г. Державін, О. Пушкін; В. Маяковський, П. Тичина, М. Рильський). Пісня — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень — народні та літературні . В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті - І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.- Г. Гайне, В. Мюллера. Романс - це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом. Походження терміна «романс» пов'язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною («романською») мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонського, С. Єсеніна. Ліричний портрет - це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення («Шевченко», «Шопен» Μ. Рильського, «Кранова» В. Сосюри). Псалми — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду.( специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, . Шевченка, Д. Павличка). Медитація — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. (В. Сосюра, М. Рильський. Т. Шевченко, П. Куліш). Сонет — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким римуванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи. До східнослов'янської поезії сонет увів В. Тредіаковський. Український сонет з'явився в середині XIX століття, його перші спроби пов'язують із творчістю О. Шпигоцького і А. Метлинського. Вагомий внесок у розвиток українського сонета зробили також І Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара М. Зеров, Л. Костенко, Д. Павличко.

39. ДРАМА ЯК РІД ЛІТЕРАТУРИ. ЖАНРИ.

Драма (від гр. дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII—VI століттях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені урочисті відправи («діонісії»), під час яких люди танцювали, співали про страждання Діоніса та його перемогу, одягали шкури цапів та маски. На честь Діоніса виконувалися дифірамби — гімни, що складалися з партій хору й декламації заспівувача (корифея) — та сороміцькі пісні. Видатні науковці минулого неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми. Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова (Клейст, Пушкін, Гоголь, Шевченко, Островський, Франко, Леся Українка, Чехов, Ібсен, Куліш). Деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п'єси іменуються «драмами для читання» (або Lesedrama, Buch-drama — німецькою та closed drama — англійською). Вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача (п'єси Ґете«Фауст», Байрона «Манфред», Шоу «Людина і надлюдина», «Назад до Мафусаїла»).

Теоретики літератури відзначають два жанрові  типи драми. Перший з них — це «аристотелівська» або «закрита»  драма. Вона розкриває характери  персонажів через їхні вчинки. У  цьому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості  античних письменників (Еврипід, Софокл). Іншим жанровим типом драми є  так звана «неаристотелівська»  або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно  проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника  в дію (Б. Брехт, М. Куліш, І. Кочерга).